Косик.Мікроек-ка (повна версія)

	Ціна товару, грн.	10	9	8	7	6	5	4	3	2	1	0
	Обсяг попиту	0	0	0	1	2	4	6	10	15	21	25
	першого споживача
	Обсяг попиту	0	3	5	7	9	12	15	18	21	24	25
	другого споживача

2)

1.Побудуйте криві попиту кожного споживача та криву ринкового попиту.

2.Нехай попит на товар з боку першого споживача збільшився на половину. Відобразіть ці зміни на графіках.

3.Поясніть, які детермінанти могли спричинити зміни у попиті першого споживача?

Задача 4.

Студент колекціонує компакт-диски. Якщо ціна компакт-диска буде вищою за 7 грн., він не купить жодного. Якщо ціна знизиться до 5 грн., він купуватиме 1 компакт-диск на місяць, якщо ціна становитиме 3 грн., – він купуватиме 2 компакт-диски, а якщо ціна впаде до 1 грн. – купуватиме З компакт-диски на місяць.

1.Накресліть криву попиту студента на компакт-диски.

2.Обчисліть, яким буде споживчий надлишок, якщо ціна компакт-диска становить 3 грн.

3.Визначте і покажіть графічно, на скільки зменшиться споживчий надлишок, якщо ціна компакт-диска зросте до 5 грн.?

ЧАСТИНА ІII. ВИРОБНИЦТВО

І

ПРОПОНУВАННЯ НА КОНКУРЕНТНОМУ

РИНКУ

У попередніх розділах ми дослідили поведінку споживачів і закономірності формування ринкового попиту на готову продукцію. Тепер ми звертаємось до дослідження поведінки виробників і процесу формування ринкового пропонування. Пропонування товарів безпосередньо пов’язане з їх виробництвом, а виробництво – з витратами ресурсів. Теорія виробництва і витрат (теорія фірми) є одною з центральних проблем мікроекономіки.

Модель поведінки фірми будується за загальними правилами мікроекономічного моделювання. Фірма, так само, як і споживач, функціонує у тривимірному просторі: мета – обмеження – вибір.

Мета фірми – одержання максимальної величини прибутку за даний період. Обмеження фірми в досягненні мети – це продуктивність факторів виробництва, витрати виробництва, ціна продукції та попит на неї. Вибір рішення щодо обсягу випуску продукції залежить від ринкової структури, в якій господарює фірма.

Вивчення поведінки виробника ми починаємо із загальної характеристики фірми як виробничо-ринкової системи. Ми розглянемо основні теоретичні засади функціонування та мотивацію діяльності фірми, детально проаналізуємо прибуток як основну мету виробника. У наступних розділах ми зосередимо увагу на обмеженнях фірми у досягненні мети, докладно проаналізуємо витрати виробництва, які є основним критерієм для прийняття рішення відносно оптимальних обсягів виробництва і пропонування продукції.

ФІРМА

ЯК МІКРОЕКОНОМІЧНИЙ СУБ’ ЄКТ. РОЗДІЛ 7

МЕТА ВИРОБНИЦТВА

У першому розділі ми зазначали, що фірма є одним з основних мікроекономічних суб’єктів. Вона представляє собою ринково-виробничу систему, оскільки одночасно виступає як покупець факторів виробництва на ринку ресурсів і їх споживач в процесі виробництва та як виробник і

продавець продукції на ринку товарів і послуг.

Виробництво є основною сферою діяльності фірми. У даному розділі ми окреслимо в загальних рисах основні проблеми, які вирішує фірма як виробник, та розглянемо основні теорії, на яких ґрунтується аналіз виробництва і мотивації економічної діяльності фірми.

Теорія виробництва має важливе практичне значення. Пояснюючи закономірності досягнення технологічної та економічної ефективності, вона дозволяє оптимізувати господарські рішення виробників.

7.1. Організаційні форми і функції фірми

Ініціативну діяльність, пов’язану з виробництвом товарів і послуг, називають підприємництвом. Підприємництво передбачає використання власних коштів і готовність ризикувати ними з метою одержання прибутку.

Первинною економічною ланкою, яка здійснює випуск завершеної продукції, вважається підприємство. Фірма – це організація, яка володіє майном і управляє господарською діяльністю підприємства або декількох підприємств. Майно підприємства є повною або неповною власністю фірми. Вона розпоряджається ним і використовує його для своєї господарської діяльності, яка охоплює управління процесом виробництва, реалізацію продукції, одержання і використання прибутків, відшкодовування своїх витрат.

