2. Кроскультурні комунікації та форми взаємодії етнокультурних спільнот.

Особливо ця тема стала актуальною в умовах наростання процесів глобалізації. Проблема глобальних трансформацій світового порядку набула особливої актуальності в 90-х роках XX століття у зв'язку з появою тенденцій до зростання та злиття економічних, технологічних, інформаційних процесів між країнами всього світу. Глобальна взаємозалежність суспільств у різноманітних сферах співіснування створювала враження про наявність певної тенденції, яка має поширитися на увесь світ, і всі країни разом будуть рухатися в одному, загалом прогресивному напрямі. Здавалося, що проблема вибору шляхів суспільного розвитку більше не стоїть на порядку денному, оскільки загальна тенденція вже визначена і світ рухається до уніфікації і універсалізації.

Теорія глобалізації, з одного боку, наголошувала саме на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ, і разом з тим начебто свідчила потенціал західної моделі розвитку, яка визначає і уособлює цю тенденцію до глобалізації. Загалом, ця тенденція виглядає як активна експансія вестернізації. І саме з останньою пов'язують наростання антиглобалістських настроїв серед населення країн світу, оскільки модернізація і вестернізація виступають чинниками, які руйнують місцеву культуру і звичний порядок життєдіяльності.

Слід зазначити, що тривалий час модернізація і технологічний розвиток вважалися єдино можливим шляхом до процвітання держави-нації. Але сліпе наслідування західних стандартів розвитку дуже часто відбувалося всупереч встановленим нормам життя і культури. Більше того, в концепціях економічного розвитку (які були домінуючими протягом усього XX століття) культура розглядалася як щось архаїчне, традиційне, що лише заважає технологічному і економічному розвитку. І хоча з часом з'ясувалося, що модернізація і орієнтація на економічний розвиток за допомогою зовнішніх запозичень не завжди давали бажаний результат, все ж протиставлення вестернізації і національних культур перебувало в центрі наукових дискусій щодо бажаних моделей економічного розвитку.

Втім, історія розвитку цивілізацій свідчить, що протягом значних історичних періодів цивілізації неодноразово стикалися з ситуацією, коли мали місце різні запозичення і форми взаємодії. Але багато фактів свідчить на користь «гіпотези незмінності», яка говорить про те, що в цивілізації існує деяке незмінне ядро, яке при будь-яких запозиченнях залишається незмінним. Цивілізації вибірково запозичували окремі елементи у інших цивілізацій, пристосовуючи, перетворюючи і асимілюючи їх, щоб забезпечити виживання основних цінностей. Зокрема, свого часу Китай запозичив індійський буддизм, але це не призвело до «індуїзації» Китаю. Араби-мусульмани запозичили деякі надбання еллінської культури. Японія у VІІ ст. запозичила китайську культуру і трансформувала її у більш високу цивілізацію.

Отже, запозичення можливі і навіть бажані. Хоча існують приклади і протилежні, з негативним ефектом. Тому, зрештою, вчені з'ясували, що існують витончені культури й інструментальні, у яких різна здатність до запозичень і сприйняття іншої культури. Для інструментальних систем характерна більш висока лабільність щодо нововведень, які органічно включаються в традиційну систему цінностей. Витончені культури, навпаки, характеризуються високим ступенем єдності, просякнуті релігією як визначальним принципом пізнання. Такі системи ставляться вороже до нововведень. Тому китайське і японське суспільства (як інструментальні культури) швидше пішли шляхом модернізації, ніж ісламське. Зрештою, на думку С Гантінгтона, досвід XX ст. свідчить, що модернізація (яка бажана як джерело технологічного розвитку) необов'язково супроводжується вестернізацією (тобто запозиченням західної культури та її систем и цінностей), а це означає, що замість того, щоб світ рухався до одноманітності, маємо ситуацію, коли окремі цивілізації змінюються в бік самобутності і починають протистояти західному світу.

