4. Сучасне релігійне життя в Україні.

Сучасний стан українського суспільства характеризується пошуком таких духовних орієнтирів, які були б спроможними зняти соціально-психологічну напругу, що склалась у відносинах між різними прошарками та категоріями нашого населення. Відсутність чітко сформованої і зрозумілої нашим громадянам привабливої національної ідеї та відповідаючої їй стрункої ідеологічній надбудови сприяє інтенсивному відновленню та розвитку релігійних цінностей.

З прийняттям в 1991 р. Закону «Про свободу совісті і релігійні організації», стаття 35 Конституції України 1996 року щодо взаємин церкви і держави, Закону України 1991 р. «Про альтернативну (невійськову) службу», із затвердженням Кабінетом міністрів «Переліку діючих в Україні організацій (конфесій), віровчення яких не припускає користування зброєю та служби у Збройних Силах» 1992 р., із встановленням атмосфери поваги до релігійних переконань громадян створено достатні умови для вільного функціонування релігійних організацій традиційного і нетрадиційного спрямування в межах діючого правового поля.

Саме такий стан демократичного і правового ставлення до всіх релігійних установ без дискримінації одних та державної підтримки інших сприяв становленню поліконфесійності в релігійному житті України при збережені домінування традиційної релігії – християнства. Різноманітність конфесій, представлених відтепер в Україні, зросла з 47 у 1991 р. до 85 в 2005 році. Коротко визначимо основні риси та тенденції сучасної релігійної ситуації в нашій країні.

Сьогодні ми маємо підстави стверджувати про певне продовження процесу релігійно – національного відродження, обидві складових якого в Україні, як правило, співпадали, взаємодоповнювали одне одного. Одним з яскравих прикладів «нової хвилі» національно-релігійного відтворення є активізація релігійного руху за «рідну українську національну віру» – РУНВіру . В Україні налічується сьогодні 33 громади РУНВіри, значна частина яких знаходиться в Києві.

Після здобуття Україною незалежності зафіксоване постійне зростання майже всіх складових релігійної мережі приблизно на 5-7% на рік, що організаційно закріплює поліконфесійність. З 1991 року кількість релігійних громад в Україні значно зросла і становить зараз близько 20 тисяч. Значно збільшилась кількість духовних центрів, релігійних місій та братств.

Поширюється міжнародне співробітництво церков та релігійних організацій Україні з міжнародними релігійними структурами та духовними центрами за кордоном. Активізується міжнародне паломництво тих віруючих України, які мають святині на теренах інших держав, зокрема розвивається паломництво мусульман України до ісламських святинь Саудівській Аравії.

Змінюється якісно і кількісно склад віруючих серед громадян України і тих, хто проживає не на теренах країни. Відмічено зростання кількості віруючих серед молоді. Якщо за часів тоталітарного режиму до віруючих себе відносили 15-20% населення, то тепер ця цифра сягає приблизно 50-60%. Якщо рівень релігійності серед молоді в 1992 р. становив 40%, то зараз, за даними різних опитувань – від 60% – до 75%. Наявність мільйонів щиро і відкрито віруючих, які дотримуються віровчень десятків конфесій, активне приєднання до обраного конфесійного напрямку нових прихильників – неофітів, як традиційними для України «храмовими» методами, переваги догматів «істинної Церкви», заклики до зустрічі з «живим Богом», певна насиченість (а в окремих випадках, як у випадку «Свідків Ієгови» і перенасиченість) ринку літератури, і складають контури суперечливої релігійної ситуації.

Існування десятків церков не відміняє традиційного домінування в Україні християнства. Із загальної кількості релігійних організацій в нашій державі на громади послідовників християнства завжди припадало не менше 80%. Переважаюча більшість віруючих – православні. Оцінка ролі християнської конфесії у створенні духовних підвалин для національного відродження в житті сучасної України вимагає обережності і визнання обмеженості «зовнішнього», світського аналізу.

Україна по праву посідала і продовжує посідати одне з чільних місць у православному світі: українці становлять приблизно 16% православних Європи і населяють 10% території країн православ’я. Потужна історико-культурна традиція православ’я України органічно поєдналась з сьогоденною релігійною лінією особливого вшанування цього напрямку християнства. Цьому в значній мірі сприяла щира і глибока релігійність запорозьких козаків. Двічі на рік у мирний час вони вирушали пішки «на прощу», вклонитись святим місцям у Києво-Печерський, Лебединській, Межигірський, Мошенський монастирі, а найбільш набожні козаки йшли у відомий грецький Афон і молдавську Драгомирну.

Враховуючи, що тепер до 70-80% мешканців України вважають себе християнами, що на теренах держави і за кордоном діє близько 9000 громад найбільших православних конфесій (із загальної кількості майже 19000), українське православ’я є могутньою світовою гілкою цього віровчення.

Історичні передумови прийняття Україною православ’я докладно висвітлені в нашій релігієзнавчій та історичній літературі. Ми лише вважаємо за доцільне зазначити, що вибір київських князів на користь православ’я ще й відповідав структурі архетипу «Україна», в якій чітко визначені спільні та відмінні риси іпостасей Трійці – Бога-Отця, Бога-Сина та Святого Духа. Католицька ж доктрина Святої Трійці дещо відрізняється від свого православного аналогу. Зокрема, католицька церковна догматика припускає «роздвоєння» Святого Духа, який може однаково емануватися як Богом-Отцем, так і Богом-Сином ( так звана доктрина філіокве). В православ’ї ж всі іпостасі Трійці рівні. Але повернемось до аналізу релігійної ситуації в Україні.

Сьогодні можна говорити про низку досить серйозних проблем в цій сфері. Однією з найгостріших є проблема глибокого розколу в православ’ї.

Нині православні прочани складають 52% від кількості всіх віруючих в Україні. Проте єдиної православної церкви в нас немає і українське православ’я чітко розмежоване на три конфесії: Українська Православна Церква, підпорядкована Московському патріархату (УПЦ-МП) – понад 6 тис. общин, 64 монастирі; Українська Православна Церква, підпорядкована Київському патріархату (УПЦ-КП) – майже 2 тис. общин,15 монастирів; Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) – біля 600 конфесій.

Конфесійна роз’єднаність значно перешкоджає консолідації суспільства, провокує протистояння та відкриті конфлікти між віруючим населенням України.

Тривожною тенденцію стала політизація релігійного життя. Православне християнство веде наступ на світську та політичну сфери, про що свідчить поява Української християнської партії, Християнсько-демократичної партії України, Християнського соціального союзу, Української християнської партії жінок. У той же час, неприхований, «прозорий» пошук політиками активної підтримки своєї діяльності віруючими та церковними ієрархами стає в Україні традицією. Особливо яскраво це виявилося під час президентських виборчих перегонів кінця 2004 року. Політична термінологія у виступах провідних діячів різних гілок українського православ’я витісняє термінологію християнську. Тому слід зробити висновок, що в поглибленні розколу православ’я винні, в першу чергу, політики, які поки ще не спроможні генерувати в своїх політичних програмах привабливі для населення України духовні орієнтири та ідеологічні засади життя соціуму. Саме втручанням політиків в надзвичайно делікатну релігійну сферу породжуються непоодинокі конфлікти між греко-католиками і православними в середині православної конфесії. Приводами для початку міжконфесійних зіткнень стають не розходження в християнській догматиці та культі, а суто світські чинники – територія, приміщення, майно і поділ сфер впливу на населення. Гострий дефіцит культових споруд за умов дистанціювання державних структур від цього питання підтримує постійну напругу в стосунках між релігійними громадами та організаціями.

Об’єктивні передумови для поширення міжконфесійного протистояння: тривала роз’єднаність західної та східної частин України, їхнє перебування у складі держав із різними соціальним устроєм, традиціями, культурою, особливостями національного менталітету зробили політичний відбиток на динаміці та тенденціях релігійного життя.

Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Поряд з традиційним православ’ям поширюють свій вплив на населення інші релігії та вірування. Так зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад.

Останнім часом виникло багато релігійних організацій, що належать до нетрадиційних релігій. Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, науково-релігійна конфесія «Діанетика. Фонд Лафает Рона Хаббарда», релігійні громади Міжнародного Товариства Свідомості Кріпни, буддистів, РУН-Віри, бахаїстів, рерихівців та ін. Значна кількість релігійних угрупувань (особливо так званого «сатанинського» спрямування) діють нелегально. Так, за даними МВС, тільки в Києві діє майже 140 незареєстрованих містичних об’єднань. Подібна ситуація спостерігається в Одесі, Дніпропетровську та Донецьку.

