17. Підходи до тлумачення сутності влади

Існує ряд концепцій, які належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного.

Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади.

Розрізняють такі основні підходи до тлумачення природи політичної влади:

1. Телеологічний підхід характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов’язаних з міфами про владу, і намічених результатів.

2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в кон­тексті соціальних умов її виникнення й функціонування з ура­хуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політич­ної культури тощо. М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного ін­дивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого. Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення.

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші — підкоряються. Ця концепція влади пов’язана з іменами Ч. Мерріема , Г.Лассуелла (США) та Дж. Кетліна (Великобританія). Вони виводили відносини влади з природи людини, від­мовляючись від моральних оцінок політики. Основним моти­вом політичної активності особистості вони вважали її бажан­ня підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів.

Велич влади пов’язана з її обожненням (політичний міф тра­диційних суспільств) або “суспільною волею”, яка мусить під­корятися “індивідуальній волі” “найсильніших” .

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії, Г. Юнг (Німеччина) — психічної енергії взагалі.

5. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відно­син (біхевіористичний та психологічний підходи).

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio — донесення) роз­глядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб’єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних від­носин між суб’єктом і об’єктом влади.

У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

• опору (Д. Картпрайтп , Дж. Френч, Б. Рейвен), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відно­син;

• обміну ресурсами (П.Блау, Д.Хіксон , Б. Рейвен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто вла­да розглядається як функція залежності індивіда від роз­поділу ресурсів;

• розподілу зон впливу ІД. Ронг), яка стверджує, що осо­би в системі владних відносин постійно обмінюються ро­лями володаря влади та її об’єкта

18. Роль і функції політичних партій

Партії - громадсько-політичні та ідеологічні організації певних суспільних верств та груп, які мають достатньо чіткі структури й ведуть боротьбу за завоювання, розподіл, утримання політичної влади або в інший спосіб безпосередньо здійснюють вплив на неї. Відсутність будь-якої з наведених у цьому визначенні ознак фактично перетворює партію на іншу за природою (тобто непартійну) інституцію.

Функціями політичних партій є:

1. Соціальна. (З'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп).

2. Активізації та об'єднання. (Представлення інтересів великих суспільних груп на державному рівні).

3. Ідеологічна. (Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів, соціально-політичних стратегій тощо).

4. Політична. (Участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності).

5. Управлінська. (Участь у здійсненні державної влади).

6. Електоральна. (Організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло).

7. Виховна. (Інституалізація політичних конфліктів; формування громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини).

8. Кадрова. (Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів).

5. Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива утворення партійної системи.

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності (Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.

Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

Багатопартійність е певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів.

Слабкість партій неминуче обертається безсиллям держави, яка позбавляється зворотного зв'язку з масами і втрачає контроль над політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоювання владних позицій у суспільстві визначається такими чинниками:

§ наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку, відображають інтереси мас;

§ організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

§ рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);

§ достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

§ вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній історичній ситуації;

§ вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

§ наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії,