Цілі і завдання розділу:

• отримати уявлення щодо характеру і цілей подорожей античних філософів;

• розглянути набуття подорожами антропологічного виміру у період Середньовіччя і Ренесансу;

• ознайомитися із перетворенням туристичних подорожей у організовану форму здобуття і розширення кордонів освіти в Новому часі;

• ознайомитися із впливом буржуазних перетворень на туризм і способи його осмислення.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.2.

При вивченні розділу 1.2. важливо виявити підґрунтя для трансформації туризму у вагомий чинник суспільного процесу і людської комунікації у ХХ столітті.

Вивчаючи пункт 1, зверніть увагу на те, що центральним стрижнем, який надавав сенс подорожам античних філософів, був науковий обмін думками, представників різних регіонів, розширення географії вчень, особистісний спосіб передачі інформації.

Вивчаючи пункт 2, зупинитесь на примусово кочовому життєвому циклі багатьох учених в епоху Середньовіччя.

Вивчаючи пункт3, необхідно прочитати та проаналізувати есе Френсіса Бекона «Про подорожі».

Вивчаючи пункт 4, необхідно прочитати та проаналізувати на вибір твір Ж.-П. Сартра «Мухи» чи п’єсу А.Камю «Чума»

Завдання до навчальтних маиеріалів розділу 1.2.

1. Прочитати матеріали щодо розділу.

2. Представте навчальний матеріал розділу у виді тез.

1. Осмислення подорожі та мандрівки у античній традиції

Історія становлення соціально-філософського погляду на туризм ще не стала предметом більш-менш прискіпливого аналізу вчених у цій галузі знання. Так, у спеціальному дисертаційному дослідженні О. Головашенко «Феномен туризму: соціально-філософський аналіз» лише констатується традиційне виділення чотирьох етапів розвитку туризму, де першим є «етап з найдавніших часів до 1841 року», а проблема історії осмислення туризму навіть і не ставиться. Наше завдання полягає, таким чином, в аналізі духовних форм осягнення феномена туризму, які складались паралельно з розвитком філософії.

Аналіз першоджерел і пам'яток Стародавнього Сходу показує, що подорожі і мандри не знаходили більш-менш значного віддзеркалення у письмовій формі. Очевидно, замкненість і розрізненість давньокитайських царств чи осередків цивілізації у Єгипті, Індії, Мессопотамії далеко не сприяли розвиткові подорожей. Недарма відкриття далеко- і близькосхідних цивілізацій для Європи відбувалось у перебігу війні походів (зокрема Олександра Македонського).

Дослідники періоду античності примітили, що подорожування, мандри були невіддільною складовою життя еллінців. Подорожуючи все далі й далі від дому до незнаних країв — Єгипту, Середземномор'я, Карфагена, до племен у глибинах азійського континенту, древні греки знаходили все новий і новий матеріал до порівняння свого й чужинського способів життя. Так що еллінці вже у п'ятому столітті до нашої ери мали жвавий інтерес до незвичних для них обрядів, звичаїв, законів, соціальних інституцій. Саме тому в давньогрецькій міфології подорожі знайшли своє перше історичне осмислення. У знаменитій поемі Гомера «Одіссея» головний грецький герой звертається до циклопа Поліфема зі словами нагадування йому, що Зевс карає тих, хто кривдить мандрівників і не виявляє їм гостинності. Гомер пов'язував вияв розуміння важливості подорожей і потреб подорожуючих з рівнем культури народів, і ті, хто кривдив мандрівників (у поемі «Одіссея» — це люті велетні-циклопи), були нецивілізованим народом: не знали законів, не збирались на народні збори.

Перші спроби раціонально осмислити феномен подорожей, мандрівок, паломництва проходили одночасно з самими фактами подорожей мислителів, мудреців античності, які сучасною мовою можна приблизно охарактеризувати як один з різновидів наукового туризму. Разом з тим для античних філософів, мудреців тогочасне наукове паломництво було більш значущим у життєвому світі, ніж сучасні наукові подорожі. Це був важливий елемент стилю життя, навчання, виховання і передавання знань.

Майже всі античні мислителі тією чи іншою мірою подорожували або мали відношення до феномена подорожей. Діоген Лаерцій, характеризуючи стиль життя Сократа, зазначав, що на противагу більшості філософів він не поривався з мандрами у чужі краї, хіба що слід було йти військовим походом, тобто він належав до тієї меншості античних мудреців, які недуже полюбляли подорожі. Однак у молоді роки Сократ з Архелаєм їздив на Самос, був у Дельфах, а також на Істмі. Сократ віддавав належне духовно-збагачувальному аспекту туризму — розказують, що одного разу йому вказали на людину, яку подорожі анітрохи не виправили і не збагатили, на що мислитель відповів: «Охоче вірю, адже у подорож він возив себе самого».

