Страховик зобов'язаний:

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страху­вання. Надати необхідну інформацію про умови та правила страхування, оскільки вони відрізняються залежно від виду та об'єктів страхування;

2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про на­стання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової ви­плати страхувальникові;

3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову випла­ту у строк, встановлений договором;

4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі на­стання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором;

5) за заявою страхувальника у разі здійснення страховиком за­ходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вар­тості майна переукласти з ним договір страхування;

6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язки страхувальника:

1) надати страховикові інформацію про всі відомі йому обстави­ни, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і на­далі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;

2) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який стра­хується;

3) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;

4) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

Перелік обов'язків, передбачених законодавством, не є вичерп­ним, і сторони за згодою між особою можуть встановлювати й ін­ші обов'язки.

Питання: 26. Правове регулювання кредитних відносин.

Відповідь:

Кредитно-розрахункові відносини не мають абсолютно самостійної економічної ролі. У більшій мірі ці відносини виконують допоміжну функцію, що полягає в тім, що при їх здійсненні не утворюється взагалі нової вартості (безготівкові розрахунки за товар), або така вартість виникає в результаті повернення грошової суми зі збільшенням (відплатний кредит). Однак кредитно-розрахункові відносини не слід вважати акцессорними зобов'язаннями, вони існують як юридичне самостійні. У ряді випадків вони взагалі відірвані від актів обміну реальними речами (наприклад, век­сель). Відома самостійність кредитно-розрахункових відносин дозволяє говорити про наявність особливих зобов'язань по кредитуванню й розра­хункам, виділяючи їх у конкретні види договірних правовідносин.

Особливість їх у тім, що, по-перше, вони існують у формі зобов'я­зань. Розрахункові і кредитні відносини неоднорідні і звичайно вико­нуються шляхом послідовного ланцюга угод і інших юридичне значимих дій. По-друге, це різне місце розрахунково-кредитних зобов'язань у ци­вільному обороті.

Розглянуті відносини можуть виникати як передумови для наступ­них грошових операцій (договір банківського вкладу). В інших випадках вони опосередковують процес передачі цінностей від однієї особи до іншої на поворотній основі (договір позики й кредиту). Іноді кредитні і розра­хункові правовідносини, що виникли з елементів окремих договірних зо­бов'язань, створюють у результаті новий договірний вид (факторинг). За допомогою розрахунково-кредитних зобов'язань підтримується еквіва­лентність у цивільному обороті, коли рух товарів за основним договором супроводжується відповідною передачею грошей (акредитив, інкасо й ін.).

Слід зазначити і ще одну особливість: розрахункові і кредитні правовідносини являють собою зобов'язання грошові. Гроші є речами, що виз­начаються родовими ознаками, їх випадкова загибель чи відсутність на рахунку не звільняє боржника від виконання зобов'язання. Разом з тим, суть грошових зобов'язань полягає в тому, що вони мають як свій предмет особливий товар - гроші, оборот яких визначається спеціальними правилами. У зв'язку з цим істотний вплив на здійснення розрахункових і кре­дитних зобов'язань мають не тільки норми цивільного права, але і норми валютно-фінансового законодавства.

Кредитні зобов'язання характеризуються довірою уповноваженої особи до боржника, що виявляється в передачі цінностей при відсут­ності негайного зустрічного надання.

Кредитне зобов'язання можна визначити як цивільне правовідношення, що полягає в передачі кредитором боржнику грошей чи речей, обумовлених родовими ознаками, з умовою повернення еквівалентної кількості грошей чи речей, або в наданні однією стороною іншій відстрочки виконання якого-небудь обов'язку за договором (сплатити гроші, передати майно, виконати роботи, надати послуги).

Розрахункові відносини більш міцно пов'язані з тими основними зобов'язаннями, які вони супроводжують і обслуговують. Однак вони є самостійними цивільно-правовими зобов'язаннями. В даний час в усьо­му світі переважна більшість розрахунків здійснюється не шляхом пе­редачі готівки від однієї особи іншій, а в безготівковому порядку за до­помогою фінансово-кредитного посередника (банку чи іншої кредитної установи). При цьому використовуються різні форми безготівкових роз­рахунків (акредитив, інкасо, чек, електронні платежі). А при передачі, наприклад, векселя в оплату за товар розрахункове зобов'язання стає незалежним від основного договору і здійснюється без допомоги фінан­сово-кредитної установи.

Розрахунковими можна вважати такі правовідносини, що вини­кають між суб'єктами цивільно-правового зобов'язання і кредитною ус­тановою (а у визначених випадках між суб'єктами зобов'язання) у зв'яз­ку із здійсненням платежів за передане майно, виконані роботи, надані послуги чи за іншими підставами.