У зв'язку з цим виникає питання: чи маємо ми максимально сприяти рухові до культурної одноманітності (універсалізму), або ж слід орієнтуватися на культурну самобутність і унікальність? Виходячи з тези про те, що необхідно якомога більше використовувати будь-які можливості для запобігання конфліктів, здається, що потрібно сприяти уніфікації, або так званому процесу «взаємозбагачення культур». Однак відразу ж постає й інше питання: на яких засадах має відбуватися зближення культур, на базі домінуючої (більш «розвинутої» — західної) чи шляхом зміни деяких несумісних культурогем? Культурантропологи вже всередині XX століття дійшли висновку про рівноцінність усіх культур, про неможливість і непотрібність ранжування культур за якимось універсальним критерієм.

Якщо вийти за межі спокусливої концепції про зверхність західної культури, яка начебто має виконати «цивілізаторську місію» стосовно інших, менш розвинутих культур, то виникає проблема «зустрічі» різних культур, кожна з яких щось «отримує» і щось «пропонує». І в цьому разі маємо два можливих варіанти щодо розвитку цієї ситуації: або ж маємо відстоювати самоцінність кожного різновиду культури (і про це свідчить зростаючий інтерес до дослідження самобутніх культур), або ж маємо підтримувати тенденцію, спрямовану на пропаганду універсалістської культури (чи то у вигляді вестернізації, чи то у вигляді іншої «світової» культури). Зрештою, перемога однієї з тенденцій є небажаною і навіть небезпечною. Зокрема, щодо другої тенденції С.Гантінгтон зазначає: «якщо незахідним суспільствам призначено формуватися під впливом західної культури, то цього разу це може відбутися тільки в результаті експансії, розгортання і застосування Заходом сили. Імперіалізм — неминучий логічний наслідок універсалізму». Він доводить, що західний універсалізм небезпечний для світу, оскільки може привести до великої міжцивілізаційної війни між серцевинними державами. Атака війна небезпечна передусім для Заходу, оскільки він усе ще переоцінює свої можливості.

Що ж до першої тенденції, то вона небезпечна тим, що у світі зростає партикуляризм, прагнення до відокремлення, самостійності. Зрештою, це змінює конфігурацію світу і призводить до його нестабільності.

Звичайно, в історії цивілізацій мав місце об'єктивний процес, коли рівень громадського, економічного та суспільно-політичного життя нівелював суто етнічні відмінності, створюючи ситуацію не-легітимності домагань різних етнічних утворень (маємо процес формування нації як більш широкого соціально-економічного утворення). Водночас спостерігались розбіжності у формах соціальних об'єднань, які утворює певний етнос. Крім того, тут маємо два плани реалізації інтересів етносу: внутрішньоетнічний і міжнародний, які іноді мають зовсім різні інституалізовані форми. Цей рівень вимагає побудови кордонів держави, оформлення певного політичного руху, партії або організації іншого типу, яка б формулювала і відстоювала інтереси та позицію певного етнічного об'єднання.

Нарешті, рівень взаємодії традицій виступає як узагальнюючий, оскільки культурна традиція залежно від ступеня своєї мобільності, замкнутості, варіативності, здатності до адаптації виступає своєрідним фільтром, який дозволяє утворювати певні форми взаємодії з іншим етносом.

На кожному із зазначених рівнів існують певні прийнятні варіанти виходу за межі вищеокреслених кордонів, що заважають досягненню порозуміння. Зокрема, один із способів знаходження спільної мови полягає втому, щоб докладно вивчати особливості того чи іншого народу, стереотипні способи відстоювання певним етносом своїх позицій, здатність до ведення переговорів, поступливість чи непоступливість тощо.

Але останнім часом особливої актуальності набуває тема міжетнічних комунікацій на рівні міжцивілізаційних відносин, зокрема дослідження щодо можливості виникнення в них конфліктних ситуацій та пошук способів їх розв'язання. Як приклад можна навести відому тезу С.Гантінгтона про «зіткнення цивілізацій» і його прогноз щодо виникнення в майбутньому незліченних конфліктів, яких неможливо буде уникнути через розбіжність культурних і релігій­них орієнтацій. Отже, потрібен аналіз причин виникнення конфліктів, з'ясування можливостей формування нових базових соціокультурних передумов для досягнення компромісів. До того ж зростання гостроти і непримиренності позицій у міжрелігійних, міжетнічних та міжкультурних конфліктах також «працює» на необхідність пошуку можливостей подолання міжетнічних розмежувань.