Таким чином, сучасний стан релігійних об’єднань дає можливість дійти до висновку щодо їх поліконфесійності. І тому нині, в умовах демократизації суспільного життя, відкрилися сприятливі можливості для конструктивного діалогу різних церков та релігійних організацій. Мета цього діалогу полягає в тому, щоб на засадах релігійної моралі, пошуку національної ідеї, утвердження соборності наших земель сприяти нашій громадськості в налагодженні справи духовного процвітання українського народу. Справа за політиками. Саме вони, спираючись на архетипічне тлумачення історії та всесвітньо-історичної місії нашого народу, як Орача, Берегині та Творця «Букви» Європи і всієї північно-атлантичної цивілізації, мають чітко оформити духовний стрижень України – її національну ідею, та втілити її в струнку ідеологічну систему, побудовану на сакральних засадах.

Загальні вимоги та рекомендації до виконання самостійної роботи.

Виконання модульної самостійної роботи з історії української культури дає можливість більш глибокого вивчення матеріалу, який опрацьовується на лекційних та семінарських заняттях. Окрім того, студенти набувають навички творчого пошуку необхідної джерельної бази для розробки питань, на які необхідно знайти відповідь.

Для опрацювання тем модуля самостійної роботи на які планується 2-3 години достатньо звернутися до підручників та навчальних посібників, що даються у списку рекомендованої літератури. Теми, на які відводиться 4 години, потребують пошуку додаткової літератури в бібліотеці, Інтернеті тощо.

Основним способом виконання самостійної роботи є конспектування в окремий зошит (або створення окремої папки самостійної роботи), орієнтовний обсяг 4 – 8 стор. рукописного тексту або 2 – 5 стор. друкованого тексту на тему залежно від її складності та важливості.

Перш ніж конспектувати слід уважно прочитати матеріал, визначити ключові моменти теми, скласти план викладу матеріалу у конспекті. Конспект самостійно опрацьованих тем має завершуватися списком використаної літератури та інших джерел.

Варто продумати як можна використати опрацьований матеріал на семінарських заняттях.

Форма контролю отриманих знань – захист робіт.

Теми рефератів.

1. Розуміння культури як соціального організму.

2. Статус культурології та її інформаційно–семіотична модель.

3. Основні функції культури.

4. Культура Арабського Сходу та її вплив на світову культуру.

5. Місце античної культури в європейському культурному просторі.

6. Піраміди як символ Стародавнього Єгипту.

7. Міфологія античного світу.

8. Відродження як культуро творчий процес країн Європи. Його вплив на формування особистості європейської людини.

9. Місце людини в соціальній культурі епохи Середньовіччя.

10. Готика, як невід’ємна частина архітектурного ансамблю епохи Відродження.

11. Місце людини в соціальній культурі доби Відродження.

12. Роль ізначення письменників та видатних литераторівXIX ст.. для розвитку та формування української культури та особистості у цілому.

13. Філософія. Мистецтво, театр – як вагомий чинник формування українського свідомості і культури.

14. Генерація української думки у ретроспективі XIX ст.

15. Взаємовідносини особистості і світу в українському експресіонізмі.

16. Гуманізм українського неоромантизму.

17. Український авангард 1900—1910–х рр.

18. Роль українського неоромантизму у формуванні живопису, літератури, поезії.

19. Український театр на межі XIX – XX століть.

20. Тотальний вплив на розвиток української культури за часів радянської влади.

21. Субкультур ний вияв XX століття.

22. Молодіжні культурні організації.

23. Зростання української національної свідомості в нових умовах генерації культури.

24. Державне та національно-культурне відродження України наприкінці XX ст.

25. Видатні діячі культури українського походження.

26. Знамениті миколаївці.

27. Масова культура й умови її існування.

28. Глобальні проблеми сучасності і культура.

29. Храмова архітектура в Україні.

30. Стрілецький епос та його місце в українській культурі XX ст.

31. Молодіжні субкультури в сучасній Україні.

32. Антопологічні типи українців.

Загальні вимоги до написання та захисту рефератів.

Реферат (лат, referre – доповідати, повідомляти) короткий виклад змісту одного або декількох документів з певної теми. При індивідуальній роботі з літературою реферат є короткий збагачений запис ідей з декількох джерел.

