24. Культурний розвиток країн світу в епоху Відродження: загальна характеристика

Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, італ. Rinascimento) – епоха в культурному і ідейному розвитку ряду країн Західної і Центральної Європи, а також деяких країн східної Європи. Це пе­ріод, для якого характерна критика всієї системи середньовічного світогляду. Представники Відродження відкидали церковні догми, запере­чували церковну проповідь аскетизму, стверджували право людини на земне щастя. Саме в цей час було висунуте гасло "Я людина, і ніщо людське мені не стороннє!". Архітектори, скульптори, митці на­магалися в своїй творчості відродити традиції майстрів античності (звідси й термін Відродження або Ренесанс).

У цей період живопис стає провідним видом мистецтва. Антиаскетичний і антисхоластичний пафос епохи реалізується у відображенні багатства життя, його насолоди. Спираючись на відкриття лінійної й повітряної перспективи, знання анатомії, живописці передають усе багатство проявів краси.

Складним є питання про хронологічні рамки Відродження (в Італії – XIV-XVI ст., в інших країнах – ХV-ХVІ ст.), його тери­торіальне поширення та національні особливості. Галузями, в яких особливо наочно виявилося переломне значення епохи Відроджен­ня, стали архітектура й образотворче мистецтво. Релігійний спіри­туалізм, аскетичні ідеали й догматична умовність середньовічного мистецтва змінилися прагненням до реалістичного пізнання світу і людини, віри в її творчі можливості та силу розуму. Утвердження краси і гармонії дійсності, звертання до людини як до найвищого на­чала буття, уявлення про струнку закономірність світобудови, ово­лодіння законами об’єктивного пізнання світу надають мистецтву Відродження ідейну значущість і внутрішню цільність. Колективний досвід середньовічних майстрів поступився місцем індивідуальній творчості художника й архітектора. Зросла роль світської архітек­тури (громадські будівлі, палаци, міські будинки) та світських жанрів образотворчого мистецтва (портрет, пейзаж).

Найбільш повно відмінні ознаки культури Відродження вияви­лися в мистецтві Італії. Відкриття чуттєвого багатства і багатогран­ності реального світу співвідносилося в італійському мистецтві з аналітичним вивченням дійсності; в цей час була послідовно роз­роблена й теоретично обґрунтована художня система реалістичного зображення світу, яка підкріплена науковим вивченням лінійної і повітряної перспективи, теорії пропорцій, проблем анатомії та світлотіньового моделювання. Античне мистецтво було не лише національно-класичною спадщиною і зразком, але й слугувало від­правною точкою в зверненні італійських художників до природи, в намаганні повніше розкрити гармонійні закономірності буття.

В італійському мистецтві Відродження, не враховуючи проторенесансних явищ кінця XIII і початку XIV ст., розрізняють: раннє Відродження (XV ст.), Високе Відродження (кінець XV – перша третина XVI ст.) і пізнє Відродження (друга і третя третини XVI ст.).

Художники раннього Відродження в Італії створили пластич­но цільну концепцію світу. Систематично вивчаючи натуру, вони брали мотиви із життєвої повсякденності, наповнювали традиційні релігійні сцени земним змістом, зверталися до античних сюжетів. Мистецтво Відродження, головною темою якого стала людина-герой, поступово поширилося по всій Італії. В творчості Л.Гіберті, Донателло, А.Росселіно, Дезідеріо де Саттіньяно, Б. да Майано та інших отримала розвиток статуя, що вільно стоїть, перспективний живопи­сний рельєф, реалістичний портретний бюст, кінний монумент.

Для італійського живопису XV ст. (Мазаччо, Філіппе Ліппі, А. дель Кастаньо, П.Уччелло, Фра Анджеліко, Д.Гірландайо, А.Поллайоло, Верроккіо С.Боттічеллі – у Флоренції; П. делла Франческа, Л.Сіньореллі – в Турбіно; Ф.Косса – в Феррарі; А.Мантенья – в Мантуї; П.Перуджіно – в Перуджі; Дж. Белліні – в Венеції) характерне відчуття гармонічної узгодженості світу, звернення до етичних і громадянсь­ких ідеалів гуманізму, радісне сприйняття краси і багатогранності реального світу, смілива гра художньої фантазії.

Сформований у Флоренції класичний стиль Високого Відро­дження віднайшов своє найвище відображення в творах, створених у Римі; пізніше центром Відродження стає Венеція. В архітектурі (Д.Браманте, Рафаэль, А. да Сангалло) досягли свого апогею до­сконала гармонія, монументальність і ясна архітектоніка архітекту­рних образів; були створені великі архітектурні ансамблі, що мали досконалу художню цільність задуму, різноманіття композиційних рішень. Творчість видатних майстрів Високого Відродження в Італії (Леонардо да Вінчі, Рафаэля, Мікеланджело, Джорджоне і Тиціана) відображала різностороннє й широке коло явищ дійсності.

З другої чверті XVI ст. в Італії в умовах наступу католицької реа­кції мистецтво Високого Відродження переживало кризу, викликану глибоким розчаруванням у гуманістичних ідеалах Відродження. Як наслідок цієї кризи виникло антикласичне по своїй суті мистецт­во маньєризму. Творчість майстрів, вірним гуманістичним ідеалам, набуло складного, драматичного характеру.

В архітектурі пізнього Відродження (Мікеланджело, Дж. да Віньола, Джуліо Романс, Б.Перуцці) зросло зацікавлення до просто­рового розвитку композиції: будівлі все більше підпорядковувалися містобудівельному задуму, активніше вступали у взаємодію з приро­дним середовищем; ясна тектоніка будівель раннього Відродження замінилася більшою напругою і конфліктним зіткненням тектоніч­них сил. Ренесансні типи громадських будівель, вілли, палаци, прин­ципи композиції міського майдану та району отримали багату і скла­дну розробку (Я.Сансоеіно, Г.Алессі, М.Санмікелі, А.Палладіо).

Однією з головних тем живописних і скульптурних творів піз­нього Мікеланджело і картин Тиціана стала трагічна непримирен­ність конфліктів, боротьба і неминуча загибель героя; неабиякої глибини та складності досягла психологічна характеристика образів. Реалізм пізнього Відродження (Паоло Веронезе, Якопо Тінторетто, Якопо Бассано) збагатився розумінням суперечливості світу, заці­кавленістю до зображення драматичного масового дійства, народ­них образів, взаємозв’язку людини і середовища, до просторової динаміки. Більшість рис пізнього Відродження підготували основу для нових тенденцій, отримавши розвиток у наступні епохи.

Загальноприйняте, але умо­вне поняття "Північне Відродження" застосовується по аналогії з італійським Відродженням до культури і мистецтва XVI ст. головним чином Німеччини, Нідерландів, Франції. Наприкінці XIV – на по­чатку XV ст. в Нідерландах, а пізніше у Франції й, зокрема, Німеччині помітне зародження нових рис у традиційно готичному мистецтві, отримавши свій повний гуманістичний вираз у ХV-ХVІ ст. Однією з головних особливостей, характерних для мистецтва Відродження у країнах цього регіону, є його генетичний зв’язок з пізньою готикою та взаємодія місцевих традицій з мистецтвом ренесансної Італії.