4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади
До функціональних принципів судової влади, що відображають основні засади судової діяльності, належать: державна мова судочинства; його гласність; участь народу у відправленні правосуддя; здійснення судочинства на засадах рівності сторін; змагальність; презумпція невинуватості; забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист; право на оскарження судового рішення; його обов’язковість.
4.1. Принцип державної мови судочинства. Судочинство в Україні здійснюється державною (українською) мовою. Це означає, що ведення судового засі-
57
дання, його протоколювання, постановлення рішень суду провадиться українською мовою. Особи, які беруть участь у справі, роблять заяви, дають пояснення, виступають у суді і заявляють клопотання теж українською мовою. Якщо ці особи не володіють або недостатньо володіють державною мовою, всі ці дії вони можуть здійснювати рідною мовою або тією, якою вони володіють. При цьому вони можуть користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому процесуальним законом.
Не володіючою мовою провадження судочинства визнається особа, яка не розуміє або погано розуміє українську мову й не може вільно розмовляти нею. Таким особам забезпечується: (а) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи і спілкування у судових засіданнях через перекладача; (б) право виступати в суді рідною мовою; (в) особи, які беруть участь у справі, у кримінальному процесі за їх вимогою, слідчі і судові документи вручаються в письмовому перекладі на їх рідну мову або іншу якою вони володіють, а обвинуваченому – у будь-якому випадку; (г) залучення до участі у судовому процесі перекладача за рахунок держави, за винятком господарського судочинства, де витрати на це при задоволенні позову покладаються на відповідача, а при відмові в позові – на позивача.
Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права користуватися рідною мовою як у суді першої інстанції, так і вищих судах.
4.2. Принцип гласності судочинства. Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожній особі, справа якої розглядається в суді, права знати результати її розгляду. Із набуттям чинності Законом України «Про доступ до судових рішень» зміст судових рішень, розміщений на офіційному веб-порталі судової влади,
58
може бути доступним кожному громадянину, що сприятиме підвищенню відповідальності судді за прийняте ним рішення.
Розгляд справ в усіх судах України є відкритим. Слухання справи в закритому засіданні суду припускається лише у випадках, установлених законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства. Але навіть у таких випадках особі, щодо якої розглядається справа, гарантується право бути присутньою при проголошенні судового рішення по її справі, отримання його копії тощо.
При відкритому розгляді справи законом встановлено такий процесуальний порядок судового провадження, при якому судові засідання проходять з наданням реальної і рівної можливості громадянам, які цікавляться справою, бути присутніми в залі, стежити за перебігом судового розгляду, конспектувати, стенографувати те, що відбувається, записувати на магнітофон (кіно-, фото- й відео зйомка можливі тільки за згодою суду).
Обмеження принципу відкритого слухання судової справи можуть бути виключно легальні, тобто передбачені законом. Для кожного виду судочинства існують спеціальні підстави таких обмежень. Але одна підстава є загальною для всіх його видів: закрите судове засідання проводиться, коли це необхідно для забезпечення охорони державної або іншої охоронюваної законом таємниці. Під нею розуміється вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоду життєво важливим інтересам України і які визначені у встановленому законом порядку як державна таємниця й підлягають охороні з боку держави.
Окрім цього випадку закрите судове засідання допускається законом у таких випадках:
59
1) у конституційному судочинстві – якщо це суперечить інтересам держави;
2) у господарському судочинстві – з метою охорони: (а) комерційної таємниці й (б) за наявності обґрунтованого заперечення однієї або обох сторін;
3) у цивільному судочинстві: (а) з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; (б) для забезпечення таємниці усиновлення;
4) у кримінальному судочинстві: (а) при розгляді справ про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку; (б) у справах про статеві злочини; (в) з інших справ з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; (г) якщо цього вимагають інтереси забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, які беруть участь у справі, а також членів їх сімей або близьких родичів.
Особи, молодші 16-ти років, допускаються в зал суду лише у випадках, коли вони є підсудними, потерпілими або свідками. Закон передбачає це обмеження з метою захисту підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони через недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставини розгляду справи й те, що відбувається в суді.
Закрите судове засідання допускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документа, експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали та постанови суду завжди оголошуються публічно. Слухання справи у закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.
60
4.3. Принцип участі народу при відправленні правосуддя. Конституція України, встановивши загальні положення судової влади, передбачила у її реалізації участь представників народу. Сутність принципу участі народу у відправленні правосуддя відкрито в ч. 4 ст. 124 Конституції України, згідно з якою народ безпосередньо бере участь у відправленні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Така участь реалізується при розгляді справ у судах першої інстанції. Згідно зі ст. 13 Закону України «Про судоустрій України» у цих судах справи розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних.
