Довіреність, її види, форма та строк дії

Довіреність - це односторонній правочин. За довіреністю здійснюється представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи. В ній закріплені межі повноважень представника, який створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.

Поняття довіреності закріплено в чинному законодавстві. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦК).

Особа, яка видає довіреність, є довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю — довіреним. Подібна термінологія використовується і в договорі доручення, за яким одна сторона зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК). Проте довіреність не тотожна договорові доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності.

Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб. У виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК).

У довіреності має бути зазначена особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), чітко відображена воля останньої на вчинення від її імені представником правочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіреність є нікчемною (ст. 247 ЦК). В тексті нотаріально посвідченої довіреності мають бути зазначені місце та дата її складання (підписання), прізвище, ім'я та по батькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає.

За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на такі види:

1) генеральні (загальні), що видаються на визначений термін для здійснення різних правочинів (наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності);

2) спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів (наприклад, на укладення правочинів керівнику філії, отримання пенсії, стипендії, поштового переказу протягом визначеного терміну);

3) разові, що видаються на вчинення одного правочину (наприклад, продати чи купити будинок).

Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Це може бути звичайна письмова чи письмова нотаріальна форма.

Відповідно до ст. 245 ЦК форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Наприклад, якщо правочин з приводу купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі (ст. 657 ЦК), то і довіреності на вчинення цих правочинів по­винні бути нотаріально посвідчені.

Довіреність потребує нотаріального посвідчення і в інших випадках, передбачених ст. 209 ЦК. Нотаріальної форми вимагають також довіреності фізичних осіб на здійснення представництва в суді (ст. 114 Цивільного процесуального кодексу України), а також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 245 ЦК.

Нотаріальне посвідчення довіреностей в Україні здійснюється: державними нотаріальними конторами; приватними нотаріусами; у населених пунктах, де немає державних нотаріусів — посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад; консульськими установами України.

Стаття 245 ЦК визначає коло осіб, які вправі посвідчувати довіреності у випадках, передбачених законом, і такі довіреності прирівнюються до нотаріально посвідчених (начальники військово-лікувальних закладів, їх заступники з медичної частини, старші або чергові лікарі; командири (начальники) військових частин, з'єднань, установ або закладів; начальники місць позбавлення волі та інші).

Відсутність дати вчинення довіреності робить її нікчемною. Строк дії довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

Питання: 16. Цивільно-правова відповідальність: поняття, види та підстави настання.

Відповідь:

Цивільно-правова відповідальність - це самостійний вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні дер­жавного примусу до правопорушника шляхом позбавлення осо­би певних благ чи покладення обов'язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції майнового харак­теру, які спрямовані на відновлення порушених прав та поля­гають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені. Особливості цивільно-правової відповідальності:

1) майновий характер;

2) стягується на користь потерпілої сторони;

3) компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлен­ня майнової сфери потерпілого.

Цивільно-правова відповідальність виконує такі функції:

• компенсаційну, сутність якої полягає у відновленні стану, що існував до порушення суб'єктивного права, а у разі не­можливості такого — грошового чи іншого відшкодування заподіяної шкоди;

• виховну, яка спрямована на попередження таких цивільно-правових порушень у майбутньому, як з боку правопоруш­ника, так і інших учасників цивільних правовідносин;

• стимулюючу, що розкриває позитивний аспект відповідальності та полягає в тому, що встановлення у законодавстві цивільно-правової відповідальності стимулює інших учасників до належної поведінки.

Цивільно-правову відповідальність можна класифікувати за різними критеріями.

1. Залежно від підстави виникнення цивільно-правова відповідальність буває договірна та недоговірна. Договірна відпо­відальність настає у разі порушення договору однією із сторін. Позадоговірна відповідальність має місце у разі заподіяння шкоду чужому майну чи здоров'ю, а також в інших випадках заподіяння шкоди, якщо між заподіювачем шкоди і потер­пілою стороною не існувало договірних правовідносин.