Ще один філософ, скептик Піррон, не подорожував лише тому, що він свого часу став воїном Александрової армії і дійшов з ним аж до Індії, що назавжди задовольнило його потяг до мандрів, тому решту життя він прожив у рідному місті Еліді.

Іншу когорту античних мислителів (з точки зору позитивного ставлення до туризму) очолив Ксенофан, допитливий, схильний до критики філософ, який майже все життя провів у тривалих мандрах по містах древньої Греції, а під кінець життя поселився в Елеї, відомому нам місті, де пізніше виникло вчення елеатів.

Мандрівний стиль життя сповідували софісти як подорожуючі вчителі мудрості і, можливо, їхня плідна у соціально-політичному значенні ідея щодо природної рівності людей народилась саме в результаті постійних мандрівок. Багато подорожували представники різних філософських шкіл античності: Фалес і Солон, Піфагор і Платон, Анахарсіс і Прокл.

Мандрівки античних філософів мали об'єктивне і суб'єктивне підґрунтя. Древня Греція поділялась на багато незалежних держав-полісів та осередків сільської місцевості, а рівень цивілізованості різних частин еллінського світу був неоднаковий. Подорожі філософів мали неабияке культурологічне навантаження, однак на відміну від сучасного туризму, в якому подорожі здійснюються здебільшого з метою ознайомлення із здобутками іншого культурного світу, античні мандрівники знайомили жителів інших країн з вишуканим світом еллінської культури. Бертран Рассел пише: «Декотрі філософи того періоду були втікачі, що мандрували з міста до міста ще не уярмленими краями еллінського світу, поширюючи культуру, яка доти зосереджувалась головним чином в Іонії».

Очевидно, бажанням обмежити культурний вплив іноземних порядків на Спарту, законсервувати її культурний світ і пояснюється той історичний факт, що спартанцям заборонялось подорожувати, тай чужинців до Спарти не пускали, ― вказує Б. Рассел, ― хіба що у невідкладних справах. Лише у незначних випадках такі подорожі відбувались. Так, напівлегендарний законодавець Лікург, за свідченням Плутарха, багато подорожував, аби вивчити різні державні устрої: йому сподобались закони на Кріті, але не сподобались закони іонійські, в Єгипті він спізнав переваги відособлення воїнів від решти народу і потім, повернувшись з мандрів, запровадив це у Спарті. Лакедемонянин Хілон здійснив подорож на остров Кифар і лише тоді висловився про місце його державного устрою в історії. Таким чином, з соціокультурного погляду подорожі у античній традиції охоплювали широке коло життєво важливих аспектів культури, політики, освіти.

Можна зробити припущення, що подорожі для більшості античних мудреців і мислителів виступали також способом навчання через діалоги і суперечки, обміном думками, а з другого боку — способом проведення дозвілля, реалізацією природного потягу до пізнання навколишнього середовища. З відомих нам листів Фалеса у посланні до Ферекида випливає, що Фалес з Солоном Афінським плавали на Кріт заради спільних досліджень, в Єгипет ― заради бесід з єгипетськими мудрецями, а також задля самої подорожі. «Ми не пишемо нічого, натомість подорожуємо по всій Елладі та Азії», — зазначено у листі. Подорожі, таким чином, перетворювались і на стиль життя, адже той самий Фалес розрізняв людей подорожуючих та «домувальників», які «нових людей бачити не любили».

Крім того, на відміну від сучасних різновидів туризму, які тією чи іншою мірою виступають економічним фактором, подорожі древніх удавано носили безкорисливий характер. Знаменитий скіф Анахарсис, побувши в Елладі, написавулисті Крезу: «Царлидян! Я приїхав у еллінську землю, щоб навчитись тутешніх звичаїв; золота мені не потрібно, достатньо повернутись у Скіфію, ставши кращим, ніж я був».

Порфирій, описуючи життя і подорожі Піфагора, примічає, що в античні часи мудреці, які багато подорожували і багато знали, викликали загальну повагу. У античних авторів в описуванні подорожей мудреців простежується ще і сакральна лінія — такі подорожі і мандри часто були пов'язані з чудесами, знаменнями, пророцтвами. Кажуть, пише Порфирій, що у той час, як Піфагор переходив річку Кавкас з численними супутниками і заговорив до неї, вона (річка) голосно йому відповіла: «Здоров був, Піфагор». Люди були здивовані, що в один і той же день Піфагор був і в італійському місті Метапонті, і сицилійській Тавроменії, хоча шлях між ними сушею й морем не здолати за кілька днів. Відомий дослідник античної філософії Вільгельм Віндельбанд зауважує, що хоча не можна стверджувати з повною достовірністю, але з великою вірогідністю можна стверджувати, що Піфагор здійснював подорожі з просвітницькими цілями та з метою ознайомлення зі святинями й культами Греції, під час яких він і познайомився з Ферекідом.

