11. Поняття а. Юрисдикції.

А. юрисдикція полягає в розгляді а.-правових спорів, в установленій законом а.-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те судом, який наділено правом розглядати а. справи.

Справа а.ї юрисдикції - переданий на вирішення а. суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

У КАСУ використано аж способи для визначення предмету а.ї юрисдикції: 1) загальне визначення - через поняття а.ї справи (пункт 1 статті 3); 2) визначення через перелік категорій справ, що належать до предмету а.ї юрисдикції (частина перша статті 17); 3) визначення через перелік категорій справ публічно-правового характеру, що не належать до предмету а.ї юрисдикції (ч. друга статті 17).

Предмет а.ї юрисдикції становлять публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень (пункт 1 статті 3 КАСУ), тобто обов'язковою стороною у таких спорах має бути представник публічної влади (орган державної влади, орган місцевого самоврядування тощо). При цьому юрисдикція а. судів охоплює всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАСУ). Йдеться про публічно-правові спори саме за участю суб'єктів владних повноважень. Виняток становлять лише спори щодо правовідносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдуму, що віднесені до а.ї юрисдикції незалежно від того, чи є у них стороною суб'єкт владних повноважень.

Ознаками які характеризують а. юрисдикцію, можна назвати:

1) участь у цих відносинах суб'єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями (для визнання відносин публічно-правовими потрібно, щоб суб'єкт, якого наділено публічно-владними повноваженнями, здійснював у цих відносинах ці повноваження; таким суб'єктом, як правило, є державний орган, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, якому делеговані відповідні повноваження держави чи місцевого самоврядування);

2) можливість суб'єкта владних повноважень, здійснюючи свої повноваження, вирішувати питання про права, свободи, інтереси та обов'язки іншої особи, яка бере участь у правовідносинах;

3) зв'язаність суб'єкта владних повноважень межами, підставами та способом реалізації повноважень, що визначені законом.

12. Публічно-правовий спір чи спір про право

 Чи може категорія «спір про право» бути критерієм для виключення а.ї юрисдикції? Ось приклад з життя: місцева рада приймає рішення про надання у власність особі земельної ділянки. Невдовзі виявляється, що є інша особа, яка вважає себе власником частини цієї ділянки. Яким чином діяти такій особі, щоб захистити своє право власності на частину ділянки? Оскаржувати рішення місцевої ради, звертатися з позовом про визнання права власності чи одночасно з обома вимогами? І який суд компетентний розглядати цей спір: а. чи той, що вирішує цивільні справи?

ВСУ віднедавна почав орієнтувати судову практику у тому руслі, що там, де є спір про право, адміністративним судам робити нічого. При цьому Верховний Суд закрив провадження у подібній а.й справі щодо оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, посилаючись на наявність спору про право [1]. Таким чином, Верховний Суд застосував категорію «спір про право», яка раніше (до 1 вересня 2005 року – дня набрання чинності новими процесуальними кодексами) слугувала для розмежування провадження у справах, що виникають з а. правовідносин (глава 31-А ЦПК), а також позовного провадження. Раніше, якщо у першому провадженні виявлялося, що у справі вбачається наявність спору про право, то скарга залишалася без розгляду і особі роз’яснювалося право звернутися за вирішенням спору в порядку позовного провадження.

На мій погляд, сьогодні використання категорії «спір про право» для розмежування а. і цивільних (господарських) справ є недостатньо обґрунтованим. По-перше, провадження в а. справах стало позовним, а самі а. справи (п. 1 ст. 3 Кодексу а. судочинства) визначаються через категорію «спір». Це раніше вважалося, що справи, що виникають з а. правовідносин, мають безспірний характер. У них навіть не було сторін – позивача і відповідача, а лише скаржник та заінтересовані особи. Уже цього аргументу достатньо, щоб зробити висновок, що наявність спору про право не може бути критерієм для вилучення справи з а.ї юрисдикції.

По-друге, закриття провадження в а.й справі, де предметом оскарження є рішення суб’єкта владних повноважень, на тій підставі, що справу начебто не належить розглядати за правилами а. судочинства, як зробив це ВСУ, викликає здивування і нерозуміння, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу а. судочинства прямо відносить такі справи до компетенції а. судів. За суттю, це є відмовою у праві на розгляд справи у тому суді, до компетенції якого її віднесено законом. Фактично, всупереч закону, відбулося значне звуження а.ї юрисдикції, адже справи щодо оскарження рішень суб’єктів владних повноважень, які у той чи інший спосіб стосуються цивільних прав, складають значну частку у структурі а. справ.

