- •Тема 1. Загальна характеристика римського приватного права
- •1.1. Історична традиція римського приватного права
- •1.2. Поняття, предмет і система римського приватного права
- •1.3. Поняття «права» і «норми» в римській юриспруденції
- •1.4. Рецепція римського приватного права
- •Тема 2. Форми позитивного права
- •2.1. Звичаї (mores maiorum, consuetudo, mos regions)
- •2.2. Закон (lex)
- •2.3. Постанови сенату (senatus consultum)
- •2.4. Едикти магістратів (edicta magitratuum)
- •2.5. Конституції імператорів (constitutiones principum)
- •2.6. Відповіді знавців права (response prudentium)
- •2.7. Систематизаційна діяльність Юстиніана
- •Тема 3. Суб’єкти права
- •3.1. Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі
- •3.2. Право осіб
- •3.3. Поняття і види юридичних осіб (universitates)
- •4. 1. Позовний захист
- •4.2. Форми судочинства в Стародавньому Римі.
- •4.3. Позовна давність
- •4.4. Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав
- •Тема 5. Речове право
- •5.1. Поняття речового права і підстави класифікації речей
- •5.2. Право володіння
- •5.3. Право власності
- •5.4. Сервітути (jura praediorum)
- •5.5. Особливі права
- •Тема 6. Загальне вчення про зобов'язання
- •6.1. Поняття зобов’язання (obligatio)
- •6.2. Підстави й умови дійсності зобов'язань
- •6.3. Припинення зобов'язання й відповідальність за невиконання
- •Тема 7. Загальне вчення про договори
- •7. 1. Поняття і види договорів
- •7.2. Умови дійсності договору
- •7.3. Воля в договорі
- •7.4. Забезпечення договорів
- •Тема 8. Окремі види договорів
- •8.1. Вербальні контракти (verbis)
- •8.2. Літеральні договори (litteris)
- •8.3. Реальні договори (re)
- •8.4. Консенсуальні договори (consensu)
- •8.5. Безіменні контракти (contractus innominati) і пакти (pactum)
- •Тема 9. Позадоговірні зобов'язання
- •9.1. Квазіконтракти (quasi ex contractu)
- •9.2. Поняття деліктних зобов’язань (ex delicto)
- •9.3. Основні види порушень приватного права
- •9.4. Квазіделікти (quasi ex delicto)
- •Тема 10. Поняття і види шлюбу
- •10.1. Загальна характеристика римської сім’ї (familia)
- •10.2. Види шлюбу (nuptiae)
- •10.3. Правові відносини подружжя
- •Тема 11. Спадкове право
- •11.1. Основні поняття спадкового права
- •11.2. Спадкування за законом (succesio legitima)
- •11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)
- •11.4. Прийняття спадку
- •Книга друга.
- •Титул III. Про закони, сенатусконсульти і тривалі звичаї (De legibus senatusque consultis et longa consuetudine)
- •Титул IV. Про конституції принцепсів (De constitutionibus principum)
- •Книга друга Титул I. Про юрисдикцію (De jurisdictione)
- •Титул II. Які правові положення хтось встановлює відносно іншого, такі ж положення можуть бути застосовані й відносно нього (Quod quisque juris in alterum statuerit, ut ipse eodem iure utatur)
- •Tитул III. Якщо хтось не підкорятиметься особі, що виносить постанову (Si quis jus dicenti non obteinperaverit)
- •Титул IV. Про виклик до суду (De in jus volcando)
- •Титул viі. Щоб ніхто не затримував силою викликаного до суду (Ne quis eum qui in jus vocabitur VI eximat)
- •Титул VIII. Про те, як особа примушується до надання забезпечення або як дає клятвену обіцянку чи просто обіцянку (Qui satisdare cogantur vel jurato promittant vel suae promissioni committantur)
- •Титул X. Про особу, дії якої перешкодили будь-кому з'явитися
- •Книга третя Титул I. Про пред'явлення вимог в суді (De postulando)
- •Список рекомендованої літератури основний
- •Додатковий
11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)
Римське право визнавало законним розпорядження повноправної особи відносно долі її спадщини на випадок смерті у вигляді індивідуального акта – заповіту, який охоплював накопичене майно. Заповіт – це одностороннє волевиявлення, на підставі якого виникали права та обов'язки у спадкоємців, якщо вони виявляли волю на прийняття спадщини. Заповідач міг в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не припускали цивільні угоди, що також підкреслило односторонній характер заповіту. Цей акт був розпорядженням з відкладальною умовою, оскільки набував чинності лише з настанням умови – смерті заповідача. За часів правління римських імператорів заповіт мав дві основні форми: приватну і публічну. У першому випадку розпорядження щодо майна заповідача складалося без участі органів державної влади. Якщо ж в складанні заповіту брали участь представники публічної влади – це був публічний заповіт.
Приватні заповіти могли бути письмовими або усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення. У випадку складання письмового заповіту спадкодавець повідомляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав їм для підпису. У свою чергу, свідки засвідчували власні підписи печатками. У разі усної форми заповіту заповідальник повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками.
Заповітна здатність була важливим елементом цивільної правоздатності римлянина. Нею володіли тільки повнолітні повноправні римські громадяни. Обмеженою ж заповітною здатністю володіли жінки. Активна заповітна здатність протягом усього життя була головною умовою користуванням права на заповіт. Пасивна заповітна здатність, тобто право одержати будь-що за заповітом, поширювалася на більшу кількість осіб.
Поєднання вимог про активну і пасивну заповітну здатність строго визначало форму заповіту. Він міг бути зроблений в усній або письмовій формі. В останньому разі йшлося про документ з певними реквізитами, аж до підпису заповідача. В імператорську добу заповіти зберігалися в державній скарбниці або у нотаріуса. Важливим принципом римського спадкового права була свобода заповіту. Ця свобода вступала в суперечки з правами кровних родичів заповідача внаслідок занепаду старої патріархальної римської родини, оскільки заповідач на власний розсуд, частіше нічим не обґрунтований з правового погляду, призначав своїми наступниками сторонніх осіб.
Під тиском членів сімей заповідальника, які брали участь у накопиченні спадщини, але позбавлялись її рішенням особи, що склала заповіт, виникала необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Цю проблему вирішили суди центруій, що розглядали й спори про спадщину. Претори, які визначали хід судових засідань, з часом визначили коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Ними були всі низхідні та висхідні родичі без винятку, а також повнорідні та єдинокровні брати й сестри заповідача. Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки.
Заповіт міг бути визнаний недійсним, якщо складався всупереч правилам (з порушенням вимог обряду) або здійснювався недієздатною особою.