2. Залежно від кількості осіб, які беруть участь у виконанні зобов'язання, застосовують часткову (больову), солідарну чи субсидіарну (додаткову) відповідальність. Часткова (дольова)відповідальність полягає в тому, що кожен із учасників зобов'я­зання несе відповідальність у межах своєї частки. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо вказаних в за­коні чи договорі, і при цьому кредитору надається право вима­гати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом або від одного із боржників. Якщо обо­в'язок не буде виконано в повному обсязі одним із боржників, кредитор вправі вимагати неодержане від інших солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними до того моменту, поки їх обов'язок не буде виконано повністю. Виконання обов'язку в повному обсязі одним із боржників при­пиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредито­ром. Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право пред'явити регресну вимогу до решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або зако­ном, крім частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідар­них боржників не сплатив частку, яка належить солідарному боржникові, несплачене припадає на кожного з решти солідар­них боржників у рівній частці. Субсидіарна (додаткова) відпо­відальність має місце у разі, якщо її прямо передбачено в зако­ні чи договорі, вона не може перевищувати обсягу повної від­повідальності. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу основному боржникові. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або креди­тор не одержав від нього у розумний строк відповідь на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в пов­ному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Особа, яка понесла субсидіарну відповідальність, має право у випадках, передбачених законом пред'являти регресну вимогу до особи, в інтересах якої вона понесла відповідальність.

3. Залежно від обсягу відповідальності виділяють повну, обмежену та підвищену (кратну) відповідальність. За загаль­ним правилом, цивільно-правова відповідальність настає в пов­ному обсязі, а це означає, що розмір відшкодованої шкоди не повинен перевищувати суму заподіяних збитків, тобто відшко­дування не повинно призводити до збагачення потерпілого. Однак, у силу закону або договору, може виникати обмежена цивільно-правова відповідальність. Проявом обмеженої цивіль­но-правової відповідальності може бути встановлення у дого­ворі правил про залікову, виключну або альтернативну не­устойку (ст. 624 ЦК). У певних випадках законом може бути передбачено застосування підвищеної цивільно-правової від­повідальності, яка полягає у застосуванні до правопорушника додаткових санкцій у порядку та розмірах, визначених зако­ном.

Юридичною підставою цивільно-правової відповідальності є закон, а фактичною — вчинення цивільного правопорушен­ня. Тому особа підлягає цивільно-правовій відповідальності за наявності сукупності умов, які утворюють склад цивільного правопорушення.

Підставами цивільно-правової відповідальності є:

• протиправність поведінки (дія чи бездіяльність);

• наявність майнової та (або) моральної шкоди;

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і запо­діяною шкодою;

• вина особи, яка заподіяла шкоду.

Цивільно-правова відповідальність настає за умови, якщо дія чи бездіяльність, якими заподіяно шкоду, є протиправними чи заборонені законом. Протиправною поведінкою визнається така поведінка, яка порушує приписи правової норми, незалеж­но від того, знав чи не знав правопорушник про неправомір­ність своєї поведінки.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що в окремих випадках допускається відповідальність за дії інших осіб.

Другою обов'язковою підставою настання цивільно-право­вої відповідальності є наявність наслідків у формі заподіяння шкоди, посягання на права та інтереси, які охороняються за­коном. Залежно від того, якому об'єкту права заподіяно шко­ду, її слід розрізняти як таку, що заподіяна майну, а також за­подіяну особі.

У цивільному праві використовують поняття "шкода" та "збитки", зміст котрих тривалий час був предметом суперечок науковців і практиків.

Шкода – це будь-яке знецінення блага, що охороняється правом, тому її поділяють на майнову і немайнову. Збитки – це грошова оцінка шкоди, яка має місце у разі неможливості відшкодування шкоди в натурі.

Наслідком порушення цивільно-правових норм може бути також і моральна шкода, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала через каліцтво або інше ушкодження здоров’я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодження її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

До обов’язкових умов цивільно-правової відповідальності належить причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. Причинно-наслідковий зв'язок є простим та складним. Причому протиправна поведінка особи лише тоді є причиною збитків, коли вона безпосередньо пов’язана із збитками.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності – це психічне ставлення особи-правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідки.