ЦК України 2003 року кредитним та рахунковим відносинам надає значно більш уваги ніж ЦК УРСР. Це обумовлено бажанням законодав­ця піднести ці відносини на більш високий рівень. Цим відносинам прис­вячені: глава 71 — позика, кредит, банківський вклад, глава 72 — бан­ківський рахунок, глава 73 - факторинг, глава 74 - розрахунки.

Питання: 27. Поняття та зміст договору банківського вкладу.

Відповідь:

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти від неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Характеристики (юридичні ознаки) договору банківського вкладу: односторонній, реальний, відплатний. Якщо вкладником виступає фізична особа, договір банківського вкладу вважається публічним.

Сторонами договору банківського вкладу є:

- банк - який має ліцензію Національного банку України на проведення відповідних операцій;

- вкладник - фізичні та юридичні особи, які можуть вносити вклади на своє ім'я і на ім'я іншої особи, а також отримувати на свій рахунок вклади від інших осіб. При цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої осо­би, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом.

Кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підляга­ють поверненню.

На відміну від договору позики чи кредитного договору, предметом договору банківського вкладу є виключно грошові суми в національній або іноземній валюті (депозит).Банк набуває на цей вклад право власності. Вкладник за договором банківського вкладу втрачає право власності, але набуває право вимоги до банку.

Форма договору банківського вкладу - письмова. Письмова фор­ма договору вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законодавством та звичаями ділового обігу. У разі недо­держання письмової форми договір банківського вкладу є нікчемним.

Ощадна книжка. Укладення договору банківського вкладу з фі­зичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкла­дом підтверджуються ощадною книжкою. Відомості про вклад, вка­зані в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником. Банківські операції здійснюються у разі пред'явлення вкладником ощадної книжки.

Якщо ощадну книжку втрачено або приведено у непридатний для пред'явлення стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.

Ощадний (депозитний) сертифікат підтверджує суму вкладу, вне­сеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одер­жання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Проценти на банківський вклад. Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківсько­го вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов'язаний виплачувати проценти в розмірі облікової ставки Наці опального банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено до­говором. У разі зменшення розміру процентів новий розмір процен­тів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відпо­відного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.

Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його повер­ненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших під­став. Проценти виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти.

Види банківських вкладів: вклад на вимогу; строковий вклад.

Договір банківського вкладу може бути укладено на будь-яких умовах, що не суперечать закону. У банківській практиці найчастіше застосовують такі депозитні вклади: по-перше, це може бути договір, який укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу), по-друге, на умовах повер­нення вкладу зі спливом встановленого договором строку чи терміну (строковий вклад). Не виключено можливості укла­дення договору на інших умовах повернення грошової суми.

Законодавством передбачено можливість укладення депозит­ного договору на користь третьої особи. На­приклад, фізична або юридична особа може зробити вклад на ім'я третьої особи, причому визначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь яких зроблено вклад, є істотними умовами такого до­говору. До вступу третьої особи у володіння вкладом усіма правами вкладника користується безпосередня сторона догово­ру (первісний вкладник). Діями, які свідчать про перейняття на себе правового статусу вкладника, закон визначає пред'яв­лення нею до банку першої вимоги, яка випливає з прав вклад­ника, або вираження нею іншим способом наміру скористати­ся такими правами.

Укладення договору банківського вкладу відбувається шля­хом відкриття депозитного (вкладного) рахунка. Депозитний рахунок є різновидом банківського рахунка, порядок його від­криття наразі визначає Інструкція про порядок відкриття, ви­користання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах.

Зміст договору становить право вимоги вкладника та обо­в'язок банку (іншої кредитно-фінансової установи). Основним обов'язком банку є виплата вкладникові вкладу та проценти на нього або дохід в іншій узгодженій договором формі. На­віть якщо у договорі не встановлено розміру процентів на вклад, застосовується загальна облікова ставка НБУ.

Відповідальність сторін за договором банківського вкладу не передбачено, однак банк чи інша кредитно-фінансова установа несе відповідальність за не­виконання або неналежне виконання за договором у порядку, встановленому для договору банківського рахунка. Це стосу­ється строків зарахування грошових коштів на вклад, його по­вернення, порушення або незбереження банківської таємниці вкладника. Окрім норм про застосування санкцій за невиконан­ня чи неналежне виконання депозитного договору, законом встановлено й додаткові засоби захисту клієнта. Зокрема, на ви­могу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу не поширюється позовна давність (ч. 1 ст. 268 ЦК).

