5.2. Право володіння

Володіння (possessio) – це право фактичного панування над річчю як такою. Придбання володіння розумілося римськими юристами як суто матеріальний акт. Володіння як інститут приватного права досить суперечливе, оскільки об’єднує в собі правовий і фактичний аспекти. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві. Інститут володіння виник завдяки вирішенню питань поземельної власності, під якою малося на увазі всіляке фактичне панування особи над річчю (corpore possidere), поєднане з наміром здійснювати цю владу на користь собі (rem sidi habende).

Володіння як підстава виникнення фактичного панування над річчю виступало у чотирьох формах – двох основних і двох додаткових. Передусім, залежно від правової підстави фактичного воло­діння річчю, воно поділялося на законне і незаконне, тобто володіння того, хто мав на це право, і того, хто цього права не мав.

Законне володіння (рossessio justа) – це передусім володіння власника, який мав право володіти річчю, володів нею і знав, що має на це право (у разі фактичного неволодіння власник мав право повернути річ в своє законне володіння). Воно могло набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват нічиїх речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення); б) похідним (купівля-продаж, позика, да­рування, перехід за спадкуванням).

Незаконне володіння (рossessio injusta) виникало за різними життєвими підставами. Залежно від підстави виникнення незаконного володіння воно підрозділялося на володіння порочне, або несумлінне (рossessio malae fidei), коли особа фактично володіла річчю, але не мала права на це і знала про відсутність вказаного права (простіше кажучи, вкрала або іншим чином привласнила річ), і добросовісне володіння (рossessio bonae fidei). Останнє виникало тоді, коли володар речі не мав права володіти нею, оскільки у речі був власник, але не знав, що не має цього права.

Специфіку володіння як особливого речового права, захищеного від усіх, виявляє характер володіння. Воно встановлювалося не у ході судового процесу, а через наказ претора (interdictum). Існувало три види інтердиктів володіння: (interdicta adipiscendae, retinendae, recipendae possessionis) накази претора для придбання, утримання і відновлення володіння.

Пізніше з'явилися додаткові види інтердиктів: інтердикт про утримання, який захищав інтереси заставних кредиторів. Справа у тому, що на той час вважалося нормальним залишати в заставу орендарям свій інвентар, отже, проти власника інвентаря і видавався цей інтердикт. Сюди входили 2 види інтердиктів:

а) для нерухомості – захист одержував той, у кого знаходилася ця нерухомість, із застереженнями про таємне і насильне володіння;

б) рухомості – одержував захист той, хто володів річчю більшість минулого року з такими ж застереженнями.

5.3. Право власності

Залежно від змісту відношення суб'єкта права до різного роду речей, що можуть бути у володінні, формувалися різні види (категорії) індивідуальних речових прав. Традиційно вважалося, що римський власник має такі правосильності: право володіння; право користування; пра­во розпорядження; право одержання прибутків; право за­хисту. Якнайповніше правове панування особи над річчю традиційно кваліфікується як власність. Таким чином, власність – це нерозривна сукупність великої або меншої за об'ємом правочинності суб'єкта щодо речі, а в реальному житті – це правочинність, що закріплена тим або іншим речово-правовим інститутом.

Головними правочинами суб'єкта щодо речей слід було вважати наступні: а) право володіння річчю; б) право користування; в) право розпорядження.

Право володіння має на увазі умовне або матеріальне панування особи над річчю, починаючи з можливості тримати її в руках і до права заявити про належність речі перед іншими особами.

Право користування – це більш широка за об­сягом, порівняно з правом володіння, правочинність власника. У ньому закладена можливість задовольняти особисті, побутові, господарські та інші потреби. Право користування означає, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прибутки від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: пере­дача до найму, оренда, споживання. За загальним правилом обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений крім випад­ків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Володар речі міг поступитися правом користування іншим особам, зберігаючи за собою право власності.

Право розпорядження полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тоб­то відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її або викинути. Це право могло здійснюватися в різ­них юридичних формах за однієї неодмінної умови – воно мало не суперечити закону. Цю правочинність власник також міг передавати іншим особам.

