34. Основні напрямки розвитку європейського мистецтва наприкінці XVIII – першої половини XIX століття.

Тенденції розвитку мистецтва. Мистецтво революційної пори, яскрава сторінка світової художньої культури, логічно вписалося в художній контекст Просвітництва, з яким генетично пов’язане основними своїми ідеями. В його естетичних вимогах і критеріях повно й різнобічно відображені антифеодальний пафос Просвітництва, його філософські, соціальні й моральні засади, своєрідне розуміння «природної людини», природи, розуму. На вірі в загальнолюдську єдність, спільність кардинальних завдань, можливість бути «громадянином світу» ґрунтувалося мистецтво. Водночас просвітницький рух не однорідний, усередині його кипіли пристрасті, точилася боротьба між різними течіями. Богоборство Вольтера, яке засуджував Галлер, було досить помірковане, порівняно з радикалізмом Руссо, який, у свою чергу, поступався перед сміливою позицією Мельє, Мореллі, Маблі, Дюлорана. Зростає значення публіцистики, підкріплене збільшенням газетно-журнальної продукції, утвердженням за національними мовами функції основ- них носіїв інформації (латина остаточно витісняється з науки), виникає популярна пропагандистська література, напівлегальні й нелегальні видання. Еволюціонує художня література, наповнюючись авторськими відступами, соціально-політичними узагальненнями, документально точними характерами. Популярним стає жанр есеїстики, здатний швидко реагувати на будь-які суспільні події, розвивається памфлетна література. В живопису цю лінію продовжують політична карикатура, злободенний лубок. Висока хвиля суспільного руху, що й призвела до революції 1789 року, ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму XVIII століття, який частково подолав, частково засимілював ці течії. Чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різкі контрасти. В результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії. Паралельно відбуваються процеси заміни придворної «серйозної опери» побутовою комічною, котра виражає демократичні ідеали широких мас; у вокальну та інструментальну творчість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори. Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароко, драматичний, контрастний, психологічно-гострий стиль, поглиблює, розвиває і переробляє Бах, змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності. Він практично створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди («Страсті за Іоанном», «Страсті за Матфеєм»), їхні образи позбуваються містичного ореолу, наближаються до людей життєвістю своїх страждань.. Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків, у XVIII столітті виникло кілька так чи інакше пов’язаних із Просвітництвом «молодих» стилів, що формували смаки суспільства. Їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тематики, складних концепцій, декоративної пишності — виражалася по-різному: в прагненні до витонченого й граціозного та поверхового рококо (в межах класичної французької опери), до наївно-реалістичного «молодого» стилю італійців (Перголезі та Вівальді) чи щирого розкриття почуттів у сентименталізмі (мангеймська школа, Піччіні та ін.).

Із занепадом абсолютної монархії в мистецтві починається пошук тієї естетичної сутності, яка б адекватно відображала процеси, що відбувалися в суспільстві. Лідером у цьому стає Франція, яка впродовж десятиліть зберігає високе звання культурного центру Західної Європи. Тому аналіз мистецтва доби Просвітництва є, передусім, розглядом французької художньої спад- щини — яскравої, складної й самобутньої. В ній дістали розвиток усі ті процеси, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху. Ґрунтом, на якому пізніше сходять паростки Просвітництва, було мистецтво рококо (франц. rococo, від rocaille — декор, мотив у вигляді черепашки), підкреслено світський характер якого став звитяжним аргументом у боротьбі з мистецтвом релігійним. Більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини, воно змінило бароко, збігшися з відчуттями хисткості існування, тривоги за майбутнє, передбаченням тяжких, грізних часів, бажанням встигнути взяти все від життя. Спалахує гострий інтерес до найтонших душевних переживань, який пізніше повно зреалізує себе в сентименталізмі. Найпослідовніше природа цього своєрідного стилю виявилася в живопису Жана-Антуана Ватто, Франсуа Буше, Жана-Оноре Фрагонара. В єдину концепцію їх об’єднав німецький історик мистецтва Вінкельман, яскравий представник наукової думки Просвітництва. Аналізуючи з відповідних позицій історію античного мистецтва, він стверджує, що ідеальну людину, необхідний взірець, треба шукати не в Римі, а в Греції, яка знала справжню політичну свободу. Вінкельманом покладено початок буржуазно-революційному класицизмові кінця XVIII століття, що дав життя «Марсельєзі» Руже де Ліля, творчості Давіда. Стилізація під грецьке мистецтво внесла в художню палітру героїзацію і деякий романтизм. Виникає прагнення до великої теми, ідейності, монументальності, створення узагальненого образу. Уявлення про світле й розумне суспільство, обіцяне просвітителями, диктувало ідеал простий і піднесений; лише шляхетні почуття, героїчні вчинки, прекрасні людські образи мали право на життя в мистецтві.

Дух доби Просвітництва в усій складності її філософських, соціально-політичних, морально-естетичних принципів повно й різнобічно розкрився в літературі. Жоден із напрямів, якими вона представлена, не зміг стати єдиним виразником свого часу, відобра- жаючи його по-своєму, класицизм — через конфлікт між ідеальним і реальним, реалізм — з позицій встановленої розумом норми, сентименталізм — виходячи з почуттів. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дієвим чинником формування суспільної моралі, тому вона мала публіцистичний, пропагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя

Перша половина ХІХ. .

Головним відкриттям століття стало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Європейці почали усвідомлювати єдність людства, рівноправ'я різних народів і культур. Поряд з античністю вони відкрили для себе Середньовіччя - своє національне минуле - і мусульманський світ. Широкій публіці сталі доступні чисельні музеї, вони служили прекрасною школою для майбутніх художників.

У мистецтві першої половини ХІХ ст. змагалися два напрями - класицизм і романтизм. Розквіт класицизму припав на роки Великою Французькою революції і період правління Наполеона I. Цей стиль панував в архітектурі, живописі і декоративно-прикладному мистецтві впродовж трьох перших десятиліть XIX ст. Для людей того часу життя древніх греків і римлян було не лише ідеалом краси, але і моделлю світу, який вони намагалися побудувати.

Новий напрям в європейській культурі - романтизм- виражав погляди молодого покоління рубежу XVIII- XIX ст., що розчарувалося в істинах Просвітництва. Світ романтиків таємничий, суперечливий і безмежний; художник повинен був втілити його різноманіття в своїй творчості. Основне в романтичному творі - відчуття і фантазія автора.

Розгляд культури Європи першої половини XIX століття потребує наголосу на філософії утопістів-соціалістів, передусім французів Сен-Сімона і Фур’є та англійця Оуена. Активна теоретична діяльність цих видатних гуманістів, їхні наукові праці відобразили соціально-політичні, економічні, культурні процеси у Франції й Англії початку XIX століття.

Теорія наукового комунізму виникла як узагальнення досвіду того періоду історії, коли у найрозвинутіших країнах Європи загострилися властиві капіталізму суперечності й на арену історії виступив робітничий клас.