Існують фірми з вертикальною і горизонтальною структурами, а також фірми-конгломерати. Фірма з вертикальною структурою володіє і управляє кількома підприємствами, кожне з яких здійснює свою, специфічну, відмінну від інших, стадію виробництва. Фірма з горизонтальною структурою володіє і управляє кількома підприємствами, які знаходяться на одній стадії виробництва, виконують подібні функції на ринку товарів та послуг. Фірма-конгломерат виробляє широкий асортимент різноманітних товарів і послуг, охоплює підприємства, які оперують у багатьох галузях і діють на багатьох ринках. Таким чином, поняття підприємства і фірми можуть співпадати стосовно одного підприємства і не співпадати стосовно декількох підприємств.

Основними організаційно-правовими формами фірм є: індивідуальна підприємницька фірма, партнерство та корпорація.

Індивідуальна фірма має одного власника, який водночас є і менеджером. Суверенітет у прийнятті рішень, простота в організації і ліквідації підприємства, податкові пільги, розвинене почуття господаря складають переваги одноосібного володіння. Але обмежені фінансові ресурси, недостатня ефективність управління, повна відповідальність аж до конфіскації майна власника ведуть до частих банкрутств, так що ця форма підприємництва найменш стійка, вона можлива у галузях, де існує виробництво з коротким циклом.

Партнерство – колективне підприємство, яке знаходиться у спільній власності кількох осіб, що об’єднують свої фінансові ресурси; має більші можливості щодо одержання кредитів, кваліфікованого управління, але часті непорозуміння між партнерами, негнучкість і складність реорганізації, значна небезпека розпаду у випадку несподіваного виходу одного з партнерів та необмежена відповідальність роблять існування партнерств не дуже перспективним. Вони поширені у невиробничій сфері (аудит, юриспруденція, медицина та ін.).

Корпорація – форма організації підприємств, яка має особливі методи залучення капіталу та особливі форми управління. Це – акціонерне товариство. Свій капітал утворює шляхом випуску акцій і облігацій. Вищим органом управління є збори акціонерів. Значні фінансові ресурси, які утворюються за рахунок трьох джерел: нерозподіленого прибутку, кредитів банків та продажу акцій і облігацій, обмежена відповідальність, досконалий менеджмент, переваги великого підприємства (ефект масштабу) та необмежений термін діяльності роблять корпорацію найбільш поширеною і стійкою формою фірми в сучасному ринковому господарстві, незважаючи на те, що вона також має недоліки, такі як: бюрократизація управління, можливі суперечності інтересів і зловживання управлінського персоналу тощо.

У мікроекономіці не приймають до уваги всю цю різноманітність форм і структур. Всі підприємства і організації об’єднують узагальненим поняттям фірма. Модель поведінки фірми будується для індивідуальної підприємницької фірми, яка може бути як великим промисловим підприємством, так і дрібним фермерським господарством. Це стосується і різноманітних функцій фірми. Фірма виконує виробничо-технологічну, економічну, соціальну, зовнішньоекономічну функцію, але вони не є предметом дослідження мікроекономіки. Ми зосереджуємо свою увагу на основній функції підприємства – функції виробництва, яка є економічною моделлю технології, описує зв’язок між витратами факторів виробництва та максимально можливим обсягом випуску продукції.

7.2. Прибуток як мета діяльності фірми

Модель фірми як мікроекономічного суб’єкта ґрунтується на припущенні раціональності її поведінки. Це означає, що головною метою економічної діяльності фірми її власник вважає отримання максимальної вигоди у вигляді суми прибутку за певний період. Ця мета і визначає всі рішення фірми відносно того, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти.

Більшість сучасних економістів виходять з того, що максимізація прибутку є безпосередньою метою фірми, незалежно від її організаційної форми чи форми власності. Адже прибуток є основним фінансовим джерелом нагромадження (розширення виробництва), модернізації технології, стимулювання та соціального розвитку колективу будь-якого підприємства. Проте знаходяться і критики припущення щодо максимізації прибутку як домінуючої мети довгострокової діяльності фірми. Для підтвердження своєї позиції вони наводять різні аргументи.

Деякі економісти вважають, що господарські рішення настільки складні, а умови їх реалізації настільки невизначені, що припущення щодо максимізації прибутку є нереальним. Здебільшого неможливо точно передбачити, який результат буде одержаний від реалізації рішення. Невизначеність результатів господарської діяльності, дійсно, має місце в реальних ринкових умовах, але

це не відміняє теоретичного підходу до поведінки виробника як такої, що спрямована на максимізацію прибутку. Шукати шляхи максимізації прибутку виробників примушує конкуренція між ними, інакше фірма не може втриматись в галузі і на ринку, вона буде витіснена в ході конкурентної боротьби.

