Правові наслідки визнання правочину недійсним

Існують такі види наслідків недійсності правочинів:

1) юридичні наслідки випливають з факту вчинення недійсного правочину і полягають у ненастанні юридичних наслідків, яких прагнули досягнути сторони. Вони обмежуються лише постановкою питання про недійсність правочину. Це пов'язано з тим, що недійсний правочин не може породити інших правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК). Нікчемний правочин є недійсним з моменту вчинення і не породжує для його сторін цивільних прав та обов'язків. Оспорюваний правочин хоча і породжує в момент вчинення правові наслідки, проте після його оспорення заінтересованою особою і визнання недійсним судом, він є недійсним і нічим не відрізняється від нікчемного.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ст. 236 ЦК).

Невідповідність окремої частини правочину вимогам закону не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо допускається відокремлення цієї частини від інших частин правочину і є можливість припустити, що він був би вчинений сторонами і без включення до нього недійсної частини;

2) майнові наслідки недійсності правочинів породжують такі два юридичних факти, як вчинення недійсного правочину та виконання його хоча б однією стороною повністю чи частково. Такі правові наслідки називаються майновими, оскільки визначають юридичну долю переданого за нікчемним правочином майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такий наслідок недійсності вчиненого правочину в на­уці цивільного права називається двосторонньою реституцію.

Законом можуть бути встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочинів або особливі правові наслідки окремих недійсних правочинів. Такі особливі умови застосування та особливі правові наслідки визначаються особливостями того чи іншого складу недійсного правочину.

Якщо в законі немає вказівки на застосування до сторін особливих умов або правових наслідків недійсності вчинених правочи­нів застосовуються загальні правові наслідки, визначені частинами 1, 2 ст. 216 ЦК, а саме: двостороння реституція та відшкодування винною особою збитків та моральної шкоди потерпілій особі;

3) додаткові майнові наслідки сторін недійсного правочину полягають у обов'язку відшкодування винною стороною заподіяних збитків та моральної шкоди іншій стороні або третій особі (ч. 2 ст. 216 ЦК). Додаткові майнові наслідки можуть також передбачатись окремими складами недійсних правочинів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 221 ЦК крім обов'язку повернути майно малолітній особі, на дієздатну сторону покладається також обов'язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони.

Питання: 8. Представництво і довіреність: поняття, підстави і види.

Відповідь:

Досить часто особа чи то з причин юридичного характеру (має мінімальну або часткову, обмежену цивільну дієздатність), чи за певних фактичних обставин (хвороби, недостатній рівень знань мови, потреби одночасно перебувати у кількох місцях з метою укладення правочину тощо), не має можливості вчиняти особисто ті чи інші дії. За таких обставин на допомогу їй приходять норми інституту представництва (статті 237-250 ЦК).

Представництво - правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Учасниками відносин представництва є три суб'єкти: 1) особа, яку представляють; 2) представник; 3) третя особа, з якою в особи, яку представляє представник, виникають цивільні права та обов'язки.

За змістом правовідносини з представництва поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони виникають на підставі договору доручення.

До зовнішніх правовідносин у представництві належать правовідносини між представником та третьою особою. Представницькими є правовідносини, які виникають між особою, яку представляють, та третьою особою. У межах цих правовідносин права й обов'язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представляють. Представник вчиняє юридичні дії замість особи, яку він представляє, від її імені та в її інтересах. Представник не вправі вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК). Представник може представляти будь-яку фізичну або юридичну особу.

Представником може бути як фізична, так і юридична особа. Фізична особа може бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну дієздатність (досягла повноліття), або хоч і не досягла повноліття, але перебуває у зареєстрованому шлюбі.

Представником також може бути фізична особа, яка ще не досягла 18 років, але якій надана повна цивільна дієздатність. Це, наприклад, особи, що досягли 16 років і працюють за трудовим договором чи записані матір'ю або батьком дитини або бажають здійснювати підприємницьку діяльність.

Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами.

Представниками не можуть бути особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклуванням.

Кожен представник має певний обсяг повноважень. Повноваження — це міра можливої поведінки представника щодо третіх осіб. Відповідно до ст. 238 ЦК представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Закон допускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, що за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку він представляє. Таким є заповіт, довіреність та довічне утримання. Виходячи зі змісту чинного законодавства, відмітимо, що фізичним особам через представника не можуть бути укладені трудовий договір, а також такі акти цивільного стану, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення та інші, що мають виключно особистий характер.

Представництво може бути двох видів: добровільне (договірне); обов'язкове (законне).

Добровільне представництво виникає на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридичної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи). Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Обоє 'язкове представництво існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Воно визначається певними нормативними актами (ЦК, Сімейним кодексом (СК) України тощо). До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками або опікунами осіб, які не мають повної дієздатності. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом. Різновидом обов'язкового представництва є так зване статутне представництво.

Від представництва слід відрізняти діяльність інших осіб, яка зовні схожа на представництво (комісіонера; особи, уповноваженої на ведення переговорів; особи, яка підписує текст правочину за дорученням фізичної особи, яка внаслідок хвороби або фізичної вади не може підписатися власноручно).

Представництво в цивільному праві відрізняється від представництва суміжних галузей права, наприклад, від цивільно-процесуального (судового) представництва чи господарсько-процесуального представництва. Метою представництва в цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладення правочинів тощо), а метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

Якщо в цивільному праві при укладанні правочину представник завжди замінює того, кого він представляє, то в судовому представництві поряд із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому пред­ставництві загальні права представника передбачені в законі, і тіль­ки деякі права можуть бути застережені в довіреності.