- •Тема 1. Загальна характеристика римського приватного права
- •1.1. Історична традиція римського приватного права
- •1.2. Поняття, предмет і система римського приватного права
- •1.3. Поняття «права» і «норми» в римській юриспруденції
- •1.4. Рецепція римського приватного права
- •Тема 2. Форми позитивного права
- •2.1. Звичаї (mores maiorum, consuetudo, mos regions)
- •2.2. Закон (lex)
- •2.3. Постанови сенату (senatus consultum)
- •2.4. Едикти магістратів (edicta magitratuum)
- •2.5. Конституції імператорів (constitutiones principum)
- •2.6. Відповіді знавців права (response prudentium)
- •2.7. Систематизаційна діяльність Юстиніана
- •Тема 3. Суб’єкти права
- •3.1. Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі
- •3.2. Право осіб
- •3.3. Поняття і види юридичних осіб (universitates)
- •4. 1. Позовний захист
- •4.2. Форми судочинства в Стародавньому Римі.
- •4.3. Позовна давність
- •4.4. Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав
- •Тема 5. Речове право
- •5.1. Поняття речового права і підстави класифікації речей
- •5.2. Право володіння
- •5.3. Право власності
- •5.4. Сервітути (jura praediorum)
- •5.5. Особливі права
- •Тема 6. Загальне вчення про зобов'язання
- •6.1. Поняття зобов’язання (obligatio)
- •6.2. Підстави й умови дійсності зобов'язань
- •6.3. Припинення зобов'язання й відповідальність за невиконання
- •Тема 7. Загальне вчення про договори
- •7. 1. Поняття і види договорів
- •7.2. Умови дійсності договору
- •7.3. Воля в договорі
- •7.4. Забезпечення договорів
- •Тема 8. Окремі види договорів
- •8.1. Вербальні контракти (verbis)
- •8.2. Літеральні договори (litteris)
- •8.3. Реальні договори (re)
- •8.4. Консенсуальні договори (consensu)
- •8.5. Безіменні контракти (contractus innominati) і пакти (pactum)
- •Тема 9. Позадоговірні зобов'язання
- •9.1. Квазіконтракти (quasi ex contractu)
- •9.2. Поняття деліктних зобов’язань (ex delicto)
- •9.3. Основні види порушень приватного права
- •9.4. Квазіделікти (quasi ex delicto)
- •Тема 10. Поняття і види шлюбу
- •10.1. Загальна характеристика римської сім’ї (familia)
- •10.2. Види шлюбу (nuptiae)
- •10.3. Правові відносини подружжя
- •Тема 11. Спадкове право
- •11.1. Основні поняття спадкового права
- •11.2. Спадкування за законом (succesio legitima)
- •11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)
- •11.4. Прийняття спадку
- •Книга друга.
- •Титул III. Про закони, сенатусконсульти і тривалі звичаї (De legibus senatusque consultis et longa consuetudine)
- •Титул IV. Про конституції принцепсів (De constitutionibus principum)
- •Книга друга Титул I. Про юрисдикцію (De jurisdictione)
- •Титул II. Які правові положення хтось встановлює відносно іншого, такі ж положення можуть бути застосовані й відносно нього (Quod quisque juris in alterum statuerit, ut ipse eodem iure utatur)
- •Tитул III. Якщо хтось не підкорятиметься особі, що виносить постанову (Si quis jus dicenti non obteinperaverit)
- •Титул IV. Про виклик до суду (De in jus volcando)
- •Титул viі. Щоб ніхто не затримував силою викликаного до суду (Ne quis eum qui in jus vocabitur VI eximat)
- •Титул VIII. Про те, як особа примушується до надання забезпечення або як дає клятвену обіцянку чи просто обіцянку (Qui satisdare cogantur vel jurato promittant vel suae promissioni committantur)
- •Титул X. Про особу, дії якої перешкодили будь-кому з'явитися
- •Книга третя Титул I. Про пред'явлення вимог в суді (De postulando)
- •Список рекомендованої літератури основний
- •Додатковий
6.1. Поняття зобов’язання (obligatio)
Зобов’язання в римському праві, яке було гранично абстрактним поняттям, – це суб’єктивна юридична ситуація, заснована на особистому зв’язку між конкретними учасниками цивільного обігу (сторонами), яка полягає у формальній можливості для одного з них (кредитора) вимагати від іншого (боржника) певної поведінки на свою користь. За характером визнання правовою системою зобов’язання у римському праві класифікували як цивільні, преторські та природні: (obligations civiles, honorarrie, natureles). У сфері цивільних відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Під зобов'язальним правом традиційно мається на увазі сукупність інститутів і норм, якими регулюється порядок відносин суб’єктів права з приводу вимог, що виникають між ними, пов'язаний з реалізацією їх господарських цілей, а також інших особистих інтересів неполітичної властивості.