Марин пише, що Прокл зібрався у подорож до Афін, «спрямований богами і благими духами», і на самому ж початку подорожі достеменно божественні знамення провістили його долю ― стати послідовником Платона.

Один із найвідоміших філософів античного світу Платон з науковою метою разом з іншими сократиками їздив в Мегари до Евкліда, тоді у Кирену до математика Феодора, в Італію до піфагорійців, з Еврипідом прибув до Єгипту. А до Сицилії, вказує Діоген Лаерцій, ― Платон плавав тричі, причому вперше-для того, «щоб оглянути острів та його вулкани», тобто явно з туристичними цілями у сучасному розумінні. Це підтверджує і Олімпіадор, який вважав, що у так званих «сицилійських подорожах» Платона проявилось бажання античного мудреця пізнати явища природи, зокрема на власні очі побачити вогнедишний кратер Етни, в який начебто кинувся Емпедокл. Він зазначає, що «філософу належить бути допитливим спостерігачем явищ природи».

Щодо вищезгаданого Емпедокла зауважимо, що останній змалку наслухався від діда-олімпійця оповідань про мандри у чужі краї та став демагогом, подорожуючим містами Сицилії в одязі священнослужителя.

Аристотель після смерті Платона у 347 р. до Р.Х. також багато подорожував.

У ранніх діалогах Платона зустрічається думка, що наймудріші філософи (Продік Кеосський, Георгій з Леонтін та ін.) ходять з міста у місто і переконують молодих людей та багатіїв зректися попередніх знайомств і вести бесіди тільки з ними. Траплялось і так, що філософів у їхніх мандрівках супроводжували не тільки учні, а й більш широкий загал мандрівників, тобто філософи ставали керманичами й у цій справі.

Зауважимо, що гостюванню, як ще одному фактору подорожі, Платон приділяв цілком визначену увагу: у його діалогах зустрічаються афінський та єлейський гості, з якими розмову ведуть Сократ, Тімей та інші видатні особи, а приязнь як людська якість у Платона підрозділялась на природну, товариську та гостьову. Гостьова приязнь ― та, яка виникає до гостей від зустрічі з ними та з їхніх листів.

Таким чином, подорожі античних філософів мали поліфункціональний духовно-культурний, суб'єктивний характер. Вони відображали динаміку і енергію внутрішнього світу більшості мандруючих мислителів: так Прокл вважав, що філософ повинен бути не священнослужителем одного чи кількох міст, а ієреєм всього світу. Філософи ходили з метою навчатись самим і навчати інших, відвідати видатних мислителів і долучитись до їхньої мудрості, ознайомитись з іншою культурою і принести здобутки своєї культури іншим народам. Нерідко бувало й так, що античні мислителі мандрували із суто ознайомчими, особистими цілями. При всьому тому центральним стрижнем, який надавав сенс подорожам, залишалися науковий обмін думками представників різних регіонів, розширення географії вчень, особистісний спосіб передачі знань. Любов до подорожей у античних філософів визначалась світоглядними установками і, в свою чергу впливала на них. Як справедливо стверджує B.C. Пазенок, схильність індивіда до подорожей і до подорожування та до роздумів архетипічно є однією і тією ж схильністю, яка лише висвітлюється у різних ракурсах — глибинно-внутрішньому та зовнішньо-діяльному. Підтвердження цієї думки щодо тотожності «внутрішнього» та «зовнішнього» паломництва ми знаходимо і у Вольтера, який у знаменитому «Філософському словнику» писав: «Я витратив близько сорока років на паломництво у два-три кутки цього світу, метою якого були пошуки філософського каменя, який іменується істиною».

Але поступово наростання суб'єктивності як чинника самовдосконалення спонукало людей вдивлятись більше в себе, ніж у довколишній світ, — вказує Б. Рассел. Спочатку це відбивалось у теорії, потім у темпераменті (бажання) і нарешті у поведінці мислителів. Філософи у такому разі замикались у своєму внутрішньому спогляданні і, мабуть, Посідоній був останній в античні часи мислитель, який близько 100 р. н.е. вирушив у подорож до Ісланії та західного узбережжя Африки, аби дослідити морські припливи. Наставала епоха феодальної середньовічної замкнутості. Закінчувалась епоха вільного від будь-якого зовнішнього примусу подорожування.