Чужинці і,, Основа". Журналістика. Суспільство

Широким відгуком зустріла „Основу" російська журналістика. Журналів прихильних було небагато. Переважна кількість поста-вилася або вітверто вороже, або приховуючи свою неприхильність чемною назовні формою.

До журналів, що зустріли вихід „Основи" прихильним словом, належали такі, як „Отечественние Записки" і „Современник".

„Цей рік приніс нам декілька нових видань... найбільш з усіх ми співчуваємо програмі журналу „Основа".

„...Бажаємо новому виданню успіху, якого він цілком заслуговує" - так писали „Отеч. Записки". Торкаючись змісту першої книжки, вони підкреслювали, що зміст книжки „Основи" чудовий. Такі статті, як Куліша про Котляревського і Костомарова „Мисли о федеративном начале в древней Руси" не часто трапляються і в наших ліпших журналах".

Так само зустрів „Основу" і „Современник" – найповажніший в ті часи орган, в якому близьку участь брали Н. Чернишевський, Добролюбов та інші. Відгукнувся він вже на саму оповістку, а потім і на першу книжку. Подавши зміст-програму журналу, він писав:

„3 великим співчуттям прочитали ми оповістку про южно-русский літературно-науковий Вістник п. н. „Основа"... Бажаємо успіху цьому прекрасному підприємству". По виході першої книжки повертається „Современник" до „Основи" в огляді нових перйодичних видань, кажучи:

„Програма „Основи" читачам відома. Отже переповідати її знову права зайва, але треба лише сказати про те, як випадає перше число „Основи".

Переглянувши далі зміст, зазначав він, що... „тепер вже ніхто з нас не може говорити про малоруську літературу без поваги і співчуття, якщо не хоче заслужити назви неука (невежди)".

Закінчено статтю побажанням журналу успіхів.

Слов'янофільський „День" зустрів „Основу" властивим йому чванством і самовпевненістю та з прихованою неприязню на зразок такого побажання редакції:

„Ми щиро бажаємо повнішого процвітання „Основ!" і повнішої без перешкод свободи розвитку малоруської літератури, почасти саме для того, щоб наші гарячі малороси-літератори переконалися на досвіді самі, чи можливо створити окрему Малоруську словес-ність в тому розумінні і в тих розмірах, як вони мають на думці".

Правдиве обличчя цього часопису щодо „Основи" чи не найліпше розкрило в одному з листів до його редактора I. ...?....популярна в той час письменниця Н. С. Соханська (Кохановська).

„Ви і „День" – писала вона – в становищі вітвертої неприязні до представників малоруської народности, що заявила про своє існування... З вашего боку, з боку братського всеслов'янського значения вашої газети, це така непередбаченість, така відсутність політичного такту вмішатися до справи оборони повістей Гоголя і поставити проти себе всю „Основу". Але и „Основа" багато в чому має правди. Має вона правду саме в тому, у чому винна перед нею вся наша поточна літартура газет і журналів. Ця рідна література на певний камертон виводить „верхні ноти" та твердить народність! Всі права – італійській народності, а от на наших очах рідна слов'янська народність заявила про своє літературне існування і в якому органі слова нашего суспільства зустріла вона співчуття і дружній привіт? Навіть у вашему – ні, а навпаки слов'янофільський „День" з перших же чисел устряв в докори та „перекори"... Як би ви знали, з яким щирим жалем звертаю увагу на ці помилки вашего бурхливого „Дня" – іменно бурхливого".

Представником третьої групи можна вважати „Русский Вестник" Каткова з його ж „Московскими Ведомостями" та „Соврем. Летописью", яким один із співрпобітників „Рус. Вести." складає признания за їх виступи проти „Основи" при її появлению. „Журналістика наша, – пише він – що звикла співчувати також однаково всім національним змаганням, зустріла появления „Ос-нови" з повним співчуттям, але більш поважні видання встояли проти нового вітру. Честь першої заяви про нього належить „Русскому Вістнику", за ним пішли деякі інші журнали – „Московские Ведомости", „Библіотека для чтения", „Сион" і зараз же по свойому появлению „День" і „Вестник Западной и Югозападной Росии".

