13. Структура балансу трудових ресурсів та його аналіз.

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільно корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів I та II групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на держав­них та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сіль­ському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв’яз­ку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеороло­гічній службі та інших галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового обслуговування, охороні здоров’я, фізичній культурі і соціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв’язку (в час­тині обслуговування населення і невиробничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління, органах управління кооперативних та громадських організацій.

Структура зайнятості наводиться в балансі трудових ресурсів, який складається на кож­ний рік у середньорічному обчисленні.

13. Назвіть показники, що характеризують рівень життя населення.

Рівень життя є однією з найважливіших соціальних категорій, яка характеризує становище людини у суспільстві. Під рівнем життя традиційно розуміють забезпеченість населення необхід­ними матеріальними благами та послугами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення раціональних потреб.

У сучасних дослідженнях рамки традиційного визначення розширюються і до нього включаються такі питання, як умови життя (умови праці, побуту тощо), стан здоров'я, рівень освіти, стан навколишнього середо­вища та інші чинники, що характеризують широке коло проблем життєдіяльності людини. Такий підхід дає можливість всебічно оцінити становище людини в суспільстві, а також порівняти регіо­нальні стандарти рівня життя з середньо українськими показниками. Підвищення рівня життя населення виступає водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку і ототожнюється із соціальним прогресом суспільства. Але особливої значущості проблема підвищення життєвого рівня набуває в соціально орієн­тованій ринковій економіці, де центральною фігурою суспільного розвитку є людина. Динаміка показників рівня життя свідчить (прямо або опосередковано) про результати економічного розви­тку країни, а також про ступінь соціалізації економіки.

Рівень життя населення може оцінюватися за трьома аспекта­ми:

відносно всього населення країни;

за різними соціальними групами;

на рівні сімей або домогосподарств.

Одне з центральних місць у вивченні рівня життя населення посі­дають показники доходів і витрат. Доходи — основне джерело задо­волення особистих потреб населення в товарах і послугах та підви­щення рівня добробуту. Доходи характеризують економічний статус особи чи домогосподарства. В умовах трансформаційних процесів, що відбуваються в економіці України, збільшуються масштаби тіньових доходів населення.

Таким чином, не тільки задекларовані, а й анонімно повідом­лені населенням доходи рідко відображають реальний рівень життя. Підтвердженням цьому можуть бути результати обсте­ження умов життя домогосподарств, що проводиться Держкомстатом України з 1999 р. За даними обстеження, сукупні витрати домогосподарства в середньому майже в півтора рази перевищу­ють сукупні доходи. Отже, доходи необхідно вивчати тільки в ті­сному зв'язку з витратами.

Під час аналізу доходів значна увага приділяється не тільки їх номінальному та реальному наповненню, а й основним джерелам надходження доходів та їх структурі.

Традиційно значна частина доходів населення повинна надхо­дити у грошовій формі. Так, по Україні в цілому грошові доходи становлять 71,8 % сукупних, однак у деяких областях (Волинсь­кій, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій та ін.) майже по­ловина доходів має не грошове походження, що частково може пояснюватися переважно аграрною спрямованістю економіки цих регіонів. У той же час у промислових областях (Донецькій, Дніп­ропетровській, Запорізькій) цей показник перевищує 80 %, а в міс­ті Києві — навіть досягає 90 %.

У структурі грошових доходів основну роль продовжує відіг­равати оплата праці, незважаючи на помітне зниження її питомої ваги протягом останніх років (у 2000 р. вона становила 48 % про­ти 70% у 1990 р).

За останні роки різко зросла роль особистого підсобного гос­подарства в забезпеченні сукупного доходу сімей. Самозабезпечення продуктами харчування, безумовно, зіграло позитивну роль у період гострої кризи в країні, оскільки дало можливість уникнути значних масштабів недоспоживання. Однак поширення натурального господарства сьогодні свідчить про не­гативні тенденції в економіці і як наслідок цього — загальний низький рівень життя населення.