Інші критики виходять з того, що керівники і власники часто переслідують різні цілі. Користуючись тим, що акціонери в основній своїй масі не можуть ефективно контролювати управлінські рішення, менеджери реалізують свої інтереси. Наприклад, збільшують свою заробітну плату, мотивуючи це розширенням обсягів виробництва, тощо. Дійсно, випадки неефективних дій менеджерів трапляються, але, з іншого боку, керівники часто самі мають акції підприємств, на яких працюють, а їх заробітна плата залежить від зростання прибутку, що утримує їх від неефективних дій.

У 60-х роках ХХ ст. набула популярності точка зору, що великі корпорації змінили свою мету і тепер переслідують насамперед соціальні цілі. Підтвердження цього вбачають у великих благодійницьких пожертвах корпорацій на благоустрій міст, програми охорони здоров’я та освітні програми тощо. Насправді благодійність, з одного боку, опосередковано сприяє максимізації прибутку в довгостроковій перспективі, оскільки покращує імідж фірми, яка може сподіватись на пільги від влади, одержання замовлень тощо, а з іншого боку, фірма, яка не прагне максимізувати прибуток, у довгостроковій перспективі не матиме коштів і на соціальні цілі.

Отже, побіжний аналіз критики показує, що вона не має достатнього обгрунтування, а припущення, що основною метою підприємницької діяльності є максимізація прибутку правомірно покладено в основу моделі поведінки фірми.

Теоретичні розбіжності існують не тільки стосовно мети підприємницької діяльності, але й відносно самої сутності прибутку та обчислення його величини. У загальному виразі сума прибутку за даний період визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (сукупним виторгом) і витратами її виробництва. Обчислення сукупного виторгу не викликає труднощів, – треба помножити ціну одиниці продукції на кількість проданої продукції. Але визначення сукупних витрат пов’язане зі значними теоретичними і практичними проблемами. Залежно від того, які складові відносять до витрат виробництва теоретики і практики, величина їх буде значно відрізнятись, отже, різною буде і величина прибутку фірми.

Тому спочатку розглянемо основні положення теорії виробництва і витрат, а потім повернемось знову до прибутку і на рівні нових знань завершимо наш аналіз мети фірми.

7.3. Теорія виробництва.

Поняття виробничої функції

Пошук шляхів максимізації прибутку перш за все означає для фірми оптимізацію процесу виробництва. Виробництво розглядається як процес використання ресурсів для виготовлення товарів та надання послуг. Іншими словами, як процес перетворення вхідного потоку затрат ресурсів у вихідний потік випуску. Випуск – це товари або послуги у грошовому або фізичному вимірі, виготовлені фірмою за певний період часу. Фактори виробництва розглядаються як блага, які повинна придбати фірма для забезпечення випуску інших благ – готової продукції.

Сучасна теорія виробництва має своїм підґрунтям теорію факторів виробництва французького економіста Ж.Б. Сея, але вона значно поглиблена і вдосконалена подальшими розробками видатних економістів, які намагалися синтезувати різні підходи і методи, часом протилежні.

Ж.Б. Сей угрупував різноманітні й численні фактори виробництва в три основних групи з умовними назвами: праця, земля, капітал. Американський вчений Дж.Б. Кларк додав до них четвертий фактор – організацію або підприємливість, а видатний англійський вчений А. Маршалл визначив ще один фактор – час, який в сучасній мікроекономічній теорії виробництва набув такого великого значення, що відтепер всі економічні процеси ми будемо вивчати з врахуванням фактору часу. Сучасні економісти часто називають фактори виробництва, залучені підприємством,

вхідними ресурсами. і додають ще один фактор – технологію.

Нагадаємо конкретні складові основних груп факторів виробництва, їх ви детально вивчали в курсі політичної економії.

Праця – кваліфіковані і некваліфіковані робітники, менеджери; в іншій інтерпретації – це потенціал фізичної і розумової енергії людей, яка використовується в процесі виробництва, набуті знання і трудові навички. Цей фактор ще називають людським капіталом.

Капітал або фізичний капітал – це вироблені раніше блага, які використовуються як засоби виробництва інших благ, зокрема, споруди, устаткування, інструменти, складські запаси, тобто майно фірми тривалого користування. Важлива риса капіталу та, що він сам – продукт виробництва.

Земля, а більш точно, – матеріальні ресурси – це речовини природи, а також предмети праці, які вже пройшли обробку (електроенергія, пластмаси тощо).

Технологія – знання про те, як сполучити різні фактори для забезпечення випуску певного блага. Технологічні знання застосовуються для вибору найкращого способу виробництва товарів і послуг.