Отже, можливість виникнення конфліктів існує на різних рівнях і в різних сферах. За ступенем узагальненості їх можна проранжувати від конфліктів міжцивілізаційних до непорозумінь між різними локальними угрупуваннями. Деякі західні вчені (зокрема С.Гантінгтон) вказують на актуалізацію міжцивілізаційних конфліктів. У його загальновідомій праці «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (1996) змальовується картина наростання нового типу напруженості у світовій спільноті. Існує навіть думка, що майбутні конфлікти спричинятимуться переважно через розбіжність між цивілізаціями, культурами, релігіями. Щодо цього С.Гантінгтон дає досить розгорнуту панораму попередніх конфліктів і війн та причин їх виникнення протягом історичного розвитку. Відповідно вибудовується певна логіка зміни одних причин іншими. Так, на світанку історії переважали конфлікти і війни, що спричинялися через релігійні розбіжності або через боротьбу династій. Після Вест-фальського миру (1648) в західному світі конфлікти мають місце в основному між державцями-імператорами, абсолютними монархами, конституційними монархами, що прагнули зміцнити свою владу, свої армії, економічну силу та спрямовували свої зусилля на захоплення нових територій. З часом утворюються національні держави з більш демократичними формами правління і відповідно після цього, за висловом Р.Палмера, «закінчилися війни королів, розпочалися війни народів». Ця схема розгортання військових конфліктів діяла до 1917 р., коли після здійснення російської революції до конфлікту національних держав додається конфлікт ідеологій. Зрештою, у XX ст., як пише С.Гантінгтон, «стосунки між цивілізаціями просунулися від фази, коли переважав однонаправлений вплив однієї цивілізації на всі інші, до фази інтенсивної стабільної взаємодії усіх цивілізацій. Обидві головні характеристики попередньої доби міжцивілізаційних відносин почали зникати». Йдеться проте, що в цей період завершується беззастережна «експансія Заходу» і починає зростати «бунт проти Заходу». Незахідні суспільства дедалі частіше виступають не пасивними об'єктами впливу західних цивілізацій, а активними суб'єктами як своєї історії, так і світового порядку в цілому.

До того ж у XX ст. виникає інша тенденція в самих державах-націях, коли вони починають об'єднуватися в «універсальні держави», зокрема, такі процеси характерні для Західної Європи та Північної Америки. Тобто формуються певні конфедерації, об'єднання, де полегшуються різні форми кооперації, взаємодії, комунікації, міжкультурні зв'язки.

З другого боку, мірою того, як світ у цілому виходить з-під впливу західної цивілізації, відбувається падіння впливу ідеологій. З цього приводу С.Гантінгтон зазначає, що Захід не створив жодної великої релігії, а разом з падінням впливу західної цивілізації знецінюється роль великих ідеологій. Для країн незахідного світу визначальна роль належить релігіям. Звідси Гантінгтон робить такий висновок: «Міжцивілізаційне зіткнення культур і релігій витісняє народжене Заходом всередині цивілізаційне зіткнення політичних ідей».

Для того, щоб краще зрозуміти можливі форми взаємовідносин між різними цивілізаціями, розглянемо ті, що вже склалися в період домінування західної цивілізації. Одна з найпростіших відповідей на вплив західної цивілізації — це відторгнення, несприйняття західних ідей і технологічних напрацювань. Типовий приклад такої позиції демонстрували в минулому Японія та Китай. Але плата за таку самоізоляцію надто висока: за умов технологічного відставання ці країни змушені були допустити можливість запозичення західних технологій та ідей. Зрештою, на сьогодні зрозуміло, що позиція повної ізоляції є безперспективною, і, крім релігійних фанатиків, ніхто на неї не погоджується.