Істотну роль у доходах населення України відіграють соціаль­ні виплати, які не є винагородою за працю, а належать до систе­ми соціального забезпечення. Основним видом таких виплат тра­диційно виступають трудові і соціальні пенсії, які посідають третю позицію в структурі сукупного доходу — 12,7 %. Найбіль­ша частка пенсій у доході характерна для регіонів з високою пи­томою вагою пенсіонерів - пільговиків (Донецька, Дніпропетров­ська області). При цьому середній розмір пенсії не має значних регіональних відмінностей.

Що стосується інших статей доходу, то вони представлені не­значними відсотками: прибутки від підприємницької діяльності становлять лише 2,9 %, дохід від власності, продажу майна і не­рухомості —1,3 %.

Для оцінки рівня життя населення важливе значення має ана­ліз різниці між грошовими витратами і грошовими доходами. На думку багатьох українських експертів, цей показник характери­зує тіньові доходи населення. Оскільки зазначена різниця стано­вить по Україні 29 % грошових втрат, ТО можна припустити, що майже третина грошової маси перебуває в тіньовому секторі еко­номіки. По областях України цей показник коливається від 19 до 39 %, при цьому найнижчі рінні тіньових доходів спостерігають­ся у Волинській, Запорізькій і Черкаській областях, а найвищі — у Рівненській, Одеській та Житомирській областях.

За рівнем середньодушоиих сукупних витрат спостерігається значна регіональна диференціація - найвищі значення спостері­гаються у Києві, Київській та Одеській областях, а найнижчі — у Миколаївській і Волинській.

Якщо аналізувати рівень життя населення, то одним з найважли­віших показників виступає частка витрат на харчування в сукупних витратах домогосподарства. Цей показник по Україні перевищує 60 %, що за міжнародними стандартами є свідченням недосконалої структури споживання. Примітно, що по областях України частка витрат на харчування коливається від 52 % у м. Києві до 73 % у За­карпатській і Чернігівській областях. За низької калорійності добо­вого раціону споживання висока питома вага витрат на харчування є свідченням загального низького рівня життя.

У сукупних витратах українських сімей дуже низька питома вага витрат на непродовольчі товари (10,9 %) та послуги (11,8 %). Рівень життя населення тісно пов'язаний з його диференціацією за матеріальним статусом. Традиційно ступінь розшарування насе­лення за рівнем добробуту вимірюється за допомогою коефіцієн­тів диференціації, найпоширенішим з яких є коефіцієнт Джині. У 2000 р. по Україні він становив 29,3 %, що відповідає рівню країн Східної Європи.

Аналізуючи диференціацію населення, вивчають поширення бідності в країні. Рівень бідності в Україні становить 26,4 %, а розмах регіональної варіації по цьому показнику досягає 126 від­соткових пунктів від середнього рівня. Це свідчить про відмінно­сті у становищі низькодохідних груп населення по областях. При­чому, бідність не має чітко окреслених територіальних меж.

У міжнародній практиці для дослідження проблеми бідності використовується такий показник, як коефіцієнт глибини біднос­ті, який характеризує становище малозабезпеченого населення. Цей показник розраховується як відношення нестачі прибутку бід­ного населення до встановленої межі бідності. Він показує, скільки коштів не вистачає в середньому одному бідному домогосподар-ству до межі бідності. Чим вище значення показника, тим гірше становище бідного населення в країні або регіоні. Значення коефі­цієнта глибини бідності по Україні становить 23,8 % і коливається від 18,1 % у Закарпатській області до 28,9 % — у Луганській.

Однією з найсерйозніших проблем в Україні, що залишилася з часів СРСР, є забезпеченість сімей окремим житлом. Сьогодні вона частково вирішена і залишається найбільш актуальною для багатопоколінних сімей. Більшість домогосподарств України, не залежно від регіону проживання, мають окреме житло (квартиру або індивідуальний будинок).