У дослідженнях факторів виробництва застосовують кілька припущень:

припущення абсолютної необхідності основних факторів: якщо хоч один вид ресурсу відсутній, виробництво неможливе;

припущення монотонності: додаткове використання будь якого фактора у виробництві сприяє збільшенню обсягів випуску продукції;

припущення взаємозамінності основних факторів виробництва:

деяку кількість одного фактора можна замінити певною кількістю іншого фактора. З цією властивістю пов’язана проблема вибору технології для кожної фірми.

Згідно теорії факторів виробництва, у створенні продукту і його вартості рівноправно беруть участь всі фактори виробництва. Кожному фактору приписують свою продуктивність, тобто здатність створювати свою частку продукту. Після реалізації виробленої продукції власники кожного фактора, – відповідно до його продуктивності, – одержують свою частку доходу у вигляді заробітної плати, прибутку або ренти.

Наприкінці ХІХ ст. економісти розробили теорію спадної граничної продуктивності факторів виробництва, згідно якої віддача від змінного фактора з нарощуванням його використання спадає.

Попередником цієї теорії був відомий закон спадної родючості землі Т.Мальтуса, підданий критиці марксистами за ігнорування науковотехнічного прогресу, який, як правило, підвищує продуктивність.

А. Маршалл зняв цю суперечність, обмеживши дію закону спадної продуктивності фактором часу. Ми вже з’ясували, що він виділив три часових періоди виробництва: миттєвий, короткостроковий і довгостроковий. У миттєвому періоді ніяких змін у виробництві не відбувається. У короткостроковому періоді деякі ресурси є змінними, інші фіксовані, а у

довгостроковому – всі ресурси змінні. Закон спадної віддачі діє у короткостроковому періоді, коли не відбувається жодних змін у техніці чи технології.

Треба мати на увазі, що терміни “короткостроковий” і “довгостроковий” мають різний смисл для характеристики стану виробництва на фірмі і в га-

лузі. 3 точки зору фірми короткостроковий період – це період часу,

протягом якого виробничі потужності фірми фіксовані, але обсяг

виробництва можна розширити чи зменшити за рахунок більшої або меншої кількості живої праці, сировини тощо. З точки зору галузі короткостроковий період – це період, протягом якого число діючих фірм в галузі не змінюється.

Довгостроковий період з точки зору фірми – це тривалий період часу,

достатній для зміни кількості всіх ресурсів, в тому числі і виробничих потужностей. З точки зору галузі – це період, протягом якого діючі фірми можуть розформуватись і залишити галузь, водночас можуть організуватись і увійти в галузь нові фірми. Отже, у довгостроковому періоді число фірм в галузі є змінним.

Якщо, починаючи виробництво якогось продукту, фірма у короткостроковому періоді найме менше робітників, ніж має устаткування, то ефективність виробництва буде низькою. Робітники будуть змушені виконувати різні операції, переходити від одного верстату до іншого, марнуючи час, а частина устаткування буде простоювати. Збільшення кількості найнятих робітників дозволить скористатися перевагами спеціалізації і повністю завантажити потужності. У цей час віддача від факторів виробництва, їх продуктивність з кожним додатковим робітником зростає.

Але розширення виробництва за незмінних потужностей не може тривати безмежно. У короткостроковому періоді, коли всі потужності будуть задіяні максимально, додатковий робітник мало що додасть до випуску, бо йому доведеться чекати, поки звільниться потрібне устаткування, стояти в черзі. З цього моменту продуктивність додаткового робітника спадає. Сукупний обсяг виробництва зростатиме все повільніше, а з досягненням певного рівня випуску почне скорочуватись: зміна співвідношення “число робітників – кількість устаткування” призведе до того, що ще один додатковий робітник скоріше буде заважати працювати іншим, ніж випускати додаткову продукцію.

Зауважимо, що закон спадної продуктивності базується на припущенні

якісної однорідності всіх додаткових одиниць змінних ресурсів. Додатковий продукт кожного наступного робітника спадає не тому, що фірма набирає менш кваліфікованих робітників, а тому що їх стає відносно більше, ніж діючого устаткування.

Використовуючи властивість взаємозамінності вхідних ресурсів, можна виробляти ту саму кількість продукції за певний час різними способами: або найняти багато робітників і озброїти їх ручними знаряддями праці, або за допомогою комплексу дорогих роботів і невеликого числа висококваліфіко-

ваних спеціалістів. Фірма приймає рішення про вибір технології, порівню-

ючи продуктивність і витрати на ресурси за різних способів виробництва. Вона оцінює способи виробництва з точки зору технологічної

та економічної ефективності.