Народні засідателі вирішують справи у складі суду разом з професійними суддями. Під час здійснення правосуддя вони користуються усіма правами судді. Народні засідателі беруть участь у відправленні правосуддя у кримінальних і цивільних справах. Зокрема, у цивільних справах щодо: (а) обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб; (б) визнання фізичної особи недієздатною; (в) поновлення дієздатності фізичної особи; (г) визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; (д) усиновлення; (е) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; (є) обов’язкової дієздатності особи при госпіталізації її до протитуберкульозного закладу. Розгляд справ у таких випадках провадиться судом у складі судді і 2-х народних засідателів.
Згідно з ч. 3 ст. 17 Кримінально-процесуального кодексу України кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі 2-х суддів і 3-х народних засідателів.
Розгляд справ в апеляційному й касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді. На-
61
родні засідателі у відправленні правосуддя спеціалізованими судами участі не беріть.
Для сучасної моделі суду присяжних характерно: (а) розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність діяння і винність підсудного у його здійсненні, а суддя веде судове засідання й вирішує юридичні питання, включаючи призначення покарання); (б) організаційне відділення колегії присяжних від професійного судді; (в) неможливість апеляційного оскарження вердикту присяжних, який може бути скасований лише у касаційному порядку при встановленні процесуальних порушень при його ухваленні.
За результатами розгляду справи присяжні вирішують такі питання: (а) чи мало місце діяння, і вчиненні якого обвинувачується підсудний; (б) чи винен підсудний у вчиненні цього діяння; (в) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним, на полегкість чи особливу полегкість.
Реалізація в Україні принципу участі народу у здійсненні правосуддя наближає суд до суспільства і певною мірою сприяє:
1) формуванню самостійної судової влади, незалежної від законодавчої й виконавчої гілок влади;
2) гуманізація правоохоронної діяльності в дусі поважного ставлення до прав і свобод людини;
3) підвищення професіоналізму суддів, державних обвинувачів і захисників на рівні, який забезпечує якісну діяльність у змагальному процесі за участю присяжних.
Крім цього, діяльність суду присяжних забезпечує більш послідовне дотримання принципів судочинства, у тому числі змагальності й рівноправності сторін, презумпції невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист, об’єктивності й незалежності суддів.
62
4.4. Принцип здійснення судочинства на засадах рівності учасників процесу перед законом і судом. Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом – це похідний принцип від іншого, конституційного принципу – рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, який міститься в розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України (ст. 24).
Дія зазначеного принципу судочинства поширюється не лише на громадян – сторін судового процесу, а й на інших його учасників і має 2 сторони – рівність перед судом і рівність перед законом.
Рівність учасників судового процесу перед судом означає, що: всі особи мають рівний доступ до суду, який компетентний розглядати його справу, і що суд, до якого звертається особа, має входити до єдиної судової системи, і тому є неприпустимим створення надзвичайних та особливих судів.
Рівність учасників судового процесу перед законом означає, що вони повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, які відображають їх процесуальне становище (обвинуваченого, державного обвинувача, захисника, потерпілого, його представника, позивача, відповідача, їх представника, свідка, експерта тощо).
Так, усі обвинувачені мають єдиний процесуальний статус і він є однаковим для них, незалежно від будь-яких ознак – раси, кольору шкіри, політичних, релігійних поглядів тощо.
Однак, ураховуючи те, що фізичні особи є фактично не рівні (можуть бути неповнолітніми, фізично чи психічно хворими або бути особами, які не в змозі оплатити послуги адвоката тощо), закон містить механізми, які дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними, тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою судочин-
63
ства, надається перекладач, неповнолітньому підсудному - обов’язково захисник.
Механізм притягнення громадян до кримінальної відповідальності не завжди однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи з урахуванням їх соціального статусу потребують дотримання певної (додаткової) процедури притягнення до кримінальної відповідальності. Наприклад, народні депутати України не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнутими до кримінальної відповідальності, затриманими чи заарештованими. Судді теж без згоди Верховної Ради України не можуть бути затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва й Севастополя. Наведене положення передбачене з метою створення не привілеїв, а гарантій для здійснення діяльності цих осіб, захисту від штучного створення перешкод виконання ними службових обов’язків.
4.5. Принцип змагальності в судочинстві. Принцип змагальності характеризує таку організацію процесу, коли функції обвинувачення й захисту, підтримання цивільного позову й заперечення проти нього відокремлені від судової діяльності, виконуються суб’єктами, які користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб’єктом, який здійснює розгляд справи й вирішує її.
За своєю сутністю принцип змагальності передбачає рівні можливості й умови для виконання функції
64
обвинувачення й захисту, підтримання цивільного позову й відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, має право застосувати захист для його спростування; усе, що вправі робити цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний відповідач для його заперечення.