Питання: 17. Купівля – продаж: поняття, види, зміст та правові наслідки порушення договору. Договір міни (бартеру.)

Відповідь:

Договір купівлі-продажу за своєю юридичною природою являє со­бою угоду, за якою одна сторона (продавець) зобов'язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцю), а покупець зобов'я­зується прийняти майно і сплатити за нього визначену ціну.

Правова мета договору — перехід права власності від однієї особи до іншої.

Договір купівлі-продажу завжди є консесуальним договором, ос­кільки вважається укладеним з моменту, коли сторони дійшли згоди по всіх істотних умовах. Укладення і виконання договору (передача товару) можуть збігатися за часом. Але закон не вважає передачу товару обо­в'язковою умовою договору.

Договір купівлі-продажу - сплатний договір, оскільки підставою виконання зобов'язання по передачі товару є одержання зустрічного за­доволення у виді покупної ціни. Платність однак не рівнозначна еквіва­лентності. Двосторонній характер договору проявляється втому, що кож­на сторона, наділена правами й обов'язками одночасно.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет і ціна. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути товар, який є у продавця на мо­мент укладення договору або буде створений (придбаний) продавцем у майбутньому (ст. 656 ЦК України).

Предмет договору купівлі-продажу може визначатися встановлен­ням його асортименту (ст. 671 ЦК України). Продавець повинен переда­ти покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу (ст. 673 ЦК України). У договорі якість товару може бути виз­начена зазначенням вказівок нормативних документів зі стандартизації чи інших показників. Стандарти мають відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентоспро­можності вітчизняної продукції та бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції.

Договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару. Гарантійний строк — це час, про­тягом якого гарантується використання товару за його призначенням. Гарантійний строк починається з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу (ст. 676 ЦК Ук­раїни).

Істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна — певна грошо­ва сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ (ст. 691 ЦК України). Покупець зобов'язаний сплатити товар за ціною, встановле­ною у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у дого­ворі і не може бути визначена виходячи з його умов, — за ціною, що виз­начається відповідно до ст. 632 ЦК України, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. Продаж майна провадиться за цінами, що визначаються сторонами, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Закон України «Про ціни і ціноутворення» визначає основні принципи встановлення і засто­сування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на території республіки. Цей Закон поширюється на всі підприємства і організації незалежно від форм власності. Існує три види цін: вільні, , державні фіксовані та регульовані.

Договір купівлі-продажу укладається в усній чи письмовій формі. У ст. 657 ЦК України встановлені особливості деяких видів договору купівлі-продажу. Обов'язковим є укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна у письмовій формі. Договір підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Цивільний кодекс України 2003 р. передбачає окремі види дого­ворів купівлі-продажу. Відповідно до ст. 694 ЦК України договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або розстроченням платежу. Товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий в кредит, не є підставою для проведення перерахунку, якщо інше не вста­новлено договором або законом. Договором про продаж товару в кре­дит може бути передбачено оплату товару з розстроченням платежу. Істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежу (ст. 695 ЦК України).

Відповідальність сторін за неналежне виконання договору купівлі-продажу може наставати за невиконання будь-якою умови договору у вигляді сплати неустойки і відшкодування збитків. Так, покупець, якому передано товар неналежної якості, має право вимагати від покупця за своїм вибором:

• пропорційного зменшення ціни;

• безоплатного усунення недоліків в розумний строк:

• відшкодування витрат на усунення недоліків.

Якщо недоліки товару настільки істотні, що їх неможливо усунути, покупець має право вимагати заміни товару або взагалі відмовитися від договору. Продавець також відповідає за продаж некомплектного товару, продаж товару без тари і упаковки, порушення асортименту тощо.

На покупця може бути покладена відповідальність за безпідставну відмову від оплати чи порушення строків оплати товару у вигляді неустойки.

