17. Драматична творчість м.

Творчість Панаса Мирного – корифея української прози – не вичерпується лише романами, повістями, оповіданнями. Цей визначний митець залишив по собі значний драматургічний доробок, який, на жаль, до теперішнього часу не знайшов належного поцінування серед науковців.

Між тим, на думку деяких науковців, саме драматургія цього автора репрезентує в українській літературі відхід від попередньої традиції, заснованої на фольклорно-етнографічних елементах, і утвердження нового типу драми як за тематикою, так і за жанрово-стилістичними особливостями.

Жанровий діапазон драматургії Панаса Мирного достатньо об’ємний: від соціально-побутової драми до високої комедії. Відображення дійсності здійснювалося автором, в основному, за допомогою поетики реалізму, присутні в його творчості риси неоромантизму та символізму, елементи яких по-різному репрезентовані в його драматургічній спадщині.

Драматична дилогія «Лимерівна» й «У черницях» засвідчила, що в своєму творчому поступі Панас Мирний рухався в тому ж напрямку, що й представники «нової драми». Автор «Лимерівни» перемістив конфлікт усередину українського суспільства, зробив його внутрішнім для українського життя.

Дійсність для автора «Лімерівни» – це замкнене коло, з якого для героїв, фактично, немає виходу. У драмі відбулося зіткнення двох світів – світу духовного піднесення й багатства, світлих і чистих почуттів, свободи в усіх її проявах та світу вузьких егоїстичних інтересів, які лише почасти знаходили своє вмотивування в майновій сфері, а здебільшого були пов’язані з почуттями помсти, заздрості, зневаги до людини.

Один з найважливіших мотивів п’єси полягав у широкому протиставленні в ній нового й старого, майбутнього (молоді) й минулого (старшого покоління). У конфлікті батьків і дітей драматург показав вічне прагнення молоді до оновлення життя, відстоювання свого права на свободу вибору.

Безумовно, персонажі Панаса Мирного – живі особи із своїми пристрастями й інтенціями, особливою манерою мислити й говорити, вони з’єднані з середовищем українського села доби Коліївщини, але вони водночас сприймаються й у своїй вищій, філософській сутності, як носії ідеї, з одного боку, егоїзму, помсти, а з другого, – свободи, любові. Герої були піднесені над історичною епохою, випадали з неї, що цілком слушно помітила вже тогочасна цензура.

В епічній драмі часто порушується принцип драматичної єдності: єдності часу, місця й дії. «Лимерівна» є зразком якраз такого художнього явища. Панас Мирний, напевне, хотів показати не одиничність, індивідуальність, а типовість того суспільно-етичного становища, в якому опинилися його герої. Про це свідчить і той факт, що в п’єсі немає жодної вказівки на конкретну назву села, де відбувається дія, чи хоча б приблизного його географічного розташування, художній час, протягом якого відбувається дія у п’єсі, так само не має чіткого визначення.

Слід виокремити і такі новаторські риси дилогії «Лимерівна»,а також у «У черницях»: по-перше, конфлікт відбувається на кількох рівнях одночасно – міжособистісному, побутовому, світоглядному, моральному. По-друге, тут присутній пафос протесту людини проти взагалі будь-якого насилля, проти тих сил в усіх сферах життя особи, які пригнічують її особистість, заважають її вільному волевиявленню. Автор значну увагу приділив саме загальнолюдським проблемам, вічним темам, а саме: темі свободи й несвободи особистості, брехні й правди, лукавства й честі.

Разом з тим, слід зазначити й таку жанрову особливість дилогії, як епізація драми. У дилогії оповідь переважає над дією. Також автор уводить до твору персонажів, які не діють, а служать джерелом інформації про інших персонажів. Саме тому п’єса «У черницях» так і залишилася драмою для читання.

Усі різні як за своєю жанровою, так і за стилістикою п’єси Панаса Мирного об’єднує така деталь поетики, як способи характеротворення головного героя. Як правило, головний герой – це достатньо сильна особистість, якій «тісно» в тих кордонах, які створило для неї суспільство. Його драматургічний герой веде боротьбу не з конкретними персонажами, а з усією ворожою йому дійсністю.

Драми Панаса Мирного створюють своєрідне коло, де в кожному наступному творі відбувається розвиток улюбленої для письменника теми. Якщо Наталя Лимерівна в однойменній драмі загинула, відстоюючи свою свободу, Химка в «Згубі» змогла зберегти моральну чистоту, пройшовши значні життєві випробування, то Харитя в п’єсі «Не вгашай духу!» знайшла в собі сили для боротьби й вийшла переможницею в цій боротьбі.

Зображати Панаса Мирного як великого прозаїка і разом з тим невдаху в драматургії – прикре непорозуміння, з яким давно вже час покінчити. Письменник зумів сказати своє новаторське слово в драматургічних творах, він здійснив свою юнацьку мрію, висловлену в щоденнику, – збагатити українську літературу для театру, підняти її до рівня новітніх європейських художніх ідей. нові естетичні ідеї, принесені ним у драматургію, урізноманітнення жанрового діапазону української драматургії, орієнтація на ідеологію й поетику «нової драми» мали величезне значення для українського театру й літератури, і тому його драматургічна спадщина, досвід і уроки не повинні недооцінюватися.