Так, у кримінальному судочинстві прокурор, підсудний та його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони користуються рівними правами та свободою в наданні доказів, їх дослідженні й доведенні їх переконливості перед судом. А суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав.
Змагальність вимагає, щоб суб’єкти обвинувачення й захисту, цивільний позивач і цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті. Але змагальність не означає, що суд завжди пов'язаний думкою учасників процесу щодо їх вимог. Приміром, адміністративний суд може вийти за межі позовних вимог, але тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
4.6. Принцип презумпції невинуватості. Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою вину у вчиненні злочину. Обвинувачення не
65
може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведення вини особи тлумачаться на її користь. У випадку скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Отже, зміст даного принципу полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли щодо неї винесено обвинувачення, а лише коли її винність доведена установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, які беріть участь у справі, шляхом насилля, погроз чи інших незаконних засобів.
Згідно з презумпцією невинуватості закон, суспільство, держава вважають обвинуваченого (підсудного) невинним, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, яка провадить дізнання, слідство, прокурор), не доведуть, що він дійсно винний, і з цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого чи прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) – це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести суду. І лише обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає позитивне вирішення питання про його винність, тобто визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.
Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов’язок доводити свою невинуватість, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає прав обвинуваченого доводити свою повну невинуватість або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним у свій захист, повинні бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом.
66
Презумпція невинуватості має декілька правил:
1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора);
2) будь-який не усунений сумніву невинуватості тлумачиться на користь обвинуваченого;
3) недоведена вина у юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.
Отже, з позицій вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, що в перебігу судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Усі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.
Принцип презумпції невинуватості тісно пов'язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від пред’явленого обвинувачення, органи ж держави: слідчий, прокурор, суд – зобов’язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.
4.7. Принцип забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист. Відповідно до кримінально-процесуального законодавства підозрюваний (обвинувачений, підсудний) має право на захист. Цей принцип означає, що на органи (посадові особи): слідчого, прокурора, дізнавача, суд – покладено обов’язок реалізувати право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист. Забезпечення права на захист є важливою гарантією об’єктивного розгляду справи й запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинуватих.
У змісті цього принципу можна вирізнити окремі аспекти. По-перше,закон передбачає значний обсяг
67
прав, що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) при їх умілому використанні самостійно захищатися від представленого обвинувачення. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має право: (1) знати, в чому від обвинувачується; (2) давати пояснення по суті пред’явленого обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень і відповідей на запитання; (3) надавати докази; (4) заявляти клопотання; (5) мати захисника й побачення з ним наодинці до першого допиту; (6) ознайомитися з усіма матеріалами справи; (7) заявляти відводи; (8) подавати скарги на дій й рішення дізнавача, слідчого, прокурора, судді й суду; (9) підсудний має право на останнє слово.
По-друге, на органи, які висунули обвинувачення, також покладаються обов’язки: (1) впевнившись в особі обвинуваченого, оголосити йому постанову про притягнення його як обвинуваченого, роз’яснити суть пред’явленого обвинувачення; (2) до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) пояснити йому право мати захисника; (3) надати можливість обвинуваченому захищатися встановленими законом способами; (4) особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя й суд зобов’язані забезпечити охорону особистий і майнових прав обвинуваченого (підозрюваного, підсудного). Як бачимо, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист значною мірою спирається на обов’язок посадових осіб реалізувати ці права.
По-третє, свої права обвинувачений може реалізувати через запрошення захисника його призначення у випадках, коли його участь є обов’язковою за законом.
Закон містить норму, яку можна трактувати як реалізацію принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, а саме: прокурор, слідчий і дізнавач повинні використовувати всі передбачені законом
68
заходи для всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, які не тільки викривають, але й виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що обтяжують чи пом’якшують його відповідальність.
4.8. Принцип права на оскарження судового рішення. Установлення такого важливого принципу судочинства має на меті забезпечення виправлення вищестоящим судом помилок і порушень вимог закону, допущених при провадженні по справі, гарантування прав та охоронюваних законом інтересів учасників судового процесу, утвердження законності та справедливості судочинства. Його зміст полягає вправі апеляційного й касаційного оскарження судового рішення заінтересованою особою. За наявності бажання учасники судового розгляду та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законодавством, подають до вищого суду апеляційну або касаційну скаргу (подання), а відповідний суд за наявності підстав зобов’язується розглянути скаргу й перевірити законність, обґрунтованість і справедливість постановленого у справі судового рішення.
Розглянувши судову справу за апеляцією або касацією, суд апеляційної або касаційної інстанції вправі скасувати або змінити постановлене у справі судове рішення, або залишити його без зміни. Підстави для скасування і зміни судового рішення передбачаються процесуальним законодавством.
