3.2. Абсолютна монархія

Абсолютна монархія як форма правління держави колиш­нього станово-кастового суспільства зберегла основні свої ри­си передусім на арабському Сході. Така її живучість пояс­нюється наявністю "благодатної" соціально-економічної бази і відсутністю характерних для класичного абсолютизму гос­трих соціальних суперечностей. Це обумовлено багатими при­родними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дозволяє абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально спрямовану політику і таким чином гальмувати об'єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще знаходяться, та їх перехід до громадянського

87

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна ба­за, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів. Від останнього сучасну аб­солютну монархію відрізняє також те, що її зміст, як правило, визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході, зазвичай, називаються нізамами. Однак вони виступа­ють певним прикриттям, її "сучасною оболонкою", оскільки походять від монарха, котрий є джерелом всієї влади у дер­жаві. І нарешті, у державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного роду дорадчих установ, котрі, однак, одно­осібну владу монарха ніяким чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню, на нашу думку, доцільно було б визначити як неабсолютну.

На сьогодні до держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Бруней, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію¹, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав досить динамічний, тому що цілком залежить від волі одного монар­ха. Це, наприклад, знайшло своє підтвердження у Бахрейні, який, після набуття 14 червня 1971 р. незалежності, обрав для себе дуалістичну форму монархічного правління. За прийня­тою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визна­чався емір, він же - верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав емір. Конституція перед­бачала створення однопалатного парламенту - Національних зборів у складі членів уряду та ЗО депутатів, що обиралися б населенням на 4 роки. Але справа до цього не дійшла, у 1975 р. емір, призупинивши дію конституції, розпустив парламент, і

¹ Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201

88

тим самим, по суті, встановив замість дуалістичної абсолютну монархію. її зміст не змінився і тоді, коли через 17 років, у грудні 1992 p., був сформований спеціальний державний орган - рада (шура) з ЗО чоловіків, котра на дорадчих началах, як прийнято в цих країнах, брала участь у розробці проектів за­конів, що затверджуються главою держави¹.

Схожим є і зміст форми правління Саудівської Аравії. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням вла­ди сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король водночас є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними сила­ми; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і за­гальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розгля­дається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Ра­да міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним нізами уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регу­люється спеціальним нізамом 1958 року. Консультативна ра­да, організація якої регулюється спеціальним нізамом 1992 p., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів нізамів, підготовлених Радою міністрів. Він призна­чається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 ро­ки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди².

Як зазначалося, характерною рисою неоабсолютної мо­нархії є те, що її владна конструкція може бути закріпленою у

¹ Див.: .Федоренко В.Л. Бахрейн // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім.М.П.Бажана,1998.—

Т.1:А-Г.-С.2О2.

Див.: Правовые системы стран мира. Энциклопедический справоч­ник / Отв. ред.—д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев.—2-е изд. изм. и доп.—М.: НОР-МА-ИНФРА-М,2001.-С.562.

89

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

"конституції" або ж прирівняних до неї законодавчих актах. Так, у Саудівській Аравії ст.5 конституційного документу (нізаму) 1992 р. декларує: "система влади у Королівстві Са­удівська Аравія - монархічна. Влада належить синам короля -засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів...". Ст.5 Конституції ("Базового статуту держави" Оману 1996 р. проголошує, що "система правління - султанська ("монархічна"). І далі міститься поло­ження, відповідно до якого влада буде успадкована по чо­ловічій лінії нащадками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Ана­логічні положення містяться в конституціях Бахрейну, Катару, котрі проголошують своїх монархів також "недоторканними" персонами.

На "конституційному" рівні, як правило, закріплюється правове становище монарха, його широкі повноваження, і в першу чергу в сфері виконавчої влади. Наприклад, у Консти­туції Бахрейну прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Ката­ру також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст.18). Глава держави тут має повнова­ження на призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. До наведеного додамо, що до компе­тенції монархів цих країн належить прийняття законів, їх ра­тифікація, повсюдно монарх є верховним головнокомандува­чем¹. "Конституційні" норми, які надають такій формі правління певний "ореол" легітимності, ще більше підвищу­ють правлячий статус глави держави, посилюють його абсо­лютну владу.