- •Тема 1. Загальна характеристика римського приватного права
- •1.1. Історична традиція римського приватного права
- •1.2. Поняття, предмет і система римського приватного права
- •1.3. Поняття «права» і «норми» в римській юриспруденції
- •1.4. Рецепція римського приватного права
- •Тема 2. Форми позитивного права
- •2.1. Звичаї (mores maiorum, consuetudo, mos regions)
- •2.2. Закон (lex)
- •2.3. Постанови сенату (senatus consultum)
- •2.4. Едикти магістратів (edicta magitratuum)
- •2.5. Конституції імператорів (constitutiones principum)
- •2.6. Відповіді знавців права (response prudentium)
- •2.7. Систематизаційна діяльність Юстиніана
- •Тема 3. Суб’єкти права
- •3.1. Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі
- •3.2. Право осіб
- •3.3. Поняття і види юридичних осіб (universitates)
- •4. 1. Позовний захист
- •4.2. Форми судочинства в Стародавньому Римі.
- •4.3. Позовна давність
- •4.4. Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав
- •Тема 5. Речове право
- •5.1. Поняття речового права і підстави класифікації речей
- •5.2. Право володіння
- •5.3. Право власності
- •5.4. Сервітути (jura praediorum)
- •5.5. Особливі права
- •Тема 6. Загальне вчення про зобов'язання
- •6.1. Поняття зобов’язання (obligatio)
- •6.2. Підстави й умови дійсності зобов'язань
- •6.3. Припинення зобов'язання й відповідальність за невиконання
- •Тема 7. Загальне вчення про договори
- •7. 1. Поняття і види договорів
- •7.2. Умови дійсності договору
- •7.3. Воля в договорі
- •7.4. Забезпечення договорів
- •Тема 8. Окремі види договорів
- •8.1. Вербальні контракти (verbis)
- •8.2. Літеральні договори (litteris)
- •8.3. Реальні договори (re)
- •8.4. Консенсуальні договори (consensu)
- •8.5. Безіменні контракти (contractus innominati) і пакти (pactum)
- •Тема 9. Позадоговірні зобов'язання
- •9.1. Квазіконтракти (quasi ex contractu)
- •9.2. Поняття деліктних зобов’язань (ex delicto)
- •9.3. Основні види порушень приватного права
- •9.4. Квазіделікти (quasi ex delicto)
- •Тема 10. Поняття і види шлюбу
- •10.1. Загальна характеристика римської сім’ї (familia)
- •10.2. Види шлюбу (nuptiae)
- •10.3. Правові відносини подружжя
- •Тема 11. Спадкове право
- •11.1. Основні поняття спадкового права
- •11.2. Спадкування за законом (succesio legitima)
- •11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)
- •11.4. Прийняття спадку
- •Книга друга.
- •Титул III. Про закони, сенатусконсульти і тривалі звичаї (De legibus senatusque consultis et longa consuetudine)
- •Титул IV. Про конституції принцепсів (De constitutionibus principum)
- •Книга друга Титул I. Про юрисдикцію (De jurisdictione)
- •Титул II. Які правові положення хтось встановлює відносно іншого, такі ж положення можуть бути застосовані й відносно нього (Quod quisque juris in alterum statuerit, ut ipse eodem iure utatur)
- •Tитул III. Якщо хтось не підкорятиметься особі, що виносить постанову (Si quis jus dicenti non obteinperaverit)
- •Титул IV. Про виклик до суду (De in jus volcando)
- •Титул viі. Щоб ніхто не затримував силою викликаного до суду (Ne quis eum qui in jus vocabitur VI eximat)
- •Титул VIII. Про те, як особа примушується до надання забезпечення або як дає клятвену обіцянку чи просто обіцянку (Qui satisdare cogantur vel jurato promittant vel suae promissioni committantur)
- •Титул X. Про особу, дії якої перешкодили будь-кому з'явитися
- •Книга третя Титул I. Про пред'явлення вимог в суді (De postulando)
- •Список рекомендованої літератури основний
- •Додатковий
8.3. Реальні договори (re)
Судова практика змусила римських юристів виділити особливу групу контрактів, які одержали назву реальних договорів. Такий договір набував чинності не з моменту укладання угоди сторонами ( хай навіть і письмової), а лише з моменту фактичної передачі речі. Реальними договорами були договори позики, позички, зберігання і застави.
Позика (mutuum) була найдавнішою формою договірного права і збереглася як один з найголовніших інститутів господарського обігу, а згодом і кредиту. Кредиторами за договором позики виступали заможні люди, а в числі боржників перебували найбідніші вільні люди. Договір позики – це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику) певну суму грошей або родових речей у власність, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку ж суму грошей або кількість родових речей. При цьому необхідна реальна передача речі в пряме володіння і спеціальна згода стсовно умов позики. Спочатку згода виражалася у формі стипуляції, пізніше – у звичайній письмовій формі.
Предметом договору позики вризнавалася не будь-яка річ, а лише матеріальна, з родовими ознаками. Позика вважалася одностороннім зобов'язанням, і користь від неї формально отримує тільки боржник. Тому вона була безоплатним договором, а у випадку з грошима – безвідсотковим. Тому з такого договору випливала відсутність прав на відшкодування втрачених вигод і прибутків.
Позичкою (соmmodatum) був реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально-визначену річ у тимчасове безплатне користування, а позичальник (комодатарій) зобов'язується повернути ту саму річ неушкодженою. Такі речі відрізнялися тільки індивідуальними ознаками (будинок, ділянка землі, конкретне знаряддя праці). Вони надавалися в тимчасове користування із зобов'язанням повернути не тільки із збереженням цілісності речі, але й обумовленої якості.
