Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Методичка Культура КУНАШЕНКО 2.doc
Скачиваний:
102
Добавлен:
04.06.2015
Размер:
1.16 Mб
Скачать

3.Народна селянська культура. Міська культура.

Більшість населення середньовічної Європи складали селяни. Як співвідносилися між собою церковна, лицарська культура і культура народної маси? На це питання важко відповісти однозначно. Так, культуру феодалів буквально пронизує презирство до «мужиків», в той же час руками останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори – «Гімн про Нібелунгів», «Гімн про Роланда» – але записують і обробляють їх вже освічені люди. Серед селян, особливо з встановленням кріпосного гньоту, постійно живе ненависть до гнобителів – землевласників, і в той же час поважається фігура лицаря – захисника християнства. У народному середовищі відбувається формування національних мов пізніше вони витісняють латинь з професійної літератури. Подібними контрастами багаті середні віки.

Селянське світосприймання, безумовно, формувалося на основі християнського світогляду, але при цьому релігійні почуття простих людей значно відрізнялися від канонів офіційного богослов’я. Особливе співчуття викликали страждання Христа, в них бачили відгомони власної долі. Любим, шановним стає образ Богоматері, її вважали захисницею і заступницею. Навіть невдоволення селян своїм станом, боротьба проти гноблення осмислювалася в християнських образах. Виникали так звані «народні єресі» (єресь – релігійне вчення, що відхиляється від офіційного, церковного). Проти таких рухів церква боролася дуже жорстоко. Одним з знарядь боротьби стає інквізиція. Виникши в XII в. як форма церковного суду, вона перетворилася у велику організацію і була підпорядкована особисто Папі римському.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, що почався в XI в. і що виразився в складанні міської культури. У XI у. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найрішучіших та найбунтівніших елементів суспільства: в міста бігли кріпаки – «повітря міста робило вільним», міняли образ життя деякі феодали, що особливо збідніли. Нові види занять – торгівля, ремесло – вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об’єднувалися в комуни, що мали органи самоврядування. Вони і очолювали боротьбу за звільнення від феодала або монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба зажадала героїчних зусиль і зайняла чималий історичний термін, але увінчалася в результаті успіхом. Міста стали опорою королівської влади в ході утворення централізованих національних держав (за винятком Італії, де возобладали міста–держави).

Важливим елементом підйому культури в XI–XIII вв. було розширення образованности, вихід її за межі винятково духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в грамотних людях. Збільшується кількість шкіл, з’являються міські, епископиальные, а також приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація. Наприклад, у Болонье були юридичні школи, в Солерно – медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап в розвитку системи освіти – виникнення вищих учбових закладів. У XII–XIII вв. виникають університети (від латинського «универсум»– загальність, сукупність). Багато в чому типова організація Паріжського університету. Він отримав королівську грамоту в 1200 р. У його склад входили викладачі, учні, а також книготоргівці, посильні, аптекарі, навіть шинкарі. Викладачі об’єднувалися в особливі організації – факультети (від латинського «здатність», здатність викладати який–небудь предмет). У Паріжському університеті їх було чотири: один «молодший», на якому навчали читанню, листу і вивчали «сім вільних мистецтв», і три «старших» – медичний, юридичний і богословський. Викладачі вибирали розділ факультету – декана (від латинського – десятник). Учні – студенти (від латинського «студере» – старанно займатися) – слухали і записували лекції, брали участь в диспутах. До XV у. в Європі було вже 60 університетів.

Пожвавленням інтелектуального життя в XI–XIII вв. виявилося в розгортанні філософських суперечок. Хоч пануючою була теза «філософія – служниця богословия», але треба враховувати, що для людей тієї епохи вона несла інше значення, чим для нас. Адже тільки в Богові бачили вище значення всього земного. У порівнянні з багатовіковою практичною відсутністю філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна філософія отримала узагальнене позначення – схоластика (від латинського «школа»). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія між номиналистами і реалістами. Номиналисты вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуття, а загальні поняття – «универсалии» – тільки їх позначення. Реалісти відстоювали зворотне.