Реферат повністю розкриває зміст теми, містить основні фактичні і теоретичні повідомлення. Він потребує вивчення першоджерел, уміння пов’язувати теоретичні положення з сучасністю, робити аналіз та практичні висновки, вчить вступати в діалог.

Структура реферату:

- Вступ

- Розділ І. Історія та теорія питання

- Розділ II. Вирішення проблеми в сучасних умовах

- Висновки

- Література та джерела (до 10 позицій)

- Додатки (при потребі).

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її особливість і значущість в конкретній галузі науки або практики.

У розділі І наводяться основні теоретичні, експериментальні дослідження з теми. Подається перелік основних змістовних аспектів проблеми, які раніше розглядались вченими, визначаються недостатньо досліджені питання, з’ясовуються причини їх слабкої розробленості.

У розділі II подається поглиблений аналіз сучасного стану процесу або явища, тлумачення основних поглядів і позицій проблеми. Особлива увага приділяється виявленню нових ідей та гіпотез, експериментальним даним, новим методикам вивчення проблеми, практичного досвіду та висловлення власної думки щодо перспектив розвитку досліджуваної проблеми.

У висновках подаються узагальнені умовиводи, ідеї, думки, оцінки, пропозиції науковця.

До списку літератури включаються публікації переважно останніх 5-10 років. Особливо цінуються праці останнього року видання.

У додатках наводяться формули, таблиці, схеми, якщо вони суттєво полегшують розуміння роботи.

Вибір теми реферату студенти здійснюють відповідно до тематики затвердженої на кафедрі та за погодженням з науковим керівником.

Обсяг реферату 10-15 сторінок друкованого або рукописного тексту.

Виклад матеріалу в рефераті має бути коротким і стислим. У рефераті використовується стандартизована термінологія, значення якої зрозуміле з контексту.

Регламент захисту реферату – до 5 хвилин (на основі підготовлених тез). Обговорення – до 3 хвилин.

Реферат є додатковим самостійної роботи, а не обов’язковим. Протягом семестру студент може захистити не більше одного реферату.

Теми контрольних робіт для студентів заочної форми навчання.

Контрольна робота займає особливе місце в тематичному плані курсу «Культурологія» для студентів заочної форми навчання. Комплекс контрольних робіт (18 варіантів) охоплює всі теми курсу й підготовлений відповідно до навчальної програми з культурології, із урахуванням вимог сучасної методики організації навчального процесу.

Контрольні завдання передбачають перевірку засвоєння слухачами культурологічних знань. Контрольна робота виконується у зошиті. Варіант контрольної роботи обирається за сумою двох останніх цифр залікової книжки. Після виконання завдань подається список використаної літератури і ставиться особистий підпис.

І. Варіант

1. Основні категорії культури

2. Розвиток культури в Китаї

ІІ Варіант

1. Поняття і сутність культури

2. Коран як пам’ятка культури

ІІІ Варіант

1. Типи культури

2. Розвиток культури у Стародавньому Єгипті

IV. Варіант

1. Види культури

2. Культура Месопотамії

V. Варіант

1. Функції культури

2. Розвиток культури у Стародавньому Єгипті

VI. Варіант

1. Основні концепції культури та їх сутність

2. Культура Арабського Сходу та її вплив на світову культуру

VII. Варіант

1. Поняття «культура» і «цивілізація»

2. Вклад Індії у світову культуру

VIII. Варіант

1. Характерні риси античної культури

2. Коран як пам’ятка культури

IX. Варіант

1. Походження мистецтва

2. Архітектура як літопис світу

X. Варіант

1. Коран як пам’ятка культури

2. Культура Стародавнього Риму

XI. Варіант

1. Назвіть відмінності буддизму

2. Культура Стародавнього Риму

XII. Варіант

1. Охарактеризуйте культуру епохи Відродження

2. Види культури

XIII. Варіант

1. Функції культури

2. Коран як пам’ятка культури

XIV. Варіант

1. Розвиток культури в Китаї

2. Культура Месопотамії

XV. Варіант

1. Класифікація видів мистецтва

2. Поняття «культура» і «цивілізація»

XVI. Варіант

1. Релігія в культурі Індії

2. Розвиток культури у Стародавньому Єгипті

XVII. Варіант

1. Вклад Індії у світову культуру

2. 2.Розвиток культури в Китаї

XVIII. Варіант

1. Традиційні свята та подарунки в Україні

2. Основні концепції культури та їх сутність

Модульні тести.