Договір міни (бартеру) (ст. 715-716 ЦК України)

Договір міни — це договір, за яким кожна із сторін зобов'я­зується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший або здійснити обмін майна на роботи, послуги.

Договір міни віднесено до договору, спрямованого на передачу май­на. За договором міни (бартеру) кожна із сторін договору зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Договір міни є сплатним, двостороннім і консенсуальним. Слід зверну­ти увагу на співвідношення понять «договору міни» і «бартерної угоди (операції)», вони не тотожні. На відміну від договору міни предметом бартерної угоди можуть бути не лише товари, а й послуги.

Договір міни є консесуальним, сплатним і взаємним. На перший погляд, відмінність міни від купівлі-продажу є очевидною, оскільки звичайно в якості «покупної ціни» виступає товар, а не гроші. Але якщо вартість обмінюваних товарів неоднакова, то сторона, що передає менш коштовну річ, повинна доплатити різницю в ціні. Таким чином, за до­говором відбудеться обмін товару з однієї сторони на товар плюс гроші з іншої. Чи буде цей договір міною, чи купівлею-продажем? Передача одного товару як зустріч­не задоволення за іншій товар (зокрема і з грошовою доплатою) мож­лива тільки за договором міни. (ч. 3 ст. 715 ЦК України).

Сторонами договору міни можуть виступати фізичні і юридичні осо­би. Участь держави в цивільно-правовому договорі міни неможлива, ос­кільки натуральний обмін суперечить основним принципам бюджетно­го устрою держави. Обмеження на участь у договорі міни, що існують для фізичних і юридичних осіб, у цілому аналогічні обмеженням на їх участь у купівлі-продажу. При цьому договір міни може мати як спо­живчий характер (між громадянами і некомерційними організаціями), так і комерційний (між підприємцями) у залежності від призначення предмета договору. Сторонами договору міни можуть виступати тільки особи, що володіють правом власності чи іншим речовим правом на майно. Винятком із цього правила є випадок участі в договорі міни комісіонера.

Предмет договору міни — це єдина істотна умова договору міни. Цивільний кодекс України не розкриває поняття товару, що є предметом договору. Можливість міни будь-яких не вилучених з обороту речей. Суб'єктивні цивільні обов'язки, а також особисті немайнові блага не можуть виступати предметом міни (так само як і купівлі-продажу).

Ціна договору міни — це вартість кожного із зустрічних товарів. За загальним правилом, обмінювані товари передбачаються рівноцінни­ми. Якщо сторони визнають, що вартості обмінюваних товарів не рівні, передача менш коштовного товару повинна супроводжуватися сплатою різниці в цінах (компенсації). Платіж провадиться до чи після передачі відповідного товару. Зазначеня ціни в договорі міни в грошових одини­цях необов'язкове. Адже ціною товару в цьому договорі є інший товар, переданий замість товару, що обмінюється. Тому, визначивши предмет договору (найменування й кількість обмінюваних товарів), сторони тим самим визначають і його ціну (у натуральному виді). Навіть у тих ви­падках, коли ціна є істотною умовою договору купівлі-продажу (наприк­лад, нерухомості), міна таких товарів може не супроводжуватися їх гро­шовою оцінкою.

Строк договору міни визначається самими сторонами. Договори міни, що виконуються в момент здійснення, а також угоди між громадянами на суму менше 20 неоподатковуваних мінімумів (ч. З ст. 208 ЦК України) можуть укладатися в усній формі. Усі інші договори міни по­винні укладатися в письмової формі.

Порядок укладання договорів міни визначається за загальними пра­вилами купівлі-продажу.

Обов'язки сторін договору міни однакові для обох сторін. Основ­ним обов'язком є передача товару у власність контрагенту. Кожна сто­рона самостійно несе витрати по передачі й прийняттю відповідного то­вару. Усі умови про кількість, якість, асортимент обмінюваних товарів регулюються нормами про купівлю-продаж. За загальним правилом пе­редача обмінюваних товарів повинна провадитися одночасно. Якщо тер­міни передачі товарів за умовами договору не збігаються, сторони по­винні керуватися загальними нормами про зустрічне виконання зобов'я­зань (ст. 538 ЦК України).