Найвизначнішим представником офіційної церковної схоластики був Тома Аквінський (1225–1274). Він істотно розвинув католицьку богослов’я, виробив загальні принципи його відношення до природи і суспільства, що фактично збереглися до сьогоднішнього дня. Він, зокрема, активно використав спадщину Арістотеля. Вчення Фоми Аквінського охопило буквально всі сторони життя. Висловлював він і економічні ідеї, наприклад про «розумну ціну», яка повинна відповідати кількості затраченого труда. Все частіше звучали «вільні думки», щоб їх відстоювати було потрібна велика особиста мужність. Тезі Августина, що панувала віками, «вірую, щоб розуміти» П’єр Абеляр (1079–1142) протиставив тезу «розумію, щоб вірити», стверджуючи пріоритет розуму. Його вчення було оголошене єрессю. Професор Оксфордського університету, францисканський чернець Роджер Бекон (1214–1494) відстоював важливість досвіду в отриманні знань: «уміння провадити досліди стоїть вище за всі знання та мистецтва». За вільнодумство він був підданий церковному суду і провів в ув’язненні 14 років.

З літературних жанрів з міською культурою пов’язаний розквіт латиномовної літератури. Її яскраве явище – лірика вагантів (так називали бідних бурлаків – студентів, школярів), вона відрізнялась вільнодумством, презирством до всіляких, в тому числі церковних, авторитетів. Популярні були твори сатиричних жанрів народними мовами.

4.Мистецтво Середньовіччя.

Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток перехідності, в ньому змішані язичницькі і християнські мотиви. З утратою античних досягнень основним стало декоративно–прикладне мистецтво.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з Х ст. Тоді вже виразно проступала особливість середньовічного мистецтва – провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х – XII ст. отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам’яній архітектурі, а в той час всі кам’яні споруди називалися римськими (Roma – Рим), на відміну від варварських – дерев’яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Кам’янець–ПодільськийНайхарактерніші для романського мистецтва типи споруд – замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Основою планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі – «царський будинок») – обширне прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька зал – нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам’яних склепінь. Перекривати великі площі не уміли, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь – у зовнішньому вигляді будівлі чітко проглядається його конструкція і внутрішній устрій. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI в. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства – резиденція ордена бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди зовсім не цінувалися.

Усією Європою живим відгомоном середньовіччя залишаються рицарські замки, від одних збереглися тільки мальовничі руїни, але немало вистояло і залишилося майже незайманими. Спочатку замок був дерев’яною вежею (донжон), розділеною на декілька поверхів–ярусів, оточеною земляним валом, огорожею і ровом. Вибирали неприступнемісце, що панувало б над ландшафтом – гору, край обриву, острів. Коли перейшли до кам’яного будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні комплекси. Головний принцип їхнього устрою – у створенні низки перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, до замку можна було попасти тільки через розвідний міст. Головним укріпленням були декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов’язково всередині замка був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували будинок для власника, церкву, господарські приміщення.

У XII–XV вв. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес привели в художній сфері до виникнення нового стилю – готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» ввели в епоху Відродження, виражаючи своє відношення до варварської, як тоді прочитали, архітектури середніх віків (готи – назва одного з варварських племен).

Найяскравіші готичні пам’ятники – міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осереддям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення – проведення богослужіння – тут читалися лекції, проходили містерії – театрализованные уявлення на біблійні сюжети, укладалися особливо важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не жаліли на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом, по ньому судили, яке місто. Собор часом бував так великий, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Парижської Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше. Будівництво могло тривати десятиріччями, а те і сторіччями. Найзнаменитіший довгобуд – Кельнський собор, який заклали в XII ст., а закінчували по старовинних кресленнях вже в XIX в.

Кожний з соборів присвячувався якій-небудь основній темі: Паризький – Богоматері, Шартрський – історії французького королівського роду. Прикраси соборів – рельєфи, скульптури, фрески, вітражі – справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору в Парме зображає осла в одягу ченця, який читає проповідь вовкам). Бували самі несподівані рішення. На вежах собору в місті Лане стоять великі статуї биків – так городяни увічнили труд тварин по перевезенню каменів на будівництві. Віктор Гюго писав: «Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але – уяві, поезії, народу… У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури».