24. Соціальні проблеми сільського населення.

Найважливішою соціальною проблемою українського села це масове зменшення сіл а також зникнення їх. Із розподом Радянського Союзу розвалилась в Україні система колективізації господарства. Сільське господарство стало занепадати, а великі постори родючих грунтів, які відомі у всьому світі стали заростати бурянами.

Закрились ті великі підприємства і заводи, на яких колись було зайняте сільське населення. У пошуках роботи українські селяни почали масово виїжджати за кордон спочатку на сезонні роботи, а так і залишилися на постійне проживання. Покидаючи Батьківщину села стали міліти, а так з виїздом вони почали зникати. Ті села, які колись процвітали, вулицями ходили люди, веселилися, залишиляся порожними, де-не-де залишилися тільки старе населення і доживають віку. У Рогатинському районі є села які вже на грані свого зникнення. Молодь виїхала, а старше покоління вмирає.

25. Географія Східної діаспори.

Діаспора (від грецького слова діаспора — розсіювання) — розсіювання по різних країнах народу, вигнаного з батьківщини чужоземцями. Уперше поняття діаспора було застосовано до єврейського народу, вигнаного римлянами в I ст. н. е. з Палестини й розсіяного на території Римської iмперiї.

Українська діаспора сформувалася переважно внаслідок сталінських депортацій i мiграцiй часів другої світової війни. Вона умовно поділяється на східну (Росія — 4,3 млн., Казахстан — 900 тис., Молдова — 600 тис., Білорусь — ЗОО тис., Узбекистан — 150 тис., Киргизстан — 100 тис. українців) i західну (США — 2 млн., Канада — 1 млн., Бразилія й Аргентина по 400 тис., Австралія i Франція по 40 тис., Великобританія — ЗО тис., Німеччина — 25 тис. українців). Частина українців здавна проживає на територіях, що після другої світової війни ввійшли до складу сусiднiх з Україною держав (Польща — 300 тис., Румунія — 100 тис., Словаччина — 40 тис. українців).

Усього у свiтi за межами України проживає приблизно 10 млн. чоловік, українців за походженням.

Зв’язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство «Україна», громадські i культурні органiзацiї. Значну роль у змiцненнi цих зв’язків вiдiграє журнал «Українська діаспора», що видається Національною академією наук України.

Найбільшою за чисельністю діаспорою є російська. Загальна кiлькiсть українців у Росії становить 4 379 690 чоловік. Бiльшiсть українців проживають на Кубані (до 47 %), у Тюменській області — до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях, у Ставропольському й Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що становить 13,8% населення країни. У Росії існує культурна автономія українців на чолі з Руденко-Десняком.

У 1991 році уряд Молдови прийняв постанову «Про заходи щодо забезпечення розвитку української національної культури в республіці», а також здійснив ряд кроків щодо забезпечення мирного рішення придністровського конфлікту, але питання про українське населення в Молдові порушуються практично на кожній зустрiчi міждержавного рівня. У Бiлорусi питання про збереження етнічної приналежності українців також вирішується на державному рiвнi.

В Росії проживає майже дві третини всіх українців східної діаспори.

У 2003 р. середньорічна кiлькiсть населення Російської Федерації становила 144,6 млн., що значно менше, ніж на початку 1991 р.

У Росiйськiй Федерації проводять певну роботу на регіональних рівнях з питань національно-культурної консолiдацiї української діаспори. Наприклад, у Тюменській обл., де зосереджена численна українська діаспора, з 1990 р. працює Томська регіональна суспільна органiзацiя “Джерело”, яка проводить національно-виховну роботу серед українців, зокрема, організовує національно-культурні вечори i виступи на радіо i телебаченні, фестивалі української пiснi, відзначення знаменних дат, конференції з мiжнацiональних питань тощо.

В столиці Російської Федерації та прилеглих до неї областях налічувалося близько 675 тис. українців, у тім числі в Москві — 253 тис. осіб. Українська діаспора в Москві — найчисленніша серед усіх міст колишнього Радянського Союзу.

Традиційно українською є південна частина Далекого Сходу (Примор’я, Приамур’я), яку почали інтенсивно освоювати вихiдцi з України з початку ХХ ст., де налічують понад 620 тис. українців.

3 1917 р. на далекому Сході відбувалися значні зрушення в національно-культурному та політичному житті: утворилися українські нацiонально-культурнi громади, кооперативи, вiйськовi органiзацiї були створені 24 українські райони, які об’єдналися у велике за територією державне формування — Зелену Україну (її ще називали Нова Україна); виходило понад десять українських газет i журналів, організовано три українські видавництва; формувалися українські вiйськовi з’єднання для надання допомоги Укранськiй Народній Республiцi.

Далекосхідна Республіка гарантувала українцям широку національну автономію. Там працювало понад 700 українських шкіл, українську мову вживали в адмiнiстративних закладах.

У 1923 р. Зелена Україна припинила існування. Багатьох українських патрiотiв засудили “за спробу вiдiрвати далекий Схід від Росії”. Вiдтодi повсюдне українське національно-культурне відродження тут уже більше ніколи не відновлювалося.

Згідно з останнім російським переписом населення, понад 46 тис. жителів Сахаліну вважають себе українцями, з них 17 тис. визнає українську мову рідною. В Хабаровському краї мешкає близько 100 тис. українців, у Приморському — понад 180 тис., на Камчатці — 46 тис. На Камчатці створено найсприятливiшi умови для національно-культурного життя українців, які становлять майже 10% усього населення.

Велика українська діаспора зосереджена на території Західного Сибіру (584 тис. осіб). Західний Сибір став місцем масового заслання. Район був покритий густою мережею тюрем і концентраційних таборів, через які пройшли мільйони українців. Здебільшого, тут зосереджувалася українська політична діаспора.