ВАРІАНТ I

1. Дайте визначення терміну «культурологія».

2. Слово „культура” спочатку тлумачилось як:

а) правила поведінки в суспільстві;

б) інтелектуальні досягнення людства;

в) способи оброблення землі.

2. Культура – це:

а) історія народу;

б) сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображають активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства;

в) світосприйняття того чи іншого народу, який займає певний географічний простір.

4. Писемність зароджується:

а) в Інді;

б) у Месопотамії;

в) у Стародавньому Єгипті.

5. Пізнавальна функція культури – це ...

а) яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки. Вона виступає одним з основних факторів підтримання балансу між людиною та її оточенням;

б) суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для оволодіння силами природи і пізнання соціальних явище для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу. Основним результатом реалізація цієї функції стає створення універсальної картини світу;

в) дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію.

6. Які змагання започатковані в Стародавній Греції, що існують до нашого часу:

а) таврійські ігри;

б) спартакіади;

в) олімпійські ігри.

7. Поняття „культура” класично сформоване:

а) у Китаї;

б) в Єгипті;

в) у Стародавній Греції.

8. Термін , близький до терміну „культура”:

а) астрономія;

б) релігія;

в) цивілізація.

9. Термін „культура” в перекладі означає:

а) збереження;

б) вирощування;

в) примноження.

10. Дайте визначення терміну «ритуал».

ВАРІАНТ II

1. Дайте визначення терміну «культурологія».

2. Одним із перших термін „Культурологія” ввів у науковий обіг:

а) Леслі Уайт;

б) Мемфорд;

в) Джордж Віко.

3. Основний зміст культури вбачав у розвитку розумової діяльності людини:

а) Юлій Цезар;

б) Лукрецій;

в) Цицерон.

4. Поняття „культура” класично сформоване:

а) у Китаї;

б) в Єгипті;

в) у Стародавній Греції.

5. Для якої культури характерні особливості певної території, народів, які тривалий час проживають на ній:

а) політичної;

б) виробничої;

в) побутової.

6. На ранніх стадіях первісного суспільства головним інформаційним каналом культури була:

а) трудова діяльність;

б) розумова діяльність;

в) фізична діяльність.

7. Імена Малиновського і Т.Парсона об’єднує належність культурологічній концепції:

а) еволюціоніонізму;

б) функціоналізму;

в) психологізму.

8. Автор книги: „Первісна культура”:

а) З.Фрейд;

б) К.Юнг;

в) Єдуард Тайлор.

9. Суть виховної функції полягає в…

а) виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, які входять в скарбницю культурних цінностей.

б) культура не лише пристосовує людину до певного соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного індивіда правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості.

в) в зміст цієї функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

10. Розкрийте значення терміну «технічна культура».

ВАРІАНТ I

1. Поняття „античний світ” ввели італійські гуманісти епохи Відродження. Розкрийте зміст поняття:

а) стародавні;

б) новий;

в) грецький.

2. На які фази історичного розвитку поділяється антична епоха:

а) Новий та Новітній часи;

б) Середньовіччя та Відродження;

в) грецький і римський.

3. „Храм усіх богів” носив назву:

а) Пантеон;

б) Колізей;

в) амфітеатр.

4. Автором епічної поеми „Енеїда” є:

а) Горацій;

б) Сенека;

в) Вергілій.

5. Книга гімнів в Індії – це:

а) „Рігведа”

б) „Яджурведа”

в) ”Самоведа”.

6. Автором великих поем „Іліади” та „Одіссеї” був:

а) Гесіод;

б) Гомер;

в) Алкей.

7. Головною темою грецького мистецтва була:

а) тварина;

б) людина;

в) краса.

8. Характерною особливістю римського мистецтва було:

а) природа та світ тварин;

б) возвеличення особистості правителя і прославлення його влади;

в) возвеличення простої людини.

9. До семи чудес, споруджених в Греції, належать:

а) Храм Гери;

б) Храм Аполлона;

в) Храм Артеміди.

10. Вчений , що довів теорему про рівність відрізків:

а) Піфагор;

б) Евклід;

в) Фалес.

ВАРІАНТ II

1. Антична культура черпала мистецькі сюжети з:

а) творів відомих авторів;

б) міфів;

в) легенд.