Інша позиція у формах міжцивілізаційних відносин отримала назву кемалізм, за ім'ям Мустафи Кемаля, першого президента Турецької республіки. Передумова такої позиції полягає в тому, що модернізація і вестернізація бажані і необхідні, а оскільки традиційна культура з модернізацією несумісна, то потрібно від такої культури відмовитися або скасувати її. Передбачається, що модернізація і вестернізація йдуть поруч і підсилюють одна одну. Зрозуміло, що така позиція цілком влаштовувала західний світ, оскільки передбачалося, що такий шлях розвитку — єдино правильний, і усі повинні йому слідувати. Отже, незахідним цивілізаціям потрібно відмови-" тися від своєї системи цінностей, засвоїти західну і повністю змінити спосіб свого існування. В Туреччині Ататюрк пішов саме таким шляхом. Однак при цьому мають місце і негативні наслідки такої позиції, оскільки країна виявилася «розірваною»: більшість населення залишалось ісламською за релігією, традиціями, звичаями, а еліта повністю сприйняла західні цінності і сповнена рішучості розвиватися разом із Заходом. Ця розірваність небезпечна тим, що час від часу ісламізм витісняє прозахідну орієнтацію і спричинює соціально-політичні конфлікти.

Історія розвитку цивілізацій дає нам приклад і третього варіанту взаємодії цивілізацій — реформізм. Як зазначає з цього приводу С.Гантінгтон: «Стратегія відторгнення переслідує безперспективну мету — ізолювати суспільство від сучасного світу, який стає дедалі тіснішим. Кемалізм ставить важке і травмуюче завдання — ліквідувати культуру, що існувала віками, і замінити її цілком новою, привнесеною з іншої цивілізації. Третій вибір полягає втому, щоб спробувати сполучити модернізацію зі збереженням цінностей, практики і інститутів корінної культури суспільства». Зрозуміло, що останній вибір набув найбільшої популярності серед незахідних країн. В Японії цей підхід знайшов відображення у гаслі: «Японський дух, західна техніка». В 30-х роках XIX ст. подібна спроба була здійснена в Єгипті. С.Гантінгтон пише, що «реформізм такого типу був найпоширенішою відповіддю Заходу з боку частини мусульманських еліт протягом 50 років — з 70-х років XIX ст. до 20-х років XX, коли він зіткнувся спочатку з викликом з боку кемалістів, а потім і з боку більш рафінованого реформізму у фундаменталістській формі. Однак усі три відповіді незахідних суспільств на модернізацію і вестернізацію не були однозначними. Там, де модернізація набирає обертів, інтенсивність вестернізації падає, і місцева культура починає відроджуватися. Згодом модернізація міняє й баланс між цивілізаціями (залежність від Заходу зменшується), і в суспільстві зростають пошуки національної ідентичності.

Отже, робить висновок Гантінгтон, конфлікти будуть наростати, і саме між цивілізаціями. Стосунки між цивілізаціями і раніше не були дружніми. Найчастіше ― це стосунки суперництва, змагання чи холодного миру. На думку Гантінгтона, міжцивілізаційні конфлікти набувають двох форм: на локальному рівні ― по лініях розлому (між сусідніми державами, що належать до різних цивілізацій, або між різноцивілізаційними групами, що існують в межах однієї держави); на глобальному рівні виникають конфлікти між так званими серцевинними державами різних цивілізацій. Серед .причин, що викликають ці конфлікти, можна назвати боротьбу за військову перевагу, за економічну потужність, за захист людей, за відстоювання культурних і моральних цінностей, іноді за територію.

Звичайно, точка зору С.Гантінгтона є занадто глобальною і виходить на такий рівень, де начебто немає місця для індивідуальних дій. Втім, на рівні міжетнічних стосунків маємо приблизно таку ж ситуацію. Зокрема, етнопсихологи розрізняють три аспекти міжетнічних конфліктів: екологічний, економічний і соціально-психологічний. Етносоціологи за способом і рівнем вияву поділяють конфлікти на конфлікти стереотипів (коли етнічні групи, виходячи із своєї власної ідентичності і деяких упереджень, створюють негативний образ «недружнього сусіда», «небажаної групи»), конфлікти ідей (їхня ознака ― висування певних домагань, формулювання основних ідеологем, політична мобілізація навколо них) і конфлікти дій (активні дії, аж до безпосередніх зіткнень).