Позичальник не був зобов'язаний винагороджувати позичкодавця за користування річчю. Оскільки за договором позичальник одержував право безоплатного користування чужою річчю, він мав виявляти до речі особливу увагу і нести відповідальність за будь-яке пошкодження. Якщо пошкодження чи остаточне зіпсування речі сталося навіть через легку необачність, позичальник відшкодовував збитки. Для дійсності угоди була потрібна тільки реальна передача речі-предмета позики і не вимагалося жодних інших спеціальних умов. Тому позичка належить до категорії реальних контрактів, адже момент реальної передачі речі був моментом відліку можливої відповідальності та можливих претензій.
Предметом договору позички визнавалася матеріальна річ і навіть та, що не знаходилася у цивільному обігу, але була дозволена до приватного володіння. Предметом позички могла бути і нерухомість, що мало велике господарське значення. Договір позички міг бути одностороннім (частіше) чи двостороннім. Основне право позичкодавця – вимагати повернення своєї речі відразу після закінчення строку договору, причому з відшкодуванням можливих збитків, заподіяних позичальником.
Договір позички був вігідним тільки для однієї сторони – позичальника, а позичкодавець виявляв певне благодіяння, не зумовлене господарською потребою позичкодавця. Різновидом договору позички був так званий прекарій (ргесаrіum), за яким заможні люди передавали речі зі свого майна в користування іншим особам, завдяки чому забезпечувалася підтримка благодійника у процесі виборів на публічні посади.
Позика і позичка мали багато спільного, але їх відмінності полягали у тому, що у першому випадку предметом договору були родові речі й за їх пошкодження або повне зіпсування відповідальність покладалася на позичальника, а позичка поширювалася на речі індивідуально визначені, що надавалися у тимчасове користування. Позичка могла бути і двостороннім договором, але завжди була безоплатною. Ще один приклад обігу-передачі речі однією стороною іншій являв собою договір зберігання, або поклажі. За договором зберігання передавалася річ будь-якої якості на безвідплатне збереження із зобов'язанням не використовувати річ у господарстві й повернути її в цілою та належної якості.
Відповідно до договору зберігання (depositum) рухома річ передавалася на зберігання іншій особі. Зобов’язання у такому випадку вважалося потенційно двостороннім: кредитором (депонентом) був лише поклажодавець, а поклажоприймальник (депозитарій) міг стягнути з нього витрати на утримання речі шляхом подання зустрічного позову (actio depositi contraria). Цей договір був заснований на дружбі (amitia). Якихось особливих вимог до його суб'єктів не висувалося. Сторонами договору могли бути будь-які суб'єкти приватного права. Договір зберігання був безоплатним, що і визначало права і обов'язки сторін. Сенс цього договору полягав у тому, що поклажодавець не передавав будь-якого речового права на дану річ. У договорі йшлося про зобов'язання з приводу послуги щодо якоїсь речі, пов'язане з неформальною передачею її у фактичне володіння. Для дієвості договору була необхідна реальна передача речі, здійснена навіть мовчки. Щоправда іноді додаткова угода формулювала умови повернення речі, порядок додаткових гарантій для забезпечення договірних відносин, але не стосувалася основних обов'язків сторін з цього договору. Депозитарій повинен був на вимогу повернути річ у цілісності.
Предметом договору зберігання визнавалася будь-яка матеріальна річ, визначена індивідуально або родовими ознаками, при цьому було не важливо, чи перебувала вона у цивільному обігу. Поклажоприймальник виступав перед всіма сторонніми особами як фактичний добросовісний власник, але його право на утримання речі було вельми обмеженим. Він не мав права господарського використання речі. Ризик випадковового зіпсування речі, відданої на зберігання, залишався на кредиторі. Боржник мав обов'язки тільки сумлінно берегти річ. Будь-які зазіхання на предмет зберіганняі з боку третіх осіб відхилялося засобами преторського захисту. Відповідальність за договором зберігання починалася з моменту залишення речей на зберігання. Основний обов'язок депозитарію – дбайливо зберігати передану йому річ. Тільки у виняткових випадках він може передати річ іншим особам, але під свою відповідальність. Договір зберігання може бути укладений на визначений і на невизначений строки.
Римські юристи розглядали як договір зберігання і так звану секвестрацію (sequestrum). Її особливість полягала у тому, що річ передавали на зберігання кільком особам одночасно. Зазвичай до секвестрації вдавалися тоді, коли йшов судовий процес стосовно речі для того, щоб вона була видана переможцю на підставі actio sequestraria.
Договір застави (pignus datum) укладався у тих випадках, якщо річ, яка не мала бути вжитою (тобто з’їденою) під час використання, переходила у володіння заставодержателя, щоб він повернув її заставодавцю після виконання їм основного зобов’язання. Щодо застави кредитор за основним обов’язком виступав боржником, а боржник за основним обов’язком визнавався кредитором. Заставодавцем міг бути не тільки боржник заставодержателя, а й третя особа. Ранні форми римської застави полягали саме у передачі предмета застави іншій стороні. У разі укладання застави заставодержатель не міг користуватися річчю, яку одержав у заставу. Він мав ставитися до предмета застави як добрий господар і повернути річ після погашення зобов'язання.
Заставодержатель мав право на стягнення витрат на утримання і зберігання речі за actio pigneraria contraria.