Точніше ця честь першого виступу належить „Современном Летописи" що за рік з додатку зробилася окремим виданням. Зу­стріла вона „Основу" оцінкою українських письменників, як тих, що „перекривлюють всі відтінки і тони народньої говірки". Цей погляд викликав гостру відповідь „Основи", на що „Рус. Вестник", беручи, формально, назад слова „Совр. Летоп." відгукнувся „при-вітанням" такими словами:

„Ми ще не мали нагоди привітати появления цього журналу (Основи), що має служити органом Южної Руси і почасти малоросійській літературі. Появилися дві книжки цього журналу, які в багато дечім виправдують те співчуття, з котрим ми були готов! його зустріти".

Так розкланявшись, переходить він до розгляду самого закиду „Совр. Летоп.", залишаючись в засаді на її позиції.

„Ми бачили – пише він – такі малоросійські альфабети, яких певно немає ніде в усьому світі, не альфабети, а ноти, якими схоплюються не тільки відтінки і тони говірки, але трохи не модуляція голосу. А втім і в самій „Основі" ми бачимо альфабет, який має своею і головнішою метою схоплювати відтінки згука, з повним забуттям етимології і всіх традицій („преданий") мови".

Ще гостріше виступив проти „Основи" „Вестник Западной и Южнозападной России", що виходив за редакцією Говорського. Зустрів він її найбрутальнішими вигуками, характеризуючи її спів-робітників „виродками", а українську мову, як грубое и каррикатурное наречие".

Подібно ж на три групи можна поділити представників російської суспільної думки щодо їх оцінки „Основи". Одним з перших з невеличкої групи прихильників був Н. Катенік, який не лише мо­рально, але і матеріяльно пішов назустріч появлению „Основи" Побіч з ним -- Н. Чернишевський, який «иступив з прихильним голосом у кількох дрібних замітках та у більшій, згаданій вже статті: „Национальная безтактность, що появилася на сторінках „Современника". Позитивну оцінку „Основи" дав також О. Пипін в „Истории рус. етнографии".

Звернув він увагу на багатий етнографічний матеріял „Основи" та підкреслив, що – „зміст „Основи" полягає в дуже корисних історичних та етнографічних працях, в скромних (непритязательних) літературних спробах у малоруській мові, в природному захисті малоруської історії від її тенденційних перекручувань (наприклад; у деяких польських письменників) та інших дармиць („напрослин") в самій руській літературі.

Відгукнувся і такий представник російської літератури того часу, як Ів. Тургенев. В одному з листів до Марка Вовчка він іронізує такими словами:

„Дали мені 4 нумери „Основи", з яких я міг зробити висновок, що вище малоруського племени нічого немає в світі, і що ми вели-коруси погань і нікчемність. А ми, великоруси, гладимо собі бороду, всміхаємося та думаємо: нехай діти бавляться, поки молоді. Ви-ростуть – подумають. А тепер ще від власних слів п'яніють – і журнал у них на такому гарному папері, і Шевченко такий великий поет... Тіштеся, тіштеся, малі діти..."

Сюди треба віднести і згаданого вже Ів. Аксакова, який дивився на „Основу" лише, як на знаряддя боротьби з поляками.

„До того ж „Основа" підупадає – писав до М. Максимовича, – шкода. Якби „Основа" не проповідувала, або вірніш, якби не тхнуло від неї духом відділення від Росії, вона могла б сприяти піднесенню місцевого народнього елементу, піднесенню, що так необхідне, щоб з успіхом боротися проти польської стихії".

Представниками третьої групи, що визначилася безглядною неприязню, були в першу черту такі речники більшої частини російського суспільства, як: проф. Погодін, журналіст, публіцисти М. Катков, Говорський та інші.