Поряд з апеляційним і касаційним переглядом судових рішень процесуальне законодавство передбачає також можливість перегляду тих судових рішень, які набрали законної сили, за ново виявленими обставинами (які не були відомі на момент розгляду справи по суті і які спростовують висновки, вказані в судовому рішенні, що набрало законної сили), а також за виключними або винятковими обставинами.
69
4.9. Принцип обов’язковості судового рішення. Судове рішення, яким закінчується розгляд справи, є найважливішим актом судової влади. Воно постановляється іменем України незалежно від того, до якого рівня судової системи або юрисдикції належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.
Обов’язковість судових рішень, що набрали законної сил, надає їм властивості закону у справі, у якій вони постановлені. Тому вони обов’язкові для виконання на території України всіма фізичними та юридичними особами, яких ці рішення стосуються.
За невиконання судового рішення може настати кримінальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Обов’язкове й точне виконання судових рішень державними й недержавними організаціями, установами, підприємствами, службовими особами і громадянами забезпечується системою державних органів, на які покладено виконання судових рішень у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення ( органи Державної виконавчої служби України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).
Обовязковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності.
70
Розділ IV
СУДОВА СИСТЕМА
1. Загальна характеристика судової
системи
У попередніх розділах були розглянуті природа, сутність та ознаки судової влади, розкритий зміст її функцій, перш за все правосуддя. Отже, поняття «судова влада» і «правосуддя» не є тотожними. Правосуддя – це змістовна сторона судової влади, що показує, у який спосіб реалізується влада. Окрім змістовної є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається розділ VIII «Правосуддя», вже в першому реченні містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».
Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки й відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади – однієї з гілок державної влади, - віддзеркалює особливості її організації в нашій державі, відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в си-
71
стемі механізмів цієї влади, накопиченому досвіду й певним традиціям.
Основної рисою судової системи України як унітарної держави, яка, на відміну від держав федеративних, вони мають систему як судів федеральних, так і окремих суб’єктів федерації – штатів, земель, областей і країв, є те, що вона єдина не передбачає розподілу предмета юрисдикції між судами за ознакою належності до різних внутрішньодержавних утворень.
Другою її відмінністю є існування 2-х гілок судової системи – Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції.
Третьою специфічною рисою судової системи країни є моноцентризм системи судів загальної юрисдикції. На відміну від біцентризму, що існував понад 10 років, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) – рівний йому за статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) Суд України, тепер підсистеми і загальних і спеціалізованих судів очолює Верховний Суд України.
Отже, судову систему України утворюють Конституційний Суд України й суди загальної юрисдикції. Останні, у свою чергу, складаються із загальних і спеціалізованих судів. До загальних належать районні, районні в містах, міські і міськрайонні суди, військові суди гарнізонів, апеляційні суди областей, міст Києва й Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди гарнізоні, апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний Суд України.
Спеціалізованими судами є господарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва й Севастополя, апеляційні господарські суди округів, Вищий господарський суд України, а також окружні адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди округів і Вищий адміністративний суд України.
72
Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.
1.1. Основні поняття й інститути судової системи. Формування судової системи й регулювання її діяльності ґрунтуються на комплексному застосування певних принципів та інститутів, повнота втілення яких і їх характер зумовлюють той чи інший її вигляд. Для опанування знаннями щодо механізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінами позначено те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: суд, склад суду й судові інстанції, гілка судової системи, рівень (ланка) судової системи.
Поняття «суд» є одним з основних як у науці, так і в судоустрійному законодавстві. Воно має декілька значень, тому що зміст його зумовлено тим, застосовується це поняття в тій чи іншій галузі права (законодавства) чи на побутовому рівні. Але й при застосуванні в галузях права його зміст іноді можливо визначити лише в контексті.
Так, у загальній теорії права й у конституційному праві термін «суд» становить собою здебільшого узагальнене поняття органу, наділеного повноваженнями в реалізації однієї з гілок державної влади – судової. У цьому значенні він перш за все є органом судової влади, без уточнення – який суд, де він розташований, яка його компетенція тощо.
У другому значенні – це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, що уточнюють та індивідуалізують суд, а також визначають його територіальну і предметну юрисдикцію (районний – міський, загальний – спеціалізований, місцевий – апеляційний).
У третьому значенні термін «суд» ідентичний процесуальному поняттю «судове засідання», тобто про-
73
цесуальній формі здійснення правосуддя в судових стадіях і судових провадженнях1.
Четверте його значення чільно пов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, який постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи в складі суддів і народних засідателів – усі вони діють як суд2.
Указані значення поняття «суд» не вичерпують усього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» розглянути основні ознаки названої категорії та її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.