У Східному Сибіру проживало близько 400 тис. українців — майже 4% усіх жителів. Східний Сибір — також великий регіон, де зосереджувалися концтабори та тюрми. Повернення українських в’язнів на батьківщину привело до значного зменшення нашої діаспори.

У Пiвнiчному регіоні (пiвнiч європейської Росії), переважно в містах, живе 310 тис. українців.

Передуралля (Башкортостан) українці почали заселювати ще з першої половини ХУII ст. З другої половини ХIХ— початку ХХ ст. емiграцiя українців зросла. За даними перепису 1959 р. налічувалося 126 українських сіл. Переважали сiльськi жителі. Тепер майже 90% українців живе в містах. У республiцi близько 500 учнів i студентів вивчають українську мову. Проблемою тут є забезпечення українською літературою, насамперед підручниками.

Численна українська діаспора на Пiвнiчному Кавказі (480 тис. осіб), особливо на Кубані — в Краснодарському краї (196 тис.), куди наприкiнцi ХУIII ст. були вислані (після зруйнування Запорізької Сiчi) українські козаки. Спочатку тут зберігалися традиції Запорізької Сiчi: щороку обирали курінних отаманів. Царський уряд поступово лiквiдовував запорiзькi порядки на Кубані: кошового отамана призначали з Петербурга; з 1800 р. кубанських козаків позбавили права обирати старшину; в 1842 р. скасували козацьке самоврядування.

За даними перепису населення 1926 р. на Кубані жили 1,5 млн. осіб, з них 61,5% українців. У 20—на початку 30-х років тут активізувалося українське національно-культурне життя. В 1930—1931 рр. у багатьох школах увели українську мову, запрошували вчителів з України, виходило 20 українських газет.

Наприкiнцi 1932 р. українське національно-культурне життя на Кубані, як в усіх інших регіонах Росії, завмерло: було закрито всі українські школи, лiквiдовано українські видавництва. Багато українців було репресовано.

Унаслідок тривало цілеспрямованої русифiкацiї тільки 40 % тих, хто під час перепису населення 1989 р. записали себе українцями, зберегли рідну мову. Проте українські традиції, пiснi, звичаї нащадки колишніх запорожців донесли до сьогодення майже повсюди. Кубань називають також Малиновою Україною.

Близько 250 тис. українців жило в прикордонні з Харківщиною, Луганщиною, Сумщиною. Раніше тут переважали українці. Ця територія (Східна Слобожанщина) належить до українських етнічних земель. Під час перепису 1989 р. лише 14,2% жителів українських поселень Воронежчини, які назвали себе українцями, визнали рідною мовою українську. Це найнижчий показник на всьому терені колишнього СРСР. Причина масової відмови від українського коріння на українськоросiйському прикордонні — результат особливо сильної антиукраїнської політики, багатовікової русифікації.

Останніми роками національно-культурне життя українців Східної Слобожанщини відроджується дуже повільно.

Вiдповiдно до останнього перепису населення в Казахстані (1999), тут мешкає 547 тис. українців. Створено українські нацiональнi громади, кiлькiсть членів яких становить близько 8 тис. осіб. При товариствах працює вiсiм недільних шкіл.

У Казахстані функціонує (з 1999 р.) Асоцiацiя “Українці Казахстану”. Працюють також 14 обласних i міських українських національно-культурних центрів, що пропагують українські народні звичаї i традиції, відзначають нацiональнi свята, пам’ятні дати, проводить музично-лiтературнi вечори, організовують недiльнi школи тощо.

У столиці Казахстану м. Астанi працює єдиний у Центральній Азії Український навчальний комплекс, до якого входять дитячий садок, гiмназiя, недільна школа, де виховують i навчають понад 200 дітей, виходить республіканська Національна газета “Українські новини”, якій 2004 р. виповнилося десять років.

У Павлодарськiй обл. щомісячно виходить радіопередача “Українська родина”. Українці Казахстану очолюють центральні відомства держави, працюють в органах місцевої влади.

Загалом українці в Казахстані мають досить сприятливі умови для національно-культурного розвитку.

В Молдові частка українців становить близько 15% від загальної кiлькостi населення держави. У Придністров’ї налічується близько 250 тис. українців (36% від усього населення), на пiвночi — понад 210 тис. (35% населення цього регіону).

Між Україною i Молдовою налагодилися тiснi зв’язки. Ще давньоруські лiтописнi джерела свідчать, що міста нижньої частини Придунав’я i Придністров’я належали до складу Київської i Галицької Русі. Офiцiйною мовою Молдавського князівства від часу його утворення в ХIУ ст. була староукраїнська. В середині ХУII ст. в Придністров’я поселялися запорожці.

У 1918 р. Румунія окупувала Бессарабію. У придністровських районах України 1924 р. створено Молдавську Автономну Соцiалiстичну Радянську Республіку, серед населення якої українці були найчисленнішими (48,5%).

В Молдавії українці мають можливості для національно-культурного розвитку. Тут успішно працюють національно-культурні об’єднання українців — Українська громада в Республiцi Молдова, Товариство української культури Республіки Молдови та ін. У країні налічується майже 50 тис. дітей української нацiональностi шкільного віку. В 38 школах i шести ліцеях Молдови понад 10 тис. дітей вивчають українську мову як навчальний предмет; у 16 експериментальних класах республіки всі дисципліни вивчають українською мовою. Діє україномовна передача “Світанок”.

Проте є і невирiшенi проблеми: практично немає україномовної періодики, обмежений фонд української літератури в бiблiотеках тощо.