Новим для нашого законодавства є правило про перехід права власності. Цей перехід здійснюється для сторін одно­часно до моменту виконання ними належних їм обов'язків, тобто до мо­менту фактичного виконання договору. Однак сторони можуть це пра­вило змінити.

Обов'язок передати товар вільним від прав третім особам випливає із ст. 659 ЦК України (купівля-продаж). Евікція (вилучення) товару, що є предметом міни, надає потерпілій стороні право вимагати повернення переданого їй в обмін товару, а також відшкодування збитків.

Обов'язок сторони договору інформувати контрагента про порушен­ня останнім умов договору міни не передбачена відповідними нормами. Однак у такому випадку діють положення про купівлю-продаж.

У цивільному обігу підприємці часто використовують таке поняття як «бартер», «бартерна угода». У теорії цивільного права його вважають різновидом договору міни. Однак деякі автори вважають, що бартер за своїм змістом є більш об'ємним за поняття міни. Товарообмінна (бартерна) операція - це один із видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або догово­ром зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом гос­подарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосеред­кований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі.

Договір міни (бартер) передбачено і Господарським кодексом Ук­раїни 2003 р. Згідно із ст. 293 за ГК України договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, пов­не господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законо­давству і відповідає суті відносин сторін.

Питання: 18. Поняття і зміст договору постачання. Договором контрактації сільськогосподарської продукції.

Відповідь:

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприєм­ницькій діяльності або у інших цілях, не пов'язаних з особистим, сі­мейним, домашнім та іншим подібним використанням, а покупець - прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Законодавець відносить поставку до різновиду купівлі-продажу. Відмінність між цими договорами полягає в наступному.

Мета використання продукції чи товару при поставці — підприємницька діяльність або інша діяльність, яка не пов'язана з особистим, домашнім чи іншим подібним використанням. Сторо­нами за договором поставки звичайно виступають підприємці. Предмет договору поставки значно вужчий і обмежується продук­цією або товарами. Тобто предметом договору поставки не можуть бути майнові права, право вимоги, цінні папери, нерухомість тощо.

Предметом договору поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, тех­нічних умовах, документації до зразків (еталонів), або продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх частко­ве співвідношення (асортимент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами визначаються специфі­кацією.

Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачами, якщо інше не передбачено законодавством.

Якість та комплектність товарів, що поставляються, мають відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній доку­ментації.

Кабінет Міністрів України затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки товарів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів.

У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до дер­жавного сектору економіки, або порушення пов'язане із виконан­ням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансу­ється за рахунок Державного бюджету України, застосовуються штрафні санкції у таких розмірах:

- за поставку неякісних (некомплектних) товарів — штраф у розмірі 20% від вартості неякісних товарів;

- за порушення строків поставки — пеня в розмірі 0,1% від вартості товарів за кожен день прострочення, якщо інше не перед­бачено законом чи договором.

За договором контрактації виробник сільськогосподарської про­дукції зобов'язується виробити визначену договором сільськогос­подарську продукцію і передати її у власність заготівельнику (кон­трактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зо­бов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановле­ними в договорі цінами.

Договір контрактації є одночасно різновидом і договору купівлі-продажу, і договору поставки. Тому на нього, відповідно, поши­рюються загальні норми купівлі-продажу і поставки, якщо інше не встановлено договором чи законом. Договір контрактації — це ти­повий консенсуальний, сплатний і двосторонній договір.

Сторонами в договорі є підприємці: виробник сільськогосподар­ської продукції та її заготівельники. Предмет договору контракта­ції - будь-яка продукція сільськогосподарського виробництва (рослинництва, тваринництва, тощо) як в необробленому вигляді (зернові, картопля, овочі), так і та, що пройшла первинну обробку (масло, вершки). В більшості випадків контрактується майбутній врожай, якого ще не існує на момент укладання договору.