По-третє, позиція ВСУ суттєво звужує процесуальні механізми захисту прав особи. Вона позбавляє особу захищати свої цивільні права в а.му суді, навіть якщо ці права порушено суб’єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах. Цивільне ж судочинство не пристосовано до розгляду справ проти суб’єктів владних повноважень. Там немає спеціальних критеріїв для оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, не діє принцип офіційності, немає презумпції вини суб’єкта владних повноважень тощо, тобто відсутні ті процесуальні гарантії захисту порушених прав, які є в а.му судочинстві.

У справі про виділення у власність земельної ділянки особа, яка претендує на частину цієї ділянки, на мій погляд, можливі два способи судового захисту. Перший – подати а. позов до а. суду з вимогою скасувати рішення місцевої ради про виділення земельної ділянки. Відповідачем у цій справі буде місцева рада, що ухвалила рішення, а особу, якій виділено земельну ділянку оскарженим рішенням, належить залучити як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, оскільки рішення суду може вплинути на її права та інтереси. Предметом судового розгляду буде правомірність діяльності ради при вирішенні цього питання, зокрема, чи взяла вона до уваги всі обставини, з‘ясування яких вимагає закон, тощо. Якщо а. суд встановить, що суб’єкт владних повноважень не допустив порушень при прийнятті такого рішення, то у задоволенні а. позову належить відмовити. У разі ж скасування адміністративним судом рішення місцева рада змушена буде переглянути питання про виділення земельної ділянки і уникнути порушення закону, встановлені судом.

Потрібно мати на увазі, що цей спосіб захисту може бути неефективним тоді, коли орган влади не допустив порушень, – йому було надано всю необхідну інформацію, яка вимагається законом, і на її підставі законно прийнято рішення. Тоді особа може обрати інший варіант: звернутися з цивільним позовом про визнання за нею права власності на відповідну частину земельної ділянки. Відповідачем у цій справі буде особа, якій рішенням місцевої ради було виділено земельну ділянку. Предметом судового розгляду буде спір про право власності між двома рівними за правовим статусом особами. Місцеву раду доцільно залучити третьою особою на стороні відповідача, оскільки у разі задоволення цивільного позову, вона повинна буде привести свої рішення у відповідність до правовідносин, встановлених судом (зокрема скасувати своє рішення і прийняти нове).

Таким чином, у подібних випадках вид юрисдикції – а. чи цивільна (господарська) – визначатимуть характер позовних вимог і те, до кого вони спрямовані. Слід звернути увагу на те, що вимоги до суб’єкта владних повноважень про скасування рішення суб’єкта владних повноважень і вимоги до особи про визнання права власності не можуть бути об’єднані в одній позовній заяві. Якщо це сталося, залежно від того, чи подано позов за правилами а. або цивільного судочинства, суд повинен відмовити у відкритті провадження за вимогами, які не можна розглядати в порядку відповідного судочинства.

Як зазначає Жушман М., аналіз юридичної літератури дає підстави стверджувати, що серед вчених-процесуалістів немає єдиного підходу до визначення юридичної природи спору про право цивільне. Одні автори вважають, що спір про право є категорією матеріально-правовою, інші — процесуальною. Крім цих поглядів на юридичну природу правового спору, є й інші судження, згідно з якими спір про право в одному випадку визначається як явище, яке розвивається, тобто перетворюється з матеріально-правового в процесуальне, в іншому випадку виділяють два самостійних поняття спору про право в процесуальному та матеріально-правовому його розумінні. На думку вченого, спір про право є категорією процесуально-правовою.

