23. Типологія партійних систем

Партійна система — це сукупність та механізм взаємодії політичних партій цієї країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.

Залежно від можливості заміни правлячої партії іншою, партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. Неальтернативні партійні системи притаманні країнам із недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, обмежена багатопартійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; створення інших партій заборонене. Така система функціонувала у фашистських Німеччині та Італії, у СРСР та в деяких інших соціалістичних країнах у XX ст.

Обмежена багатопартійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим унаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А. Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускається; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не провадять боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно перебуває одна партія, а всіх інших штучно усувають від владних змагань політичними маніпуляціями. Така система була в Мексиці, де впродовж 1934—1997 pp. влада належала Інституційно-революційній партії.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має змогу прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією зовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі упродовж тривалого часу перебуває одна. Проте в нашому випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснена не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов'язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на наявність у країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, перебувають лише дві. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії).

Схожою на двопартійну є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожний з яких складається з кількох (частіше — двох) партій. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС — блок СДПН / Партія зелених). Упродовж 60-х — першої половини 90-х років XX ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала "третя", відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів (СДПН або ХДС/ХСС, блок яких уже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

У багатьох країнах світу, так чи інакше, діє система багатопартійної роздробленості (крайнього плюралізму), яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, правоцентристські коаліції в Італії другої половини XX ст.).

Виділяють два різновиди партійних систем крайнього плюралізму:

— поляризована партійна система, за якої у країні є багато політичних партій, які не можуть створити стабільної коаліції та стабільного уряду;

— атомізована партійна система, за якої в державі діє дуже багато малопопулярних політичних партій, уряд формується на позапартійній основі.