2. Перші давньогрецькі філософи в обґрунтуванні своїх думок використовували:

а) міфологію;

б) умовиводи;

в) наукові дослідження.

3. Основа грецького мистецтва:

а) романтизм;

б) символізм;

в) реалізм.

4. Дорійська колона – це:

а) символ жінки;

б) символ чоловіка;

в) символ дівчини.

5. Першою світовою релігією в Індії був:

а) індуїзм;

б) буддизм;

в) іслам.

6. Розквіт Афін пов’язаний з ім’ям громадського діяча:

а) індуїзм;

б) буддизм;

в) іслам.

7. Що означали в грецькій архітектурі колони у стилі дорійському та іонійському:

а) символи чоловіка і дівчини;

б) символи чоловіка і бабусі;

в) символи чоловіка і жінки.

8. Якою була архітектура Греції:

а) дитинець;

б) храмова;

в) палаци.

9. Основна тематика грецької скульптури:

а) атлети, оголені юнаки, переможці, юні жінки (кори) в хітонах або плащах;

б) природа, тварини;

в) царі, видатні діячі в галузі мистецтва.

10. Коли було збудовано Пантеон – „храм усіх богів”:

а) 118-125 рр. до н.е.;

б) I і II століттях ;

в) I ст. до н.е.

ВАРІАНТ I

1. Ренесанс – це період :

а) занепаду;

б) Відродження;

в) руїни.

2. Один із стилів архітектури Середньовіччя:

а) готика;

б) романтизм;

в) модернізм.

3. З якими іменами пов’язане мистецтво Відродження:

а) Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело;

б) Френсіс Бекон, Роберт Бойль, Вольтер;

в) О. Шпенглер, С. Хантігтон, Гессен, Боргес, Стравінський, С. Далі..

4. Знаменита картина Леонардо да Вінчі:

а) „Давид”;

б) „Мона Ліза”;

в) „Сікстинська мадонна”.

5. Автором „Божественної комедії” був:

а) Мігель де Сервантес;

б) Данте Алігієрі;

в) Джовані Боккаччо.

6. Автор всесвітньо відомого твору „Декамерон” був:

а) Мігель де Сервантес;

б) Данте Алігієрі;

в) Джовані Боккаччо.

7. Домінанта слов’янського середньовічного міста:

а) ратуша;

б) собор;

в) ратуша і собор.

8. Хронологічні рамки доби Відродження:

а) II пол. XIV і поч. XVII ст.;

б) I пол. XIII і поч. XVI ст.;

в) XIII і XVII ст.

9. Термін „Відродження ввів у культурологічний обіг:

а) Франческо Петрарка;

б) Джовані Боккаччо;

в) Леонардо да Вінчі.

10. Вислів „Я мислю, отже, існую”, „Все дійсне розумне, а розумне дійсне” належить:

а) добі Просвітництва;

б) добі Середньовіччя ;

в) Новому часу.

ВАРІАНТ II

1. Характерна особливість середньовічної культури:

а) нормативність;

б) аскеза;

в) прагматизм.

2. Для середньовічного університету характерні дисципліни:

а) „Сім вільних мистецтв”;

б) астрономія;

в) інформатика.

3. До якого станового прошарку належить лицарство:

а) до духовенства;

б) до міщанства;

в) ні до жодного.

4. Один із стилів архітектури Середньовіччя:

а) готика;

б) романтизм;

в) модернізм.

5. Який стиль архітектури характерний для Київської Русі:

а) іконопис;

б) готика;

в) постмодернізм.

6. Уїльям Шекспір написав такі твори:

а) „Макбет”;

б) „Гаргантюа і Пантагрюель”;

в) „Король Лір”.

7. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба, Васко да Гами, Фернана Магеллана було:

а) відкрито американський континент;

б) доведено, що Земля має форму кулі;

в) встановлено основні контури океанів і суші.

8. Культура доби реформації поєднує в собі риси:

а) Середньовіччя і Нового часу;

б) Відродження і Середньовіччя;

в) Античної культури і культури Стародавнього світу.

9. Епохою Просвітництва історики називають:

а) XVI ст.;

б) XVII ст.;

в) XVIII ст.

10. Знаний заклик: „Знання – сила, а сила – це знання” – був породжений добою:

а) античної;

б) середньовічної ;

в) ренесансної.