У сукупності всі три правочини становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не ви­черпують усієї різноманітності прояву володарювання особи над річчю, її правового впливу на відносини власнос­ті. Тільки у разі сукупності цих трьох прав можна говорити про право власності. Абсолютність права власності є швидше ідеалом, до якого тяжіють інтереси володаря, але якого він все-таки досягти не в змозі.

Залежно від суб'єкта права власність могла бути індивідуальною, або приватною, коли суб’єктом-володарем була фізична особа, наділена відповідним правовим статусом. Вона могла бути публічною, або суспільною, коли суб'єктом-володарем була юридична особа – корпорація публічного права або державна скарбниця. Нарешті, власність могла бути спільною, коли одна і та ж річ була предметом панування кількох рівноправних осіб.

Залежно від об'єктау права власність була колективною (поширювалася на речі, які не могли бути за своєю природою і суспільним призначенням предметами індивідуального володіння) і приватною (речі визнавалися придатними до індивідуального володіння). Залежно від походження і ступеня володіння власність поділялася на законну, або квіритську, коли володіння було досягнуте строго формальними, визнаними законами правовими способами, і природну, або бонітарну, коли володіння було досягнуте неформальними способами, визнаними преторським правом справедливими і такими, що відповідають інтересам як володарів, так і суспільства.

Слід вказати, що два права власності підлягали спеціальному регулюванню – право користування і право розпорядження. По-перше, в реалізації цих правочинів інтереси власника стикалися з інтересами інших осіб, по-друге, внаслідок того, що підставою власності було фактичне володіння, яке регулювалося лише через умови виникнення. Способами придбання права власності визнавалися формальні обставини, з настанням яких і отримувалося це право. Юридична практика змусила римлян поділити способи придбання права власності на первинні і похідні. Первинні способи набуття права власності полягають у то­му, що право власності виникає вперше (захоплення нічиїх речей; знахідка скарбу; переробка речей; набуття права власності за давністю воло­діння; приєднання речей, змішування речей; виникнення вказаного права на річ, яку щойно виготовили). Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника. Основним засобом похідного способу є дого­вір як речового, так і зобов'язаль­ного права, а також перехід права власності в порядку спадкування.

Втрата власності могла відбуватися унаслідок зміни фактичних обставин, пов'язаних з матеріальною долею суб'єкта і об'єкта права і змінами правових обставин, що кваліфікували режим речового права. Власність належить не речі, але особі. Тому смерть фізичної особи, припинення існування юридичної особи-корпорації, припинення існування держави призводило до втрати права власності на конкретну річ. Право власності припинялося і внаслідок зменшення статусу власника – цивільного або станового. Втрату права власності на річ зумовлювала і загибель самої речі, як фізична, так і юридична.

Порушення права власності змушувало власника вимага­ти від оточуючих відповідної поведінки, чого потребувало і саме суспільство. Такий захист має різноманітні способи, методи, форми. Захист права власності здійснювався і конкретизувався багатьма спеціальними позовами, що передбачали судову гарантію від посягань на володіння, користування і розпорядження річчю. У римському приватному праві було близько сімдесяти видів позовів. Для захисту права власності основними позовами були віндикаційний і негаторний.

Першим зі способів захисту права власності був віндикаційний позов про повернення власнику речі (rei vindicatio). Відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фак­тичний володар речі, тобто будь-яка людина, яка володіла спірною річчю. Позивачем виступав тільки власник речі, володіння якою він втратив. Якщо відповідач вступав у процес, то він мав заперечувати докази, підстави і способи придбання права власності позивачем і вимагати, щоб позивач також мав довести законні підстави придбання речі його попередниками. Відповідальність відповідача за віндикаційним позовом полягала в покладенні на нього обов'язку повернути річ зі збільшеннями. Доброчесний відповідач зобов'язаний був повернути збільшення лише за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Недоброчесний мав повернути прирощення у повному об­сязі за весь той час, що річ перебувала у нього.

Негаторний позов (action negatoria) містив заяву про неприпустимість дій, які порушували безпосередній зв’язок власника з його річчю і створювали перешкоди для реалізації волі власника, спрямованої на річ. Відповідачем за негаторним позовом був той римський громадянин, який претендував на користування якимось чином чу­жою річчю. Водночас відповідачем за таким позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здій­снювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.