3. Суб'єкти фактичного володіння

1. Фактичним володільцем є той, хто фактично володіє річчю(майном) і вважає цю річ (майно) своєю. Володільцем може бутибудь-яка фізична чи юридична особа, яка може бути суб'єктомправа власності. Володільцями однієї і тієї ж речі (майна) можутьбути одночасно дві або більше осіб. Володільцями можуть бути якгромадяни України, так і громадяни зарубіжних країн або особибез громадянства, а також юридичні особи незалежно від їхпостійного місця перебування.

2. Фактичне володіння може виникнути в тієї чи іншої особи напідставі різних фактичних обставин. Це може бути продаж, дарування, міна чи будь-яке інше відчуження речей (майна) особою,яка не мала права на його відчуження. Це може бути будь-яке інше придбання речей (майна) на підставі фактів, що не породжуютьправових наслідків, наприклад, придбання майна без належногоправового оформлення (нотаріального посвідчення, державної реєстрації тощо).

3. За давнім цивільно-правовим принципом ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. Особа, яка відчужує майно, не маючи на це права, не може перенести на набувача правовласності. Саме в силу даного принципу часто виникає фактичневолодіння. Проте ЦК у певних випадках робить із цього загального правила винятки. Відповідно до норм ЦК про захист права власності у добросовісного набувача майно може бути витребуваневласником лише в таких випадках:

1. майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2. майно було викрадене у власника або в особи, котрій він передав його у володіння;

282

3) майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав його у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

В Інших випадках від добросовісного володільця майно не може бути витребуване власником або особою, якій воно було передано у володіння. Але ж цей добросовісний володілець (набувач) не має достатньої правової підстави для того, щоб його визнати власником. Проте норми, що регулюють купівлю-продаж, містять припис, відповідно до якого продавцем майна може бути тільки власник, за винятком примусового продажу або випадків, наведених вище. Отже, якщо власник речі її позичив, здав у оренду, прокат, найм тощо, а зазначена особа продала дану річ будь-якій третій особі, то від останньої власник речі не може ЇЇ витребувати, а ця третя особа безпідставно визнається власником. У цьому вбачається певна непослідовність ЦК.

4. Захист фактичного володіння

1. Володіння, яке спирається на певний правовий титул (законне володіння), захищається цивільно-правовими засобами відповідно до чинного законодавства.

Незаконне (безтитульне) володіння за радянських часів не підлягало захисту. Проте незаконне володіння підлягає захисту в тій чи іншій мірі в усьому світі. Такий захист має бути наданий і ЦК.

Фактичне володіння припиняється в разі: відмови володільця від подальшого володіння цим майном; витребування майна від володільця власником даного майна або іншою особою, яка має право на нього; знищення майна. Фактичне володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Набувач будинку, квартири, дачі, транспортного засобу, земельної ділянки тощо був позбавлений можливості належним чином оформити договір з вини відчужувана. Фактично договір виконано обома сторонами: набувач прийняв майно й оплатив його вартість, відчужувач передав майно й одержав плату. Таке фактичне володіння підлягає захисту законом.

2. ЦК передбачає ще один новий цивільно-правовий інститут —набувальну давність. Відповідно до його норм фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито ібезперервно володіє нерухомим майном як своїм власним протягом 10 років або рухомим майном як своїм власним протягом 5років, набуває право власності на це майно (набувальна давність),крім випадків, передбачених законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає в особи, щонабула це майно за набувальною давністю, з моменту такоїреєстрації.

3. До набуття права власності на майно особа, що володіє нимяк своїм власним, має право на захист свого володіння проти третіхосіб, які не є власниками майна, а також котрі не мають права наволодіння ним в силу іншої передбаченої законом чи іншими правовими актами або договором підстави. При цьому фактичний володілець за давністю володіння має право приєднати до часу свого

283

володіння також володіння особи, правонаступником якої став фактичний володілець.

4. Таким чином, ЦК, нехай навіть нерішуче, все ж визнав наявність фактичного (безтитульного) володіння і доцільність та необхідність його захисту. Про це треба було сказати прямо й однозначно.

Недобросовісний (і незаконний) володілець на вимогу власника або іншої особи, що має право на володіння цим майном, повинен негайно повернути дане майно. Таким правом наділяється також і добросовісний володілець цього майна, якщо з тих чи інших причин він втратив право володіння ним.

Фактичне володіння захищається тими ж позовами, що і право власності — позовом про витребування майна і позовом про усунення перешкоди до володіння. Крім того, володілець може скористатися позовом про запобігання можливим порушенням фактичного володіння. Володілець має право також на відшкодування завданих йому порушенням володіння майнової та моральної шкоди. Крім того володілець може пред'явити позов про визнання його володільцем даної речі (майна). Для захисту володіння можуть бути застосовані й інші позови, передбачені для захисту права власності.