Питання до іспиту (заліку).

1. Предмет і значення курсу «Культурологія».

2. Основні функції культурології.

3. Багатоманітність визначення поняття «культура».

4. Співвідношення поняття «культура» і «цивілізація».

5. Основні концепції культури.

6. Релігія як форма культури.

7. Архаїчні форми вірування.

8. Християнство.

9. Католицизм.

10. Протестантизм.

11. Буддизм.

12. Іслам.

13. Основні етапи розвитку світової культури (первісна культура).

14. Розвиток культури в Стародавньому Єгипті.

15. Основні риси культури Месопотамії.

16. Характерні риси культури Індії.

17. Розвиток культури в Китаї.

18. Характерні риси античної культури.

19. Культура Греції класичної доби (література, мистецтво, релігія).

20. Римська культура (право, література, мистецтво).

21. Особливості арабо–мусульманського типу культури.

22. Розвиток культури Візантії.

23. Середньовічна культура Західної Європи (література, мистецтво).

24. Культура епохи Відродження.

25. Мистецтво епохи Відродження

26. Леонардо да Вінчі – геній доби Відродження.

27. Література епохи Відродження.

28. Культура часів Реформації.

29. Бароко в західноєвропейському мистецтві.

30. Основні напрямки мистецтва ХVІІІ ст.

31. Культура епохи Просвітництва.

32. Російська культура культура ХVІІІ – ХІХ ст.

33. Основні напрямки західноєвропейської культури кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

34. Латиноамериканський культурний регіон.

35. Скіфська культура.

36. Центри античної культури в Північному Причорномор’ї.

37. Особливості культури дохристиянського періоду Київської Русі.

38. Вплив християнства на культуру Київської Русі.

39. Культурний розвиток Галицько–Волинського князівства.

40. Польсько–литовська доба в культурі України.

41. Побут та звичаї запорозьких козаків.

42. Українська культура ХІV – ХVІ ст.

43. Полемічна література.

44. Братства та їх роль у розвитку української культури.

45. Побут і звичаї українських козаків.

46. Розвиток освіти і науки в Україні в ІІ пол. ХVІ – І пол. ХVІІ ст.

47. Розвиток драматургії к. ХVІ – ХVІІ ст.

48. Культурно–просвітницька діяльність Петра Могили.

49. Українська культура ХVІІ–ХVІІІ ст. – барокова культура.

50. Історико–культурне значення творчості Григорія Сковороди.

51. Розвиток української культури напр. ХVІІІ – ХІХ ст.

52. Розвиток освіти і науки в Україні в ХІХ ст.

53. Драматургія і театр в Україні в ХІХ ст.

54. Українська класична культура ХХ ст.

55. Українська культура в період національної революції (1917 – 1920 рр.)

56. Політика «українізації», її суть та наслідки (20 – 30 рр.).

57. «Розстріляне Відродження» (репресії проти творчої інтелігенції протягом 20 – 30–х років).

58. Розвиток української культури у воєнні та повоєнні роки.

59. Дисидентський рух 60 – 80–х років.

60. Національно–державне відродження і розвиток культури України на сучасному етапі.

61. Релігійне життя в сучасній Україні.

62. Культурний розвиток української діаспори.

63. Перспектива відродження української культури.

64. Основні риси української ментальності.

65. Культурні сценарії діяльності.

Глосарій.

1. Абстракціонізм – художній світогляд, в якому декларується відмова від відображення фігуративів.

2. Абсурдизм – – художній світогляд, який базується на екзистенціалістській ідеї безсенсовості людського буття.

3. Авангардизм – загальна назва напрямів новітньої культури з прагненням до новаторства не лише у сфері художньої мови, а передусім у сфері прагматики (реалізація «художньої антиповедінки»).

4. Авгури – у Стародавньому Римі жерці, які ворожили, головним чином, за летом і співами птахів.

5. Автохтони – перші мешканці країни чи їх нащадки (у протилежність народам, що прибули на дану територію). Грецька назва «автохтони» відповідає римській «аборигени».

6. Агіографія (від грец. «святий» і «пишу») – вид церковно–історичної літератури, який містить життєписи святих, це розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християнською церквою.

7. Агон – складова частина давньогрецької трагедії і комедії, суперечка дійових осіб. Ширше: публічні змагання.

8. Адепт – пристрасний прихильник якогось вчення, ідеї.