Також, щоб уникнути неможливості повернути вклад (депо­зит) у разі ліквідації, у тому числі банкрутства, банку, законо­давством формуються відповідні механізми мінімалізації таких несприятливих наслідків. Наприклад, передбаче­но, що вклади фізичних осіб у Державному ощадному банку України гарантуються державою, а на вклади фізичних осіб у комерційних банках поширюється дія Закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" , який, зокрема, ви­значає порядок відшкодування вкладів вкладникам банків-учасників (тимчасових учасників) Фонду.

За депозитним договором допускається одностороннє його розірвання за ініціативою вкладника. Причому умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Таке повноваження щодо одностороннього ро­зірвання договору не застосовується у випадках, коли вклад зроблено юридичною особою на інших умовах повернення, які встановлені договором. Строковий договір банківського вкла­ду після його закінчення може бути пролонговано шляхом мов­чання, хоча вже на умовах про вклад на вимогу.

Питання: 28. Юридична характеристика договору позики як кредитного договору.

Відповідь:

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є реальним договором, який є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. До­говір позики є відплатним, оскільки позикодавець має право на одержання від позичальника відсотків від суми позики, але може бути і без­відплатним, якщо це встановлено договором або законом. Закон встановлює лише два випадки, за яких позика вважаєть­ся безвідсотковою: якщо він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприєм­ницької діяльності хоча б однією із сторін; якщо позичальникові пере­дані речі, визначені родовими ознаками.

Договір позики є одностороннім тому, що за умови його реальності позикодавець має право лише вимагати повернення предмета позики та сплати відсотків у відплатному договорі, а в позичальника є лише обов'я­зок повернути все отримане за договором позики та сплатити відсотки, якщо договір позики відплатний.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неопо­датковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позико­давцем є юридична особа, — незалежно від суми. На підтвердження ук­ладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому по­зикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Сторонами договору позики є позикодавець та позичальник. Зако­ном встановлені певні обмеження щодо кола юридичних та фізичних осіб, які можуть бути позикодавцем грошових коштів. Згідно За­кону України надання коштів у позику є фінансовою послугою. Суб'єктом може бути лише фінансова установа, яка відповідно до зако­ну має право за рахунок залучених коштів надавати позики на власний ризик.

Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або речі, визначені родовими ознаками. Предметом мо­жуть бути грошові кошти у готівковій або у безготівковій формі, націо­нальна валюта України або іноземна валюта.

Виходячи з особливості договору позики — його реальності та одно­сторонності, зміст договору складає обов'язок позичальника повернути позикодавцю позику та сплатити проценти, які встановлені за догово­ром. Позикодавець має право на одержан­ня від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встанов­лено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір про­центів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Позичальник зобов'я­заний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позико­давцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо догово­ром не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважаєть­ся повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених ро­довими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

У деяких випадках надання позики можливе лише за наявності відповідного забезпечення. Найбільш поширеними видами забезпечен­ня виконання зобов'язання позичальника за договором позики є заста­ва, порука, гарантія.

У разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених до­говором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому, якщо інше не встановлено договором.

Закон встановлює можливість виникнення позикового зобов'язання не лише внаслідок укладення сторонами до­говору, а й завдяки новації боргу: за домовленістю сторін борг, що ви­ник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням. Заміна боргу позико­вим зобов'язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики. Якщо позичальником порушено договір, він зобов'язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплатити три відсотки від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом..

Питання: 29. Поняття і зміст договору факторингу.

Відповідь:

Договір факторингу ще називають договором фінансування під відступлення права грошової вимоги. Відступлення права ви­моги — цесія.

За договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до бор­жника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта пе­ред фактором.

Характеристики договору факторингу:

- двосторонній;

- консенсуальний - у випадку, коли фактор зобов'язується пе­редати грошові кошти у розпорядження клієнта;

- реальний - у випадку, коли фактор передає клієнтові грошо­ві кошти;

- сплатний.

Сторонами у договорі факторингу є:

- фактор - банк або фінансова установа, а також фізична осо­ба - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції;

- клієнт - фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Предметом договору факторингу може бути:

- право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наяв­на вимога);

- право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виник­нення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги зумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткового оформ­лення відступлення права грошової вимоги не вимагається. Форма договору факторингу - письмова.

Обов'язки фактора:

- передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпо­рядження клієнта;

- надає клієнтові звіт і передає суму, що перевищує суму бор­гу клієнта, якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієн­та перед фактором;

- здійснює інші фінансові послуги для клієнта, перелік яких встановлюється в договорі.

