19. Сакральна і позасакральна культ.

Як і кожна релігія, христ-во має свій культ, т.е. сук-ть предметів, текстів і дій, що вваж-ся сакральними і регламентуються церковними нормами. До сакральної культ. входить не сама по собі теологія, а ті її результати, які набувають чітких мовних формулювань і вже як формули приймаються церковними рішеннями. Отже, до культури церкви у власному розумінні слова належать лише сакральні тексти. Біблія як л-рний твір до сакральної л-ри не належить. Сакральні книги складались у вигляді апракосів: Євангеліє-апракос містило синаксарій (служби на рухому частину свят) і місяцеслов (служби на нерухому, календарну частину свят). Такий апракос був головною святинею храму, писався крупним уставом, оздоблювався золотом, сріблом, дорогоцінними металами і коштовним камінням, фініфтю і карбуванням, переплітався в обкладку з дорогої шкіри.

Сакральна арх-ура - це арх-ура храму. Напочатку, зразком для храму слугували величезні громадські споруди римського часу, базиліки, увінчані величним куполом, що знаменував небесне шатро. Коли Русь почала храмове будівництво, у східній церкві панувала так звана хрестово-купольна конструкція. Хрестово-купольна конструкція виходить із ідеї храму як корабля, що спрямований на схід напівкруглою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хрестами, символізують не лише небесне шатро, а й вітрила. Церква орієнтована на схід олтарною частиною, але не точно на схід - вона закладалась у день того свята або того святого, якому присвячувалась, і скеровувалась туди, де в той день сходило сонце. Зовнішні пропорції його мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії, що водночас і пов’язана з довкіллям, і виділяється з нього. Цьому слугували і розташування церкви на високих місцях, так, щоб її було видно на тлі неба, і способи вписування споруди в земний світ. У ІІ половині XI ст. почин. період храмового будівництва, на яке найбільш. вплив справляє Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Собор Успіння Богоматері (1073 - 1078 рр.) хар-ний тим, що він орієнтований на рух угору: виразно підносяться склепіння, собор одноглавий. Таким чином, культура арх-рної конструкції проникає в сакрал. життя у найглибшу провінцію, змінює ідейно-художні орієнтири, розробляє і збагачує власні засоби виразності.

Живописними образами вкрито увесь внутрішній простір храму. Існує чітка система, за якою на площинах стін та склепінь розміщуються різні сюжети та фігури. Образний ряд читається, як і текст, зліва направо і згори вниз, починаючи з купола. В просторі храму зображено священні події, свята, просто лики святих, адже церква є сукупністю усіх її членів, у тому числі небесних. Образи, які ми бачимо у храмі, є символи того ж порядку, що й слова; образами храм розповідає свою сакральну ідею. Ідеологія східнохристиянського сакрального живопису базується на тому принципі, що не живописний образ є образом реального світу, а, навпаки, тварний світ є образом вічного і нетварного. Сфера небесна ніби містить у собі сутності, які знаходяться поза часом і простором. Образи-ікони, що вкривають поверхню храму, і є вічними, позачасовими і позапросторовими представниками небесних реалій. Саме тому, що в живописному образі перейдено межу часу, в іконі зникає різниця між «раніше» і «пізніше».

Біблійні піснеспіви стали зразком, за яким розвивалась грецька система культового співу. Спочатку з’являються тропарі - короткі прозаїчні уривки, які розспівувалися без усяких повторів. Потім, під тиском природної для грецького вуха силабічної організації поезії, з’являються так звані кондакії, де вже є деякі елементи силабічного порядку. Приблизно на таких же засадах будуються пізніші канони. Проте, потрапивши в слов’янський світ, грецькі музично-поетичні елементи літургії знову розпадаються на неритмічні розспіви.

Книжна культ. давньоруського сусп.-ва, як сакральна, так і позасакральна, ґрунтувалась на занесених з балканського середовища зразках, але дуже рано породила і власну літературу. Насамперед формою позасакральної книжної культ., що набула власного оригінального розвитку на Русі, стала культ. літописання. Найстарішим текстом, що зберігся, є «Повість временних літ», автором якої вважався монах Києво-Печерського монастиря Нестор.