Проф. Погодін зараз же по виході „Основи" звернувся листом до М. Максимовича з такими словами:

„Чом не дасиш по голові засліпленим... Що вигадують малоросійські письменники? Там намагаються об'єднати Неаполь з П'ємонтом і Венецію з Римом, а ми хочемо ділитися в Полтаві, Курську, Вороніжі, Києві. Нехай виробляється мова, процвітає література, розвивається життя, але ділитися то для чого!

Становище Каткова до „Основи" випливало з його погляду на українську мову, як штучний і глибоко шкідливий витвір, що йде проти реальних вимог „русскаго" народа. Та коли згадані та інші, подібні їм представники російського суспільства, свою неприязнь намагалися вбрати у форму, бодай якоїсь пристойности, то редактор „Вестника Западной и Югоза-падной России" Говорський не спинявся перед найбрутальнішими виступами.

,,Ви не можете повірити, – писав наприклад до Як. Головацького – з яким презирством ставляться тепер до сепаратистичної банди послідовників згубного для цілости Росії вчення Костомарових, Кулішів, Основи, Шевченка та інших все малоросійське панство і духовенство, їх імена вимовляються з прокляттям з того часу, як довідалися, що ці виродки з руської родини, прикриваючись навчанням народу на його простонародній говірці, якій задумали були дати право громадянства під іменем малоросійської мови, хотіли підготувати народ до розриву жадними людськими зусиллями нерозривного природного союзу з великоросами..."

Не менш цікавим був лист кн. С. I. Урусова до гр. А. Толстого у лютому 1861 р., в якому він писав, що „Малоросійський дух, хоч надто обережно і надто хитро проявляється в народі і серед поміщиків диким почуттям відчуження до всього російського (русского). Є особливий журнал, що виходить, здається, в СПБ під назвою „Основа", за яким треба сильно стежити..."

Не обійшлося і без анонімних голосів. Відомим є лист до кн. Долгорукова, гол. пальника III відділу (охранного отделения), в якому автори звертають його увагу на українські змагання за мову та переклад Св. Письма. Писали::

„Ваше Сіятельство! 3 праху Шевченка зродилася ціла банда завзятіших сепаратистів і ненависників Росії": тепер головне гніздо їх у Києві, але декотрі з них склали трупу навколо „Основи", де від кожної майже статті тхне революцією і відділенням Малоросії. Ці люди притягли до своєї партії в Києві і Петербурзі декілька визначніших людей, хоч і засліплених. Вигадка цих революціонерів, тепер досить невинна, розраховує на занадто широкі наслідки, почавши з відокремлення мови, вона мітить на відділення Малої Руси від Великої і федерацію з Польщею".

Тим часом польське суспільство устами своєї публіцистики так само зустріло...,,Обнову" широким відгуком на сторінках своєї преси та поодиноких видань. Зокрема чи не найвиразніше пролунав голос польського публіциста В. Міцкевича в його публікації „La pologne et ses provinces meridionales manuscript d’um Oukrainien…etc", в якій він писав, що „Орган, який зосереджує всі ідеї руїнницького комунізму і фальшивого соціялізму, есть „Основа", яка виходить в Петербурзі. Цей журнал більш шкідливий для поляків, аніж „День" (в Москві) через певну шляхетність та обережний вибір його редакторів.

Врешті звернув увагу на появления „Основи" секретар Пруського посольства в Петербурзі. В час, коли заступав посла (О. Бісмарка), писав він в одній зі своїх реляцій до свого міністра закордонних справ (1861 р.), що: „Малороси в багатьох відносинах, особливо в політичних, мають зовсім інші цілі, ніж великоруси, через те тут уже другий рік виходить журнал, що його засновано для висвітлення інтересів Малоросії, а саме прямувань, які там панують".

Безперечно мова про „Основу", але секретар посольства зробив помилку, кажучи, що виходить вона вже другий рік, бо цього (1861 р.), був щойно перший рік її існування.