2.3. Епізоотологія сказу тварин

У поширенні сказу серед с.-г. тварин головну роль грають дикі м'ясоїдні. Зараження тварин сказом відбувається лише у результаті попадання слини хворого на пошкоджену шкіру або слизову оболонку, головним чином при укусі. Прихований період сказу триває у тварин 1-2 міс. (до 90% випадків), рідше до 6 міс. Його тривалість головним чином залежить від віку (у молодих коротше), місця, розміру і глибини укусу (при глибоких, множинних, обширних ранах, укусах в області голови інкубаційний період скорочується) [5].

До вірусу сприйнятливі всі теплокровні тварини, особливо м'ясоїдні. Вони є основними розповсюджувачами сказу. Активним джерелом сказу завжди були собаки, проте в останні роки у зв'язку з впорядкуванням утримання і широкою вакцинацією їх роль у поширенні зменшилася. У той же час зросло значення диких тварин, особливо лисиць, а також безпритульних кішок.

Джерелами збудника інфекції у природних вогнищах є головним чином лисиці, а також єнотоподібні собаки, вовки, песці, шакали, кажани (вампіри) й інші м'ясоїдні тварини; в антропоургічних вогнищах — собаки й кішки, рідше гризуни і травоїдні тварини [6].

Вірус сказу виділяється з організму головним чином із слиною, причому не лише хворими тваринами, але й за 5-10 днів до появи ознак захворювання.

Зараження відбувається при укусах (особливо небезпечні укуси в області голови!), але можливо при обслинюванні твариною шкірних подряпин й інших травм [4].

Хоча питома вага сказу серед інших інфекційних хвороб тварин невеликий, захворювання на сказ зустрічаються повсюди на земній кулі. У природних умовах на сказ хворіють ссавці, переважно представники родини собачих. З домашніх тварин перше місце по кількості захворювань займає велика рогата худоба (до 55%), потім собаки (27%), дрібна рогата худоба (11%), свині (5%) і коні (2%). На території СРСР основна маса випадків приходилася на перші місяці року (січень-травень) [5].

Так, епізоотичну ситуацію щодо сказу в природі визначає родина собачих: вовки, лисиці, єнотоподібні собаки й ін. Однак їхня роль у формуванні епізоотичних вогнищ цієї інфекції визначається багатьма біологічними, економічними й природнокліматичними особливостями, а також проведенням систематичних заходів щодо профілактики й боротьби зі сказом [1, 7, 21, 32, 38].

Згідно історичних описів й статистичних даних, розвиток та поширення сказу серед тварин в Україні характеризувався трьома періодами. У повоєнні роки (1946-1955) – період “домашнього” сказу. У населених пунктах й містах, захворювання мало значне поширення серед собак. Епізоотичні вогнища носили антропоургічний характер. Провідна роль у їх формуванні належала вовкам і собакам, чисельність яких на той час значно зросла і тварини, у пошуках їжі, безперешкодно пересувалися на значні відстані. За 1951-1953 роки захворіло 5098 собак та занедужало й вмерло від сказу 267 чоловік.

Для другого періоду (1956-1964 рр.) характерно різке зниження захворюваності сказом собак і лише спорадичні випадки серед диких тварин. Зниження напруженості епізоотичної ситуації було досягнуто завдяки масовим відстрілам вовків, бродячих собак і запровадженню вакцинації домашніх тварин. Однак, у цей період на зміну “домашнього“ сказу, почали формуватися локальні природні вогнища хвороби. На обмеженій території виникли самостійні природні вогнища сказу – як результат передачі рабічного вірусу від вовків, собак у нову екологічну нішу – популяцію лисиць.

Третій період (1965-1980 рр.) став початком поширення сказу “лисячого” типу. У 1980 році кількість хворих тварин у порівнянні із 1965 роком зросла у 115 разів [32]. Співвідношення диких тварин до загальної кількості зареєстрованих випадків сказу з 1960 по 1976 роки зросло до 42 %. За даними Гришок Л.П. (1978), 85,3 % від загального числа захворілих сказом диких тварин припадало на лисиць. Всього в циркуляції рабічного вірусу приймало участь 26 видів тварин, у тому числі й диких: лисиця, єнотоподібний собака, куниця, борсук, рись, вовк, песець, тхір, козуля, дикий кабан, кінь Пржевальського. У 1970-1974 роках дикі тварини були джерелом сказу уже в 93,5 % випадків, а собаки – у 6,5 %.

В різних природно-географічних зонах України перший підйом захворюваності сказом серед диких тварин припадає на різні місяці. Так, у зонах Полісся, Лісостепу й Степу – на лютий-квітень, а в передгірних і гірських районах – на квітень-травень місяць. Другий підйом сказу серед диких тварин у зоні Полісся спостерігається в жовтні, у Лісостепу – грудні і зоні Степу – у жовтні-грудні місяці.

Сезонність в захворюваності сказом сільськогосподарських тварин не проглядається, оскільки, майже все залежить від контакту тварини з джерелом збудника інфекції. Частіш це буває в літній та осінньо-зимовий періоди року.

В останні десятиліття активними носіями й резервуаром вірусу сказу на території України стають єноти, кажани, байбаки, хом'яки, польові миші, ондатри, білки, дикі свині, тхори. Найбільш небезпечним резервуаром вірусу сказу в природі є мишоподібні гризуни, кількість яких в останні роки зростає майже в геометричній прогресії. Зростання чисельності мишоподібних гризунів сприяє швидкому збільшенню популяції лисиць, на долю яких, на сьогодні припадає близько 70 % від загальної кількості хижаків. Червона лисиця залишається основним джерелом і фактором поширення рабдовірусної інфекції як в Україні, так і в більшості Європейських країн.

Цей вид тварини надзвичайно пластичний і найбільш пристосований до різних умов існування, урбанізації й зміни ландшафту [32].