Зобов'язання стали правовими обмеженнями, за допомогою яких римські приватні власники були змушені у повному обсязі, належним чином та у визначеній умовами угоди строк виконати на користь контрагента такі дії: dare, facere, praestare (перенести власність, виконати певні дії, надати, гарантувати щось). Ця тріада мала традиційний зміст, і римська наука приватного права не зосереджувалася на ній. До виникнення зобов'язання поведінка боржник була не обмежена. Вступивши в зобов'язання, він обтяжував себе обіцянками, обмежував свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки. Надання, як об’єкт зобов’язань, повинно було мати майновий зміст, бути особистим, визначеним, можливим і дозволеним правом. «Дати» – означало передати майно, тобто речі певної якості, що можуть бути предметами володіння осіб, з якою-небудь встановленою метою. У даному разі ця зобов'язальна дія була тісно пов'язана з перенесенням речових прав з одного суб'єкта на інший. «Виконати» – означало здійснити однією особою на користь іншої дію, яка мала реальний характер. Виконати – означало, що особа повинна щось виплатити, відшкодувати. Причому малася на увазі матеріальна форма виплати, яка виступала у грошовому виразі. «Зробити належним» – означало, що у особи з’явилися права на зустрічну вимогу в конкретному вираженні й життєвому прояві, який зводився до перших трьох ситуацій.
Правовідносини, у межах яких кредитор мав права, а боржник – лише обов’язки, виникали на підставі юридичних фактів (factum). Вони означали реальну дію або подію. Причому йшлося про такі події або дії, що мали правове значення. Ті факти, які мали місце незалежно від волі людини, вважалися подіями (смерть, дії сил природи – землетрус, повінь та інші). Причому смерть та народження людини мали правове значення, а прояв сили природи правового значення не мав.
Дії – це факти, що відбуваються за волею людей. Вони можуть мати протиправний або правомірний характер. У першому випадку йдеться про порушення норм права, другі ж дії вважалися такими, що відповідають правовим настановам. Правомірні дії були спрямовані на досягнення певного правового результату. Їх називали операціями (купівля-продаж, обмін, дарування, оренда, заповіт).
Неправомірні дії звичайно поділяються на наступні три види: а) злочини; б) проступки; в) приватні порушення. Останній вид неправомірних дій і є об’єктом розгляду в галузі зобов’язань, оскільки наслідком їх є порушення договору або норми приватного права. Таке порушення, вчинене проти права особи, з якою злочинець к не перебуває в договірних відносинах, отримало назву позадоговірного порушення, делікту.
З огляду на вищевказане зазначимо, що первісне розуміння obligatio як суб’єктивної юридичної ситуації, захищеної цивільним позовом, знайшла відображення в класичній класифікації зобов’язань, яка залежно від джерел (cause obligationum) – юридичних фактів з особистим ефектом – виділяє зобов’язання з контрактів (ex contractu) і зобов’язання з деліктів (ex delicto).
Юридичні факти фіксувалися в договорі, тобто акті, з якого виникали зобов’язання, а зобов’язання були правовідносинами. З двосторонніх правочинів завжди виникали зобов’язання, а з односторонніх – лише іноді (наприклад, заповіт). Таким чином, критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх зобов'язань є розподіл прав і обов'язків між сторонами. Одностороннім називається правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони. Для встановлення, зміни або припинення прав і обов'язків у Римі переважно було необхідним волевиявлення двох сторін з певною роллю, незмінною протягом дії конкретного зобов'язання: кредитора і боржника. Такі правочини називаються двосторонніми.
Залежно від особистих якостей боржника або кредитора можуть бути різні варіанти їх правових вимог один до одного за одним і тим же зобов'язанням. Кредитор може бути єдиною фізичною або юридичною особою, а боржників може бути кілька. Може виникати ситуація, коли кредиторів кілька, а боржник один. Залежно від характеру відповідальності сторін зобов'язання могли бути пайовими і солідарними.
Заміна осіб у зобов'язанні могла відбуватися двома шляхами: 1) через вимоги права; 2) з волі сторін у зобов'язанні. У давнину заміна осіб у зобов’язанні не допускалася. Основою заміни осіб у зобов'язанні стала новація, оновлення зобов'язання (novatio), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьою особою новий договір того ж змісту, який був у першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правові відносини між боржником і новим кредитором.
З утвердженням формулярного процесу почали застосовувати більш гнучку форму передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії (cessio). Суть її полягала в тому, що кредитор призначав третю особу своїм представником щодо стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право.
Разом з передачею вимоги допускалося переведення боргу на іншу особу за таких умов: а) добровільне прийняття чужого боргу; б) належне оформлення.
Через вимоги права зобов'язання могли переходити за спадком, але не всі. Не передавалися вимоги особистого характеру, що виникли унаслідок образи і схожих правопорушень, а також обов'язки щодо аліментних виплат. З волі сторін зобов'язання могли переходити двома шляхами: або за обопільною згодою кредитора і боржника, або внаслідок односторонньої дії. Перехід зобов'язання з обопільної згоди кваліфікувався як оновлення зобов'язання.