Взагалі процесуальна категорія «спір про право» є універсальною категорією, яка притаманна як цивільному, так і господарському, і а.му судочинству. Цей висновок грунтується на тому, що об'єктом судового захисту в цивільному судочинстві є суб'єктивне право або охоронюваний законом інтерес. При цьому в позовному провадженні предметом судового захисту є спір про право цивільне, а в провадженні у справах, які виникають з а.-правових відносин, предметом судової діяльності є спір про право публічне (а., конституційне тощо). Це дає підстави стверджувати, що спір про право, як процесуальна категорія, в повній мірі може бути застосоване і у справах, які виникають з а.-правових відносин. І. Жероуліс вважає, що між справами цивільними (господарськими) і справами, які виникають з а.-правових відносин, немає суттєвої різниці. Основним аргументом прирівнювання справ цивільних (господарських) і з а.-правових відносин є їх спірність, і предметом спору в обох видах провадження саме і є спір про право.

Зміст публічно-правового спору

 Останнім часом у літературі спостерігається зростання уваги до такої категорії як «суб’єктивне публічне право». Інтерес до цього поняття викликаний тим, що суб’єктивне публічне право (певна можливість особи у публічно-правовій сфері, якій кореспондує обов’язок суб’єкта владних повноважень забезпечити цю можливість) є об’єктом захисту в а.му судочинстві. До суб’єктивних публічних прав можна віднести, наприклад, такі права як право брати участь в управлінні державними справами, право на соціальний захист, право на мирні зібрання тощо.

Водночас слід зауважити, що а. суди повинні надавати захист не лише суб’єктивним публічним правам. Об’єкт захисту в порядку а. судочинства не можна зводити до суб’єктивних публічних прав – такий підхід необґрунтовано звужує предмет а.ї юрисдикції. Права, свободи та інтереси, які захищають а. суди, можуть бути різноманітними. Характер суб’єктивного права, яке порушене, для а.ї юрисдикції не має жодного значення – у Кодексі а. судочинства ніде не зазначено, що а. суди захищають лише публічні права особи. Для а. суду важливо, що права (байдуже, публічні чи цивільні) порушено суб’єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах, тобто при здійсненні ним своїх повноважень. Суто цивільне право власності особи може бути порушено суб’єктом владних повноважень: наприклад, митний орган протиправно конфіскує товар, що переміщається через митну територію; службовці органу місцевого самоврядування незаконно вилучають автомобіль, залишений господарем у недозволеному місці. Подібних прикладів можна навести безліч. Це означає, що в публічно-правових відносинах можуть бути порушені як приватні (цивільні) права особи, так і публічні. Спори, що виникають з таких порушень, повинні вирішувати а. суди. На мій погляд, для вирішення справи їм навіть не потрібно з‘ясовувати, чи є порушене право особи цивільним чи публічним.

Наприклад, цивільне право особи на честь і гідність також може бути порушене суб’єктом владних повноважень у зв’язку з реалізацією його компетенції: посадова особа органу внутрішніх справ на прес-конференції називає особу злочинцем, хоча це не доведено в суді. Оскільки це порушення сталося у публічно-правових відносинах, то вимоги щодо оскарження дій посадовця, що вчинені при реалізації компетенції відповідного органу і завдають шкоди честі, гідності і діловій репутації особи, на мій погляд, слід розглядати за правилами а. судочинства. Це можуть бути й, зокрема, вимоги про зобов’язання суб’єкта владних повноважень спростувати протиправно поширені ним відомості, що завдало такої шкоди, чи в інший спосіб усунути порушення та відшкодувати шкоду, адже відповідно до ч. 2 ст.21 Кодексу а. судочинства одночасно визнанням дій протиправними можуть бути вирішені вимоги про відшкодування шкоди.

З іншого боку, справи про захист честі, гідності і ділової репутації особи - суб’єкта владних повноважень не повинні розглядатися за правилами а. судочинства, навіть якщо посягання на відповідні права відбулося у зв’язку зі здійсненням владних управлінських функцій (наприклад, газета гостро розкритикувала міського голову за його діяльність), оскільки йдеться про захист невідчужуваних прав особи, які належать їй незалежно від статусу особи як суб’єкта владних повноважень. Якщо особа перестане бути суб’єктом владних повноважень, то в цивільному судочинстві її процесуальний статус не зміниться. Якби ж такі справи розглядалися за правилами а. судочинства, то відбувалося б процесуальне правонаступництво (ст. 55 Кодексу а. судочинства) і особа, якій завдана шкода, вибувала б з процесу, а її місце займе правонаступник, якому таку шкоду не заподіяно і який не має права на її відшкодування. Тож цілком логічно, що такі справи не повинні розглядати а. суди.