Обов'язки клієнта:

- відступає право грошової вимоги;

- несе відповідальність за дійсність грошової вимоги, право якої відступається;

- письмово повідомляє боржника про відступлення права гро­шової вимоги факторові з визначенням грошової вимоги, яка під­лягає виконанню, і фактора, якому має бути здійснений платіж.

Права фактора. Фактор набуває права на всі суми, які він одер­жить від боржника на виконання вимоги, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги. Клієнт не несе відповідальності перед фактором, якщо одержані ним суми є мен­шими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Зміст договору полягає у переході до фактора права вимо­ги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової ви­моги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка підлягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж. В іншому випадку боржник може виконати зобов'язання клієнту і зобов'язання вважати­меться таким, що виконано належним чином

Питання: 30. Специфіка відповідальності за шкоду, завданої джерелом підвищеної небезпеки

Відповідь:

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов 'язана з вико­ристанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб.

Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки:

• неможливість повного контролю з боку людини;

• наявність шкідливих властивостей;

• велика ймовірність завдання шкоди

У ЦК закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки. Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної не­безпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використовано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування можуть бути пов'язані не тільки з якісними, й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бен­зином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточення не створює. Однак зберігання горючих матеріа­лів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Однак діяльність з організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджуєть­ся в одному місці, і тому, попри знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, вини­кає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Для більш системного розуміння джерел підвищеної небез­пеки їх можна поділити на:

• фізичні (механічні, електричні, теплові);

• фізико-хімічні;

• хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні);

• біологічні (зоологічні, мікробіологічні).

Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підви­щеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідаль­ність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джере­лом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед воло­дільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадя­нину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметь­ся неправомірним заволодінням і на громадянина буде покла­дено обов'язок відшкодовувати шкоду.

Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види най­му — найм транспортного засобу з екіпажем та найм без екіпажу. Якщо в першому випадку від­повідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця, то в другому — на наймача.

Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибу­ло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодо­вують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: а) на­явність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) на­явність причинного зв'язку між протиправною дією та шко­дою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини).

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок:

• дії непереборної сили;

• умислу потерпілого.

У цьому разі ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування.

У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної не­безпеки внаслідок їх взаємодії необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підви­щеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. За правилами ЦК, якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то її відшкодовує винна особа; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшко­дування визначається у відповідній частці залежно від обста­вин, що мають істотне значення.

У випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небез­пеки іншим особам, володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини.

Певні особливостями має і порядок відшкодування ядерної шкоди. Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхід­на наявність тільки трьох підстав: а) ядерної шкоди; б) ядер­ного інциденту; в) причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається. Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. На нього покладається відповідальність, якщо цю шкоду завдано ядер­ним інцидентом на ядерній установці, а також під час переве­зення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відпо­відальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не прийняв інший оператор згідно з письмовою угодою. Відпо­відальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Якщо оператор не має майна, необ­хідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу.

Питання: 31. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду та розмір її компенсації.

Відповідь:

Цивільне право передбачає можливість захисту не тільки майнової шкоди, а і немайнової. До немайнової шкоди відносять негативні зміни, які виникли в наслідок протиправної поведінки, щодо особистих немайнових благ особи. В цивільному праві немайнова шкода ще називається - моральною шкодою.

Моральна шкода - це фізичні або душевні страждання, вчинені фізичній особі діями, що порушують її особисті немайнові права або посягання на належні фізичній особисті інші немайнові права.

Визначення моральної шкоди як страждань означає, що дії особи, яка вчинила шкоду повинні знайти своє відображення в свідомості потерпілого, викликати певну психічну реакцію. При цьому несприятливі зміни в охоронюваних законом благах повинні відображуватись у свідомості людини у формі негативних почуттів фізичних стражданнях або психічних стражданнях. Змістом страждань можуть бути страх, сором, приниження або інший несприятливий стан психіки.

Цивільний кодекс України також визначає, що моральна шкода полягає у принижені честі, гідності та ділової репутації.

У доктрині цивільного права поняття „честь” визначається як суспільна оцінка особистості, міра її духовних, соціальних цінностей. Гідність, є внутрішньою самооцінкою фізичної особи - її властивостей, здатностей, світогляду, суспільного значення. З терміном "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних особливостей людини, з терміном „гідність” - усвідомлення людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями.