Склад суду. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох суддів до понад ста. (Поряд з ними працює апарат суду, що складають державні службовці, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення цієї установи. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям «склад суду» в будь-якому значенні). Більший порівняно з місцевими судами обсяг повноважень вищестоящих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші чинники вплинули на те, що і в законодавстві, і в теорії судоустрою словосполучення «склад суду» набуло декількох значень.
1 Поняття «суд» у значенні «судове засідання» найбільш поширене на побутовому рівні, у засобах масової інформації, де нерідко є такі, наприклад, висловлювання: «Суд відбувся, вирок щодо підсудних буде оголошено через тиждень» або «Суд у зв’язку з неявкою відповідача перенесено на місяць» і т. п. Але застосування фахівцями поняття «суд» у значенні «судове засідання» є теж конкретним, якщо вказаний зміст випливає з контексту.
2 Навіть у ритуальному зверненні до присутніх у залі судового засідання «Встати, суд іде!», яке є відбитком давньої традиції прояву поваги до суду, це слово застосовується саме в четвертому значенні.
74
У першому значенні це поняття означає склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається із суддів місцевого суду, його голови та його заступників (ст. 21, ч. 3 Закону «Про судоустрій України»). До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ст. 25, ч. 4 названого Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду – посадовий склад її суддів. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38 «Вищі судові органи спеціалізованих судів» і ст. 48 «Склад Верховного Суду України» цього ж Закону.
У другому значенні словосполучення «склад суду» характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, ст. 25 «Види і склад апеляційних судів» зазначеного Закону в п. 6 визначає, що «апеляційний суд України діє у складі: (1) судової палати у кримінальних справах; і (2) військової судової палати».
Це ж значення розглядуваного поняття застосовується у ч.2 ст. 48 «Склад Верховного Суду України» цього Закону.
Третє значення поняття «склад суду» означає кількісний і якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду й вирішення конкретної судової справи (ст. 13 Закону). Вкладаючи саме такий зміст в цю категорію, Закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, - також і судом присяжних. У 2-х останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки до нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції деталізовано в процесуальному законодавстві України (ст. 46 «Склад господ-
75
дарського суду» - ГПК; ст. 18 «Склад суду» - ЦПК; статті 23 і 24 - КАС, ст. 17 «Колегіальний і одноособовий розгляд справ» - КПК). Згадані норми свідчать, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції зумовлено також видом справи – кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.
Наприклад, розгляд справ у господарському суді по суті по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак залежно від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіально у складі 3-х суддів.
Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі 3-х осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі 2-х суддів і 3-х народних засідателів.
У цивільних справах щодо: (а) обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб; (б) визнання фізичної особи недієздатною; (в) поновлення дієздатності фізичної особи; (г) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; (д) усиновлення; (е) надання особи психіатричної допомоги в примусовому порядку; (є) обов’язкової дієздатності особи при госпіталізації до протитуберкульозного закладу – розгляд справ провадиться судом у складі одного судді і 2-х народних засідателів.
У колегіальному складі – 3-х суддів – розглядаються справи в суді першої інстанції деякі адміністративні справи, зокрема, за скаргами на рішення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України.
Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі не менше 3-х
76
професійних суддів відповідно до процесуального закону. Господарський процесуальний кодекс передбачає і такий варіант: колегією суддів у складі 3-х або більшої непарної чисельності суддів (ч. 3 ст. 46).
Іноді закон потребує в порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирушенні справи. Приміром, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених розглядати кримінальні справи (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної з палат.
При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі судді мають рівні з головуючим права і судове рішення вважається прийнятим за умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.
Судові інстанції. Судова інстанція – поняття категоріального значення, яке є один з визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям історичного шляху існування суду в кожній державі з її традиціями, досвідом, надбанням.
У судах загальної юрисдикції (загальних і спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється в декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у 3-х судових інстанціях – першій, апеляційній і касаційній.
Суд першої інстанції уповноважений у межах своєї компетенції первісно розглядати й вирішувати кримі-
77
нальні, цивільні, господарські й адміністративні справи. Ці суди розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах) або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При цьому до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їх показанням, а також документам і речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких установлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Судовий процес завершується відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням по цивільним і господарським справам і постановою по справах адміністративної юрисдикції.
Суд апеляційної інстанції розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не вступили в законну силу, з вирішенням питання про законність та обґрунтованість оскарження. Метою звернення до апеляції є перегляд, тобто повторний розгляд справи. У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися або у повному обсязі, або у обсязі вимог, указаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolutum guantum appellatum – скільки скарги – стільки й рішення. Відбиттям цього принципу стали відповідні правила в законодавстві цих країн, згідно за якими апеляційний суд перевіряє правильність рішення першої інстанції стосовно особи, яка подала скаргу, і лише щодо тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.
Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку Конституція України надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку, тобто в державі запроваджено двоінстанційність перевірки судових рішень
78
за ініціативою сторін. За загальним правилом касаційний порядок перегляду здійснюється стосовно рішень, які набули законної сили, тобто які вже виконані чи виконуються, і лише щодо законності судового рішення. Перевірка обґрунтованості судового рішення (оцінка відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам) відбувається при апеляційному перегляді.
Нове вітчизняне процесуальне законодавство розвивається в цілому саме в нижченаведеному напрямку. По-перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили. По-друге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. По-третє, до суду касаційної інстанції можливе звернення після використання механізмів захисту прав та інтересів у суді попередньої – апеляційної інстанції (хоча це правило не є загальним, бо з нього є винятки, передбачені, зокрема, Кримінально-процесуальним кодексом України). Судом касаційної інстанції в Україні в системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів – відповідний вищий суд.
Отже, під судовою інстанцією розуміється судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при відправленні правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень з розгляду справи і прийняття судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом щодо судової інстанції, яка раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим стосовно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції є вищим щодо суду касаційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанцій ними повноваженнями (наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої
79
(апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених законом, - і як суди першої інстанції). Однак одна й та ж справа не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародно-правові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського суду з прав людини стосовно забезпечення відправлення правосуддя безстороннім неупередженим судом.
Як бачимо, такі принципи, як необхідність забезпечення кожному розгляду його справи в суді по суті (по першій інстанції), реалізації права кожного на апеляційне й касаційне оскарження рішень (окрім випадків, установлених законом) і заборона розгляду справи в одній судовій установі по 2-х інстанціях, є важливішими критеріями побудови судової системи, а саме – визначення кількості її рівнів (ланок).
Поняття «ланка» - суто судоустрій не, що застосовується для відокремлення в конкретній судовій підсистемі судових установ, які за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття «ланка судової системи» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, та обсягом обов’язків, які вона виконує.
Суди, що утворюють певну ланку судової системи, мають однакову предметну компетенцію, аналогічну структуру, функції і діють у межах рівних територіальних одиниць. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів становлять районні, районні в містах, міські й міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів; другою ланкою апеляційні суди областей, міст Києва й Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим.
У спеціалізованих судах першу нижчу ланку судової системи утворюють: (а) господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські, міст Києва та Севастополя і (б) адміністративні окружні суди; другу ланку: (а) апеляційні господарські суди округів і (б) апеляційні адміністративні суди округів; третю
80
ланку: (а) Вищий господарський суд України і (б) Вищий адміністративний суд України; четвертою ланкою для обох гілок спеціалізованих судів є Верховний Суд України.
Отже, юридично конкретним є застосування поняття «ланка» лише в кожній підсистемі судів – загальних, адміністративних чи господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції утворюють не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і один від одного. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанцій ні повноваження, територія. Тому й суди, що утворюють певну ланку в підсистему господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланки такого рівня в підсистемі загальних судів. Ось чому застосовувати поняття «ланка судової системи» необхідно поряд з визначенням певної підсистеми – загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.
Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в правовій літературі застосовують також поняття «гілка судової системи». На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути елементом систематизації такого складного й різноманітного утворення, як судова система України «по горизонталі», поняттям «гілка судової системи» оперують для відокремлення певних її підсистем «по вертикалі», констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.
1.2. Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави. Після проголошення незалежності Україна, яка стала членом міжнародної спільноти, зазнала значного позитивного впливу
81
загальновизнаних принципів організації судової влади, що відбуваються також і в побудові судової влади, що відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10 і 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави. Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграв вступ України до Ради Європи й ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу №7 до неї, що містять такі принципові положення:
- кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висунення проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має права на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;
- кожна людина, визнана судом у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.
Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років цей Суд розглянув справи й дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд».
У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конвенції та сформовані Європейським Судом принципи є всеохоплюючими для орга-
82
нізації судової влади і здійснення правосуддя. Але серед них виокремлюються й такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:
- забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення й наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто по суті (суди першої інстанції);
- забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;
- відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.
Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.
1.3. Принципи побудови судової системи за Конституцією України. Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:
- забезпечення доступності правосуддя в його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) й утворенню підсистеми спеціалізованих судів;
- визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;
83
- закріплення єдності й моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі суді загальної юрисдикції;
- запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;
- заборона створення судів, порядок формування й компетенція яких не збігається з порядком утворення й компетенцією судів загальної юрисдикції.
