5.4. Сервітути (jura praediorum)

Крім природних прав особи на свої речі римське право допускало існування прав і на чужі речі. Найважливіша сукупність можливих прав на чужі речі об'єднувалася під найменуванням сервітутів. Сервітут – це функціонально визначене безстрокове обтяження одного господарства на користь іншого. Традиційна підстава сервітутів знаходилася в праві сусідства, коли нормальне господарське користування кількома земельними ділянками і будівлями, які межували, вимагало взаємних поступок і обмежень, тоді як абсолютизація прав власності привела б до суспільної та господарської невигоди. Господарська необхідність була покладена в основу класифікації сервітутів. Римляни виділяли сільські (servitus praediorum rusticorum) і міські (servitus praediorum urbanorum) сервітути. Найдавнішими з них були сільські, а саме: а) право проходу людей через чужу ділянку (itеr); б) право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (асtus); в) право проходу, прогону худоби і проїзду возом (vіа); г) право пронести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).

Сервітути, що випливали з користування міською землею, називали міськими. Найпоши­ренішими з них були: а) право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір сусіда; б) право спирати колоду на чужу стіну; в) право прибудовувати будівлю до чу­жої стіни або спирати її на чужу опору; г) право відводу на сусідню ділянку дощової води; д) право спуску надмірної кількості води; е) право проведення каналу для нечистот; ж) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид; з) право вимагати, аби не були затулені вік­на; і) право зведення будо­ви не вище встановленої висоти.

Особисті сервітути (servitus реrsonarum) – це обмеження права власності на користь конкретної особи, якій тим самим надавалися деякі права відносно твоєї речі. Найважливішим видом особистих сервітутів був узуфрукт. Персональні сервітути відрізнялися від земельних об'єк­том, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів – земля, персональних – інші речі; суб'єкт земельних – влас­ник основної ділянки, а суб'єктом персонального сервітуту була та особа, на ко­ристь якої він був встановлений. Персональні сервітути не підлягали відчужуванню. Земельні сервітути не обмежували­ся строками, а персональні сервітути, зазвичай, були довіч­ними або встановлювалися на час існування юридичної особи.

Римському праву були відомі деякі різновиди персональних сер­вітутів.

Узуфрукт (ususfructus) і подібні до нього права (право користування чужими примі­щеннями і право користу­вання чужими рабами або тваринами) мали строго персональний характер. Узуфрукт – право корис­тування (usus) й отримування прибутків з чужої неспоживчої речі (fructus) без зміни її субстанції. Узуфрукт не переходив до інших осіб і припинявся зі смертю узуфруктуарія. Найчастіше підставою для виникнення узуфрукта ставав заповіт, яким батько наказував спадкоємцю (сину) встановлювати на користь своєї дружини (матері спадкоємця) сервітут на половину маєтку. Іншими підставами для встановлення сервітутів були судовий вирок, яким визначалася господарська необхідність для інших осіб на користування власністю, а також приватний договір двох осіб, один з яких був власником, а інший – користувачем узуфрукта (тільки для особистих сервітутів).

Припинялися сервітути загибеллю речі – фізичною або юридичною (тобто виходом її з цивільного обігу), смертю особи, якій надавався особистий сервітут, закінченням терміну, на який він встановлювався, зміною сутності речі, злиттям в одній особі власника і користувача особистого сервітуту і не використовуванням сервітуту протягом двох років.