Польські змагання. Намісник Голуховскі та його роля

Це становище радо використовували як росіяни, так і поляки, у своїх власних національно-політичних цілях. Носієм і головним провідником польської національної політики серед галицьких українців був того часу губернатор Галичини гр. Агенор Голуховскі, правою рукою якого в польонізаційних змаганнях стае син українського священика Єв. Черкавський.

Ставлячи своїм завданням створити з Галичини чистопольський край, з польським зарядом, що в австрійській уніформі клав би основи польського державного життя, гр. Голуховскі звернув пильну увагу не зневтралізування здобутків, що їх приніс для українців 1848 р.

Розуміючи, яке значения може мати преса в ділі піднесення національної свідомости українців, він, з метою відхилити увагу від національного українського руху, намагається використати и роздмухати серед українців мовну боротьбу. Він старається ввести в українську письменність латинку з метою прищеплення українським масам знання польського правопису, а тим самим наблизити їх до польської культури и мови. Прикриваючись державними інтересами, намагається він порвати зв'язок української Галичини з Наддніпрянщиною. I то з єдиною метою: послідовної ізоляції галицьких українців від культурного і національно-політичного українського руху і життя та їх національно-культурної деґрадації.

Представники народнього українського напряму проти т. Зв. Москвофільства в пресі

В таких умовах доводилося пробивати собі стежку молодій українській жерналістиці західньоукраїнських земель на перших же порах. Розвинута впродовж десяти років акція прихильників „обще-русскости" чи „москвофільства", зустрічала часами спротив як з боку поодиноких діячів народньо-українського напряму, так і з боку ширших кіл українського суспільства. Досить на цьому місці згадати хоч би голоси таких визначніших діячів, як: А. Могильницький, Т. Глинський, член „Собору учених", один з тих небагатьох, що від перших же хвилин пробудження українського культурного життя і до останніх своїх днів був рішучим послідовником народньої укра­їнської мови, Т. Лисяк, який підкреслював у пресі, що „з живим на­родом треба говорити живою мовою", а „хто народ любить, з наро­дом живе, той піде разом з народом". Йосип Лозинський, жвавий тогочасний полеміст у сфері мовної проблеми, Вислобоцький (В. Зборовський) – редактор „Вестника" (після I. Головацького) та інші.

Але в цілому представників української інтеліґенції, які в цей час пішли з народом та намагалися якнайширше розгорнути свою національно-громадську чинність, було не багато.

Чинність ця виявилася, головним чином, у перебранню згадуваного вже „Вестника" у Відні, у поширенню своїх періодичних видань та в боротьбі за володіння „Зорею Галицькою".

,,3Оря Галицька". Її редактори, її характер і доля

На народньому всеукраїнському ґрунті „Зоря Галицька" вдержалася лише в 1848-1850 рр„ коли виходила за редакцією А. Павенцького. Оцінку за цей період її існування дає в пізніших роках Йосип Лозинський у відповіді на анкету „Матиці галицько-руської" 1853 р.

„Моїм гарячим желанієм – каже він – єсть, аби „Зоря" мала тую саму повагу і участь у народа, яку мала за щасливої і всехвальної редакції Г. Павенцького – точно і о політиці і іних високих предметах писано, а громади, учителі шкілок, дяки, так добрі, як і образовані люде за тим письмом ся дерли – чому? Бо то розуміли".

Кажучи про наступи! роки, після відходу Павенцького і переходу ,,3орі Галицької" до редакції Гушалевича та Дідицького, він вказує, що – „Політика єсть в наших часах мірилом просвіщенія., На нещастя обі часописи наші (,,3оря", „Вестник") так скупо нам тих вістей уділяли, же єдно число німецької газети, котра щодень два рази виходить, більше замикає в собі, як 4 числа обоїх наших письм цілого тижня".

Твердження И. Лозинського мали підставу. Всі часописи цього періоду і пізніші вказують на відсутність у їх провідників ясного погляду на те, яким мусить бути їх зміст, щоб притягнути увагу ширшого суспільства .

Було це фатальною рисою всієї української журналістики того часу.

„Зоря Галицька", що ще 1852 р. нібито продовжувала йти за програмою попередніх років, намагаючись звертати увагу на своїх сторінках на політичне, національне і міжнароднє життя, вже з 1853 р. стае часописом, присвяченим виключно „литературному, общеполезному и забавному читанню" з різнородним змістом.

Б. Дідицький, ставши редактором „Зорі Галицької", бачив, що різкий тон супроти народнього напрямку викликав з одного боку протести, а з другого – ширив зневіру, як в одному, так і в другому таборі читачів. Це вело до втрати поважної кількости передплатників. Тому вирішив він стати на інший шлях, вжити інших метод. Бувши послідовником думок Д. Зубрицького та Як. Головацького, він, щоб приєднати до себе навіть своїх ідейних противників, став на шлях злагіднення полеміки, часом навіть хвалив того чи іншого українського письменника, приділяв у часописі дещо уваги навіть українському історичному минулому тощо. Звичайно все це до певних меж, до певної міри. Метода ця дала свої позитивні наслідки. Почулися голоси признания з боку I. Головацького та інших з одного боку і М. Устіяновича та інших з другого.

Та через недугу у серпні 1854 р. Б. Дідицький примушений був залишити „Зорю Галицьку", а її редаґування передати Сев. Шеховичеві.