Гідність є не лише самооцінкою, а й сукупністю об'єктивних якостей людини, які визначають її репутацію у суспільстві. Гідність людини - це та цінність, якої вона набуває і яку зберігає в суспільстві. Серед складових такої цінності виокремлюють: особисту гідність (цінність конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільно важливих властивостей); колективну гідність (цінність людини як представника певної соціальної групи - сім'ї, колективу тощо, належність до якої наділяє її певною значимістю); професійну, трудову гідність (цінність, яка пов'язана з професією особистості та визначається основними видами її суспільної діяльності); громадянську гідність (цінність людини як представника народу, як громадянина певної держави); людську гідність (цінність людини як представника всього людства).

Ділова репутація - це сукупність якостей та оцінок, з якими їх носії асоціюються в очах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі, прихильників (для шоу-бізнесу) виборців (для виборних посад) та персоніфікуються серед інших професіоналів у цій сфері. Цю точку зору підтримують більшість фахівці в галузі цивільного права, які вважають, що ділова репутація як благо проявляється у будь-яких випадках, коли йдеться про професіоналізм, професійну відповідність, здатність тримати своє слово, дане іншим особам, бездоганне виконання будь-яких зобов'язань.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Питання: 32. Особливості опіки та піклування як інституту спрямованого на забезпечення і захист законних прав та інтересів фізичних осіб.

Відповідь:

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права й виконувати обов'язки.

Опіка встановлюється над:

- малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування;

- фізичними особами, що визнані недієздатними;

- майном малолітніх осіб, позбавлених батьківського піклування;

- майном фізичних осіб, визнаних недієздатними;

- майном фізичних осіб, визнаних судом безвісно відсутніми;

- майном фізичних осіб, місце перебування яких невідоме.

Піклування встановлюється над:

- неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування;

- фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Встановлення опіки та піклування відбувається:

• судом - уразі визнання особи недієздатною; обмеження її цивільної

дієздатності; встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповнолітня особа позбавлені батьківського піклування.

• органом опіки та піклування - у разі встановлення опіки над малолітньою особою; піклування над неповнолітньою особою.

Опікуна чи піклувальника призначає орган опіки та піклування. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю, вона призначається переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, беручи до уваги особисті стосунки між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.

Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:

- позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

- поведінка й інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, що потребує опіки чи піклування.

До встановлення опіки або піклування та призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки й піклування. Цими органами є органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування покладається у виконкомах районних (міських) рад на відповідні їхні відділи:

• народної освіти - щодо осіб, які не досягай 18 років;

• охорони здоров'я - щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними;

• соціального забезпечення - щодо дієздатних осіб, які потребу­ють піклування за станом здоров'я.

Опікун має певні права та обов'язки щодо свого підопічного:

- зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому не­обхідних побутових умов, забезпечення його доглядом і лікуванням;

- зобов'язаний дбати про виховання, навчання й розвиток мало­літньої особи;

- зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного;

- має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

- вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.

Певні права та обов'язки має і піклувальник:

- піклувальник неповнолітньої особи зобов'язаний дбати про створен­ня для неї необхідних побутових умов, дбати про її виховання, навчання та розвиток;

- піклувальник фізичної особи, цивільна дієздатність якої об­межена, повинен дбати про її лікування, створення необхідних по­бутових умов;

- зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Водночас закон обмежує опікуна в можливості вчиняти низку правочинів від імені підопічного. Зокрема, опікун не може здійсню­вати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Крім того, опікун (піклувальник), його дружина, чоловік і близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів. Із цього правила існує два винятки; вказані особи можуть:

- укладати договір дарування на користь підопічного;

- укладати договір позички на користь підопічного.

Деякі правочини з майном підопічного опікун може здійснювати лише з дозволу органу опіки та піклування. Без такої згоди він не може:

- відмовитися від майнових прав підопічного;

- видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

- укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, й договори щодо поділу чи обміну житлового будинку, квартири також;

- укладати договори щодо іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення підопічним таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Звільнення опікуна та піклувальника від виконання їхніх обов’язків можливе за однією з двох підстав:

• за заявою опікуна чи піклувальника;

• за заявою органу опіки та піклування.

Опіка припиняється в разі:

- передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

- досягнення підопічним 14 років (особа, що здійснювала обов’язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього);

- поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, що була ви­на недієздатною.

Піклування припиняється в разі:

- досягнення фізичною особою повноліття;

- реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

- поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Дієздатна фізична особа, що за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Помічником може бути дієздатна фізична особа. За заявою особи, що потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та піклування, що підтверджується відповідним документом. Послуги помічника є сплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.