Спосіб виробництва вважається технологічно ефективним, якщо не існує іншого способу, за якого для випуску заданого обсягу продукції витрачалось би менше будь-якого виду ресурсів, при тому, що іншого виду ресурсів витрачається не більше. Іншими словами: спосіб виробництва вважається технологічно ефективним, якщо вироблений обсяг продукції є максимально можливим за використання точно визначеного обсягу ресурсів.

Узагальнену інформацію про взаємозв’язок між витратами виробничих факторів і обсягами випуску продукції у фізичному виразі надає функція виробництва. Вона відображає технічний закон, суть якого в тому, що для кожного рівня технічних знань існує відповідне числове співвідношення виробничих витрат і обсягів продукції. За допомогою цієї функції можна визначити технологічно ефективний спосіб виробництва.

Розглянемо спрощений приклад функції виробництва деякої агрофірми. Припустимо, що агрофірма хоче виростити 5000 центнерів цукрових буряків. Для цього потрібні земля, технічні комплекси, робітники і добрива. Агроном задає максимальний урожай, якого можна досягти: 500 ц/га. Отже, для вирощування необхідної кількості буряка потрібно задіяти 10 га землі. Приймаємо, що це сталий ресурс. Кількості інших ресурсів можна змінювати.

Отримати 5000 ц буряків можна за різних комбінацій факторів виробництва. Наприклад, розроблено п’ять технологічних проектів (А,Б,В,Г, Д),

які дозволяють досягти заданого обсягу випуску певним набором ресурсів (таблиця 7.1).

			Таблиця 7.1
	Кількість	Кількість	Кількість
Проекти	технічних	робітників	добрив, тонн/
	комплексів,	чол./ сезон	сезон
	од./сезон
А	1	8	10
Б	2	4	7
В	3	2	5
Г	4	1	4
Д	5	3	5

Для проекту А досить одного технічного комплексу, 8 робітників, 10 т

добрив, для проекту Б відповідно 2, 4, 7 і т.д. Якщо ми уважно розглянемо проекти, то виявимо, що технологічно неефективним буде лише останній

проект Д, тому що він передбачає використання більшої кількості добрив і

робітників при тих же одиницях техніки, що і проект Г . Всі інші проекти вважаються ефективними, оскільки зі збільшенням одного фактора зменшується кількість інших.

Виробнича функція задає максимальний обсяг випуску (Q), який

може виробити фірма за кожної специфічної комбінації вхідних ресурсів. У моделі поведінки фірми для спрощення аналізу ми будемо брати лише два

ресурси для довгострокового періоду – працю (L ) і капітал (K ), і тільки

один змінний фактор – працю – для короткострокового періоду. Загальний аналітичний вираз виробничої функції можна записати:

Q = f (F1 ,F2 ...Fn ), або Q = f (K ,L ), або Q = f (L ).

(7.1)

Метод виробничої функції широко застосовують як у макро-, так і у мікроекономічному аналізі. У макроекономіці розраховують агрегатну функцію для кожної країни. Так, вчені П.Дуглас, Р.Солоу, Е.Денісон обчислювали функцію американського виробництва, Я.Тінберген здійснив відповідні розрахунки для Німеччини, Франції, Великобританії, США.

На мікрорівні існують тисячі функцій виробництва, тому що кожна фірма має свою виробничу функцію. Функції виробництва вказують на існування численних альтернативних можливостей одержання певного обсягу продукції за різних співвідношень між факторами виробництва.

Функцію виробництва реальної фірми можна визначити емпірично через виміри її фактичних показників. За допомогою такого аналізу фірма і приймає рішення про вибір технологічно ефективного способу виробництва.

Першим, найбільш відомим варіантом виробничої функції була виробнича функція Кобба-Дугласа, розроблена у 1923 році в США економістом П.Дугласом спільно з математиком Ч.Коббом на основі досліджень в обробній промисловості США за період з 1899 по 1922 рр. Вона описує залежність обсягів виробництва від двох факторів – капіталу і праці, абстрагуючись від інших.

Функція Кобба-Дугласа має вигляд:

Q = A,K α ,Lβ ,

(7.2)

де А – коефіцієнт пропорційності або масштабності; α,β – коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст

обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%. Розрахунки показали, що за досліджуваний період коефіцієнти функції

мають значення: А =1,01; α =14 ; β = 34 . Тобто функція приймає вид:

Q=1,01 K 14 L34 .

Зцього випливає, що найважливішим фактором виробництва є праця, яка дає приріст виробництва 3/4 проти капіталу, який дає 1/4 приросту, тобто