284

-:.'^: ' Глава 32

",;_й Право користування

-а, чужим майном

Ф-ї- 1. Поняття і види сервітутів

1. Сервітут чи сервітутне право є правом обмеженого користування будь-яким чужим майном однією чи кількома особами. Вперше в Україні про сервітут згадано в Законі про власність, ч.б ст.4 якого містить припис, за котрим власника певного майна може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Сервітути походять ще з римського приватного права І мають досить широке застосування майже в усіх країнах світу до цього часу. Практика застосування сервітутів виробила певні характерні його ознаки.

1. сервітут — це право однієї особи користуватися майноміншої особи в обмеженому обсязі (право проїжджати, брати воду,прокладати трубопровід тощо);

2. сервітути можуть встановлюватися на будь-яке майно — рухоме і нерухоме, але завжди на індивідуально визначене. Родовіречі не можуть бути об'єктом сервітуту;

3. сервітутне право може бути встановлене на конкретно визначений строк або без такого чіткого визначення;

4. право обмеженого користування чужим майном може бутивстановлено за певну винагороду або без такої;

5. сервітут — це право, яке встановлюється в інтересах однієїособи за рахунок власника майна або іншої особи, котра володієним на законній підставі;

6. сервітут встановлюється в тих випадках, коли особа, яказаінтересована в установленні сервітуту (суб'єкт сервітутногоправа), не може задовольнити свої потреби за рахунок власногомайна;

7. за загальним правилом сервітути встановлюються на сусіднюземельну ділянку, на Інше майно сусіда, але об'єктом сервітутів може бути й інше майно;

8. сервітут обмежує право власності особи, на майно якої встановлено сервітут. Власник майна має право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але в межах, не обтяженихсервітутом. Це означає, що спочатку майном скористається суб'єктсервітутного права, а потім власник майна;

9. власник майна, обтяженого сервітутом, чи інша особа, яканим володіє на законній підставі, не може змінити обсяг і змістсервітутних прав чи скасувати їх;

10) Сервітут (сервітутне право), хоча І може бути встановленеДоговором, за своєю юридичною природою не є договором і породжує недоговірні відносини, які можуть бути припинені в будь-який час. Сервітут — це речове право, суб'єктом якого є особа, внтересах котрої встановлено сервітут.

285

Залежно від того, яке майно є об'єктом сервітуту, розрізняють земельні й особисті сервітути. Земельні сервітути у свою чергу можуть бути встановлені на сільську земельну ділянку (сільські земельні сервітути) І міську земельну ділянку (земельні міські сервітути). Практика виробила багато різноманітних земельних сільських сервітутів:

1. право проходу та проїзду на велосипеді;

2. право проїзду на транспортному засобі по наявному шляхстільки-то разів за певний проміжок часу;

3. право прокладання та експлуатації ліній електропередачі,зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

4. право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню аб(через сусідню земельну ділянку;

5. право прокладати на свою земельну ділянку водопровід з чу-жої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

6. право забору води з природної водойми, розташованої паїсусідній земельній ділянці, та право проходу до природної во-дойми;

7. право поїти свою худобу з природної водойми, розташованої!на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природ-'ної водойми;

8. право прогону худоби по наявному шляху;

9. право встановлення будівельних рихтувань та складування¹будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

10) інші земельні сервітути, які не суперечать чинному законодавству.

2. Сервітути полягають у будь-якому користуванні сусідньою земельною ділянкою, що знаходиться в місті. Це — право прибудуватися до сусідньої споруди, право використати повітряний простірнад сусідньою ділянкою тощо.

ЗК дає інше визначення сервітуту: "Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною; ділянкою (ділянками)" — ст.98.

Таким чином, ЗК суб'єктом сервітутного права визнає лише власника земельної ділянки або землекористувача, які бажають задовольнити свої потреби за рахунок сусідньої земельної ділянки. ЦК такого обмеження не містить: суб'єктом сервітутного права може бути будь-яка фізична чи юридична особа.

Земельну ділянку, на яку встановлено сервітут, прийнято називати обслуговуючою (лат. serire — обслуговувати, звідси й назва цього права). Земельна ділянка, на користь якої встановлено сервітут, називається пануючою. Зміна власників зазначених земельних ділянок не припиняє сервітутного права. Суб'єктом земельного сервітуту є той, хто в даний момент є власником пануючої земельної ділянки.

3. Особисті сервітути можуть встановлюватися як на рухоме, такі на нерухоме майно. Нині найбільш поширеними серед особистихсервітутів є так звані узус (право користування чужим майном безодержання доходів від нього), узуфрукт (право користування чужим майном з правом на доходи від нього), право користуваннярухомим майном.

286