Принцип територіальності знайшов нормативне й термінологічне закріплення в Конституції України. Раніше він визначав побудову судової системи держави. Уперше цей принцип було впроваджено в Судових Статутах 1864 р., коли від станових і пересувних судів було здійснено перехід до загальних судових місць. Їх побудова базувалась на 2-х головних принципах: (а) на засадах 2-х інстанцій на чолі з верховним касаційним судом і (б) на засадах осілості судових місць зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності. Першу інстанцію становили окружні суди, другу – судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому в основі їх розташування було покладено не територіально-адміністративну одиницю, а зовсім самостійну одиницю – судовий округ1.
Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія цього принципу набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.
1 Див.: Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. – Т. 1. – Изд. 3-е, доп. и пров. – Спб, 1902. – С. 320, 321.
84
Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його змісту, ані критерій формування судових округів, не визначено в ній і завершеної системи судів загальної юрисдикції. В Основному Законі щодо судової системи закріплено норми лише принципового значення, про що вже йшлося раніше. Отже, розкрити зміст територіальності шляхом визначення всієї системи судів загальної юрисдикції (а значить, і судових округів) мав законодавець у спеціальному правовому акті, яким і став Закон «Про судоустрій України». З урахуванням закріпленої в Законі системи судів зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеного в ст. 133 Конституції України, оскільки він зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території держави і доступності для всього населення.
Вимога принципу територіальності за Законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватися на всі адміністративно-територіальні одиниці України. Із цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється їх юрисдикція. Отже, вказаний Закон визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні в містах, міські й міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними – окружні суди, що утворюються в округах згідно з Указом Президента України (частини 1 і 2 ст. 21).
Як бачимо, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладено адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто
85
судові округи збігаються з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави – зв'язок, транспорт, шляхосполучення тощо також побудовані з урахуванням адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат часу й коштів звернутися за захистом своїх прав до свого суду. А отже, така побудова виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя в його судоустрійному аспекті.
Принцип територіальності в організації військових судів має свої особливості. Територіальна їх побудова – першого й другого рівнів – зумовлена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони й військові регіони), а також специфікою певних військових утворень (Військово-Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративно-територіальний, а військово-територіальний устрій держави, при цьому принцип територіальності органічно поєднаний з принципом спеціалізації.
Принцип спеціалізації в побудові судової системи є одним із чинників забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя в повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до нього звертається.
Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилися лише принципово. Змістовне наповнення мали здійснити відповідні закони, перш за все Закон «Про судоустрій України», який закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і «зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм будь-якої спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесу-
86
альна процедура. Але цього замало для зясування, якою саме має бути спеціалізація. Так, у побудові судової системи України було відбито попередній десятирічний досвід функціонування відокремленої гілки арбітражних (нині господарський) судів, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для господарського судочинства, не існує принципової різниці з природою матеріально-правових відносин і процесуальною процедурою судочинства цивільного.
Господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою так званої зовнішньої спеціалізації, тобто утворюють окрему підгілку в системі судів загальної юрисдикції.
Для загальних судів діє внутрішня спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується розподілом між суддями місцевого суду обов’язків з розгляду цивільних або кримінальних справ, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, або створенням нових палат в апеляційних судах. Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій (у тому числі спеціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.
Принцип єдності судової системи виявляється в тому, що в Україні утворена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон «Про судоустрій України», визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз’яснення
87
з питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики; а в разі необхідності визнає нечинним роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.
Указані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає у себе і такі елементи, як-то: (а) єдині засади організацій й діяльності судів; (б) єдиний статус суддів; (в) обов’язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом; (г) обов’язковість виконання на території України судових рішень; (д) єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів; (е) фінансування судів виключно з Державного бюджету України; (є) вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
В Основному Законі України щодо судової системи поняття «єдність» ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву й основні елементи в нормах зазначеного Закону.
В основу побудови судової системи України покладені як принципи, що текстуально закріплені в Конституції, так і ті, що випливають з її змісту. До них належать принципи інстанційності, ступінчастості, ієрархічності, доступності. Усі вони притаманні більшості судових систем сучасних держав, оскільки виступають результатом їх історичного розвитку. Не зважаючи на природні відмінності, вони характеризуються й загальними рисами.
Інстанційність – поняття процесуальне, яке означає обсяг процесуальних повноважень суду з вирішення судової справи. Судові інстанції з’явилися лише коли: (а) учасники процесу набули права на скаргу, що стало спонукою руху справи по вертикалі судових установ, і (б) обсяг повноважень судів з розгляду й перегляду однієї й тієї ж справи став відмінним, що чітко визначено законом.
