27. Філософія у Києво- Могилянській Академії

В истории мировой философской культуры особое место принадлежит украинской философии. В духовной культуре Украины вторая половина семнадцатого  века – период формирования мировоззрения Просвещения, время активного осмысления интеллектуальных и философских достижений западноевропейской культуры.

Центром  философской культуры, стала Киево-Могилянская академия – первое высшее учебное заведение.

В Киево-Могилянской академии философия вводится как специальный предмет изучения. Первое время она оставалась в рамках церковных и схоластических взглядов, позже сближалась с опытным естествознанием и запросами общественной жизни. Основное внимание уделяется проблемам познания природы и человека. Разделяя философские идеи Возрождения, философская мысль видит свое предназначение в осмыслении законов природы, а значит и  законов существования самого человека, законов его мышления, содержания его внутреннего мира.

Философы академии вели свои размышления над такими темами:

1) возникновение государства; 2) роль человека в нем; 3) общественный гуманизм; 4) счастье.

Среди преподавателей Киево-Могилянской коллегии немало известных в Украине и за рубежом философов (Ф. Прокопович, И. Гизель), а также среди воспитанников заведения: Г. Сковорода и др.

Феофан Прокопович – центральная фигура в истории Киево-Могилянской академии – епископ Православной Российской Церкви. Философские и политические взгляды: в науке приверженец Ф. Бэкона и Р. Декарта, отрицает главенствующую роль духовенства в общественной жизни, рассматривает проблемы взаимодействия человека и государства, государства и церкви, первым в Киево-Могилянской академии обратился к изучению человека и его роли в истории, считал, что Вселенная состоит из множества миров, которые находятся в непрерывном движении, материя также непрерывно движется и изменяется в количестве и качестве, стал первым теоретиком семиотики.

Иннокентий Гизель – был назначен на пост ректора Киево-Могилянской коллегии в 1656 году. Считает, что Бог, пребывая везде, причастен к каждой сущности, что и сталкивает его с материальным миром. Гизель отрицает наличие в небе субстанциональных изменений и доказывает однородность земной и небесной материй. Он говорит, что движение - это любые изменения, происходящие в материальном мире, в частности в обществе.

10. Оберт філософії з приходом Сократа. Антропологічне та етичне вчення Сократа

Сократ концентрував свою увагу на людину та її поведінці, вважаючи ці проблеми найважливішими для філософії. Для Сократа знання і вчинки, теорія і практика єдині: знання (слово) визначає цінність «справи», а «справа» - цінність знання. Звідси і його впевненість у тому, що справжні знання і справжня мудрість (філософія), доступні людині, невіддільні від справедливих справ та інших проявів чесноти. Словом, мудрість є доброчесність, тобто знання про добро, яке включає в себе внутрішнє переживання добра і тому спонукає до благих вчинкав і утримує від поганих. Орієнтація на етичні проблеми і новий зміст, внесену Сократом в поняття «філософія», визначили його ставлення до натурфілософії, до вивчення «космосу» і явищ зовнішнього природи взагалі. Дослідження природи він вважав непотрібним заняттям, бо пізнання того, за «яким законами відбуваються небесні явища», не дозволяє ні змінювати ці закони, ні створити явища природи, такі, як «вітер, дощ, пори року тощо». Незадовільність минулих філософських вчень, зайнятих натурфілософськими (космологічними) проблемами, Сократ бачив також у повній розбіжності цих навчань у питанні про «єстві світу». В очах Сократа науки про людину володіють величезною перевагою перед науками про природу: вивчаючи людєй, вони дають йому те, в чому вони найбільше потребують, - пізнання самого себе і своїх справ, визначення програми і цілі діяльності, чітке усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне й потворне, істина і омана. Знання (усвідомлення) цього, відповідно до Сократа, робить людей благородними. Дорога самопізнання веде людину до розуміння свого місця в світі, до з'ясуванню того «який він по відношенню до користування собою як людиною». Предметом філософії, її основним завданням і головною метою Сократ зробив пізнання «єства» людини, першоджерела його вчинків і справ, його способу життя і мислення.

Етика Сократа може бути зведена до трьох основних тез: а) благо тотожне задоволень, щастя, б) чеснота тотожна знання; в) людина знає тільки те, що він нічого не знає. Всі люди прагнуть до задоволень і їх складним комбінаціям, які називаються користю, щастям. Це - аксіома людського існування. Сократ говорить: «Благо - не що інше, як задоволення, і зло - не що інше, як страждання».