5. Соціодинаміка культури. Субкультура та контркультура.

Культура – процес, який підлягає динаміці, змінюється. Це означає, що вона перебуває в часовому вимірі, має пункт зародження, проходить стадії зростання й удосконалення, фази зниження, деградації і нарешті зникає. Розглядаючи предметність у такому рухливому, процесуальному стані, ми визначаємо її в категоріях історизму. Історизм – властивість будь-якого буття, проте розвиток (динаміка, процесуальність) у культурі має принципові особливості. Історизм культури не тотожний історизму «речового» буття, предмети якого виникають, існують певний час і зникають безвісти. Процес розвитку культури здійснюється через механізми успадкування як способу репродукцій складників культурного генофонду й новаторства як способу створення нових цінностей. Успадкування культурного генофонду відбувається у формі традиції. Усяка традиція колись була новацією, а новація, у свою чергу, згодом може перетворитися на традицію. Але і внесення новацій у культуру теж так чи інакше обумовлюється успадкованими від предків формами життя та ідеалами. Історизм культури можна уявити як нарощування традиції. Будь-які зміни в культурі не «скасовують» досягнень, створених у минулому. Культура розвивається акумулятивно, у культурну спадщину включаються фактично всі (із тих, що збереглися) надбання людського духу й практики. До культури не можна застосовувати поняття прогресу. Культура триває і не більше. Але прогрес у розвитку цивілізації очевидний, хоча б у галузі техніки, технології, озброєнь, науки, організації тощо. Лінійний розвиток властивий саме цивілізації. На противагу цивілізації, що забезпечує рух (розвиток) соціуму, культура «організовує» його статику, тим самим забезпечуючи умову існування соціу­му як такого. Розвиток культури відбувається не тільки й не стільки лінійно, скільки циклічно, шляхом «перевертання» і навіть «вивертання навиворіт», переосмислення її змісту. Амбівалентність культури, її внутрішня суперечливість і діалогічність – джерело її саморозвитку. Існують різні схеми пояснення як соціокультурного розвитку людства в цілому, так і окремих локальних культур: лінійно-поступальні, циклічні, спіралеподібні, коливальні чи їх поєднання. Але реальне життя складніше будь-яких теоретичних моделей. У всіх суспільствах існує багато угруповань, які мають різні цінності та традиції. Система норм та зразків, що відрізняє угруповання від решти суспільства, називається субкультурою (від нім. Subkultur – sub – нижче, під). Вона формується під впливом таких умов як соціальне походження, етнічна приналежність, релігія, місце проживання тощо і закріплюються в особливих рисах поведінки людей, свідомості, мови, втілюють у собі відмінності їх способу життя, мислення й поведінки від загальнонаціональних культурних норм. Субкультурні відсіки культури певною мірою автономні, закриті й не претендують на те, щоб замістити собою пануючу культуру, витіснити її як даність. Субкультура покликана тримати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від «іншого» культурного шару. Ми називаємо субкультурами такого роду феномени як молодіжна субкультура, селянська й міська субкультури, субкультура військових, субкультура злочинного середовища, релігійної секти, циганів тощо. Іноді угруповання активно прагне виробити норми та цінності, які протиставляються основним зразкам панівної культури. На підставі таких норм та цінностей формується контркультура (латин. сontra – проти). Цінності контркультури конфліктні в суспільстві в разі зіткнення з панівною культурою. У сучасній культурології і соціології поняття контркультури має принаймні два значення: 1) застосовується для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі; 2) ототожнюється з молодіжною субкультурою 60–х рр., що відображає критичне ставлення до сучасної культури й відкидання її як «культури батьків» (хіпі, панки, рокери, бітники, тинейджери). Протистояння дійсній культурі, народження нових ціннісних і практичних установок можна розглядати як процес, що постійно відтворює себе у світовій культурі. По суті контркультурними феноменами є ранній даосизм у Стародавньому Китаї, виникнення християнства, рух кініків у Античності, гностичні єресі Середньовіччя, Відродження – повернення до античності тощо. В історії неодноразово робилися спроби «бунту проти культури». Але всі вони зумовлювали або формування особливої субкультури, «антикультури», побудованої на протиставленні наявній культурі, але тісно з нею пов'язаної, або включалися до культурного коду, перетворювалися на культурний феномен. Навіть порушуючи культурні норми, відкидаючи й спростовуючи культуру, людина, яка живе в суспільстві, не може вийти за рамки культури як такої. «Людина приречена культурі», – писав М.О.Бердяєв.