88
У сучасний період розвитку судових систем перегляд здійснюється на вимогу заінтересованих сторін. За своїм змістом вирізняються: (а) перегляд вирішення окремих питань, що зустрічаються у справі (окремі оскарження), (б) перегляд рішення по суті (апеляційне провадження) і (в) перегляд його з підстав неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права, тобто з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовчій практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної й однієї касаційної інстанції.
Суди, що вирішують справи по суті, мають назву «суди першої інстанції». Другу, апеляційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.
Наявність 3-х цих інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі однієї й тієї ж справи за 2-ма інстанціями зумовлюють трирівневу побудову судової системи. Саме такий підхід було реалізовано в побудові вітчизняної підсистеми загальних судів. Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники виявляються в існуванні законодавчого розподілу певних категорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів, виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по першій інстанції. Ця проблема вирішується в різні способи: або утворюється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції інстанції апеляційної. Перший спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, матеріально-
89
технічно тощо), другий збільшує навантаження на суд касаційної інстанції.
Апеляційні суди наділені повноваженнями з розгляду по першій інстанції певних категорій справ лише в кримінальному судочинстві, а також у судочинстві цивільному у випадку, де однією зі сторін є суд. Як же цей чинник відбився на побудові судової системи, тобто у який спосіб у законі вирішено проблему забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема Апеляційного суду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст.25 Закону «Про судоустрій України»). У Прикінцевих положеннях цього закону було уточнено, що Апеляційний суд України утворюється в 6-місячний строк1 і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом з моменту, визначеному теж відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворено, незважаючи на наявність відповідного Указу Президента України.
Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є верховний Суд України. Ним у касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки й постанови апеляційного суду, поставлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали та постанови апеляційного суду, поставлені ним як судом першої інстанції (ст. 383 КПК). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, потрібних для касаційного перегляду, вони включають і перелік підстав, які характерні для перегляду справ в апеляційному порядку (ст. 398 КПК).
Ще складніше проблема інстанційності вирішується при визначенні судових повноважень Верхов-
1 Після набрання чинності Законом «Про судоустрій України», яке відбулося 1 червня 2002 р.
90
ного Суду України стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів. На конституційному рівні визначено, що: (1) в Україні діють місцеві й апеляційні суди, вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищі суди, і (2) основними засадами судочинства є забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішень. У зв’язку із цим законодавець у Законі «Про судоустрій України» наділив кожен з 3-х рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві – першої, апеляційні – апеляційної, вищий суд – касаційної. Але ще є найвищий судовий орган – Верховний Суд України. Визначаючи зміст його судових повноважень стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття Закону застосував «повторна касація», але згодом відмовився від нього, замінивши на «перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами». Зміст виняткових обставин розкрито у нових процесуальних актах – Цивільному процесуальному кодексі й Кодексі адміністративного судочинства.
Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів: (1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права і (2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують її міжнародні зобов’язання. Названі процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї й тієї ж норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами) (наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим адміністративним судом, колегіями суддів одно-
91
го суду), закон, ураховуючи рівень цих судів і професіоналізм суддів, розширяє колегіальні начала в розгляду справ з названих підстав: справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.
Принцип ступінчастості в побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над ним є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа по щаблях судової системи має рухатись поступово й послідовно, не оминаючи чергового щабля судової системи.
У зв’язку з тим, що носіями інстанцій них повноважень виступають судові установи відповідного рівня, для визначення їх місця використовується поняття «вищі» і «нижчі» суди. Місцеві суди завжди є нижчими, а апеляційні – вищими стосовно місцевих і нижчими щодо Верховного Суду України в підсистемі загальних судів, а також вищого спеціалізованого, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суду є вищими стосовно спеціалізованих апеляційних і нижчими стосовно Верховного Суду України.
Зі ступінчастістю щільно пов’язана судова ієрархічність. Вона полягає в праві вищого суду переглядати рішення, поставлені нижчим судом. Із цього принципу випливають декілька важливих правил: (а) вищий суд наділено правом оцінювати законність та обґрунтованість рішення нижчого суду; (б) нижчий суду зобов’язаний виконувати рішення вищого суду; (в) юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.
92
Однак ці правила діють у системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому їх реалізація має свою судову специфіку.
Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати, які статті закону порушено й у чому полягають ці порушення або необґрунтованість рішення. Повертаючи справу в нижчий суд для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, він не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність чи недостовірність доказів або переваги одного доказу над іншим. Висновки й мотиви вищого суду, за якими скасовані рішення вищого суду, є обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.
Таким чином, побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд її за його скаргою вищим судом.
В Основному Законі України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також не розкрито ані в Конституції, ані в Законі «Про судоустрій України». Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що й у законодавстві, і в науці під особливими (надзвичайними) судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ або для разового розгляду справи. Це означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення відповідного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.
93