9. Академізм – художня школа в мистецтві ХІХ–ХХ століть, спрямована на збереження і відтворення творчих здобутків своїх посередників. Іноді це призводило до догматичного наслідування форм, стильових прийомів, канонів минулою мистецтва, до еклектизму.

10. Акварель – живопис фарбами, які розводяться водою. Основні її якості: прозорість барв, крізь які просвічують тон і фактура основи, чистота кольору.

11. Акведук – міст, який служить для прокладення водопровідних труб через яри, ущелини, долили річок тощо.

12. Альтернатива – необхідність вибору між двома чи кількома можливостями, які взаємно виключають одна одну.

13. Альтруїзм – моральний принцип, що полягає у безкорисному прагненні до діяльності на благо ішли, в готовності заради цього зректися власних інтересів; протилежний егоїзмові. Термін запровадив О. Конт.

14. Амбівалентність – двоїстість чуттєвого переживання, яка виявляється у тому, що один і той же об’єкт викликає у людини одночасно два протилежних почуття (наприклад, любові і ненависті). Звичайно одне з амбівалентних почуттів витісняється і маскується іншим. Амбівалентність сягає кореням у неоднозначність ставлення людини до навколишнього світу, у суперечливість системи цінностей.

15. Анімізм – одна з форм релігії, пов’язана з вірою в окриленість усіх предметів та явищ.

16. Анклави – ізольовані етнічні осередки.

17. Антиномія – суперечність між двома взаємовиключними положеннями, коли неможливо однозначно підтвердити чи заперечити.

18. Антропологізм зведення всіх явищ суспільної о життя до властивостей людської природи. Термін запровадив Л.Фейєрбах, проте антропологічна тенденція притаманна була ще Сократові, який, на противагу попередній натурфілософії, поставив людину в центр пізнання. Обмеженість антропологізму виявляється в позаісторичному підході до людини, в ігноруванні і соціально–практичної сутності.

19. Антропологія – наука про походження, поведінку, фізичний, соціальний і культурний розвиток людини.

20. Апокрифи (від гр. «таємничий», «прихований») – твори християнського фольклору і літератури, які не визнавалися церквою канонічними і заборонялися нею.

21. Апологія – захист від звинувачення, вихваляння когось чи чогось.

22. Апофеоз – заключна урочиста масова сцена святкової концертної програми, яка уславлює народ, героя, громадську подію.

23. Ареопаг – вищий судовий орган у Стародавній Греції (в Афінах), який названо так за місцем засідання («Пагорб Ареса»).

24. Аристократія (від грец. «аристос» – найкращий і «кратер» – сила, влада, панування) – вищий прошарок привілейованого стану в суспільстві.

25. Артефакт – створене людиною, суспільством, продукт культури.

26. Архетип – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

27. Атавізм – прояв первісних, реліктових форм, критеріїв, особливостей світорозуміння.

28. Атракція – почуття взаємної симпатії, прихильності, залучення.

29. Бароко – художній світогляд, що відображає динамізм світомоделі I внутрішню суперечливість людини.

30. Берестяні грамоти – давньоукраїнські тексти, розміщені на бересті (корі берези) шляхом видавлювання чи видряпування спеціальною паличкою – писалом. За змістом це короткі листи світського характеру, доручення, боргові зобов’язання, чолобитні, любовні послання, учнівські вправи тощо.

31. Бестіарій – середньовічної (XII ст.) збірник віршів чи прози, які містять напівфантастичні описи тварин із натяком на людські властивості і вади.

32. Бестселер – видання, що швидко набуло величезної популярності. Буквально: «те, що найкраще розходиться».

33. Бріколаж – нашарування однієї події на іншу, хоч вони несумісні в реальності. Ознака міфологічного мислення.

34. Буддизм – одна з трьох світових (поряд з християнством та ісламом) релігій. Виник у Стародавній Індії в середині 1–го тис, до н.е. Засновником буддизму вважають Сіддхартху Гаутаму, який нібито першим досяг стану нірвани (блаженного небуття) і став Буддою Шакья–Муні. Світ існує лише у вигляді нескінченного руху вічних і незмінних психофізичних елементів –драхм, різноманітні комбінації яких створюють все багатство явищ природи. Життя, за буддизмом, є ланцюгом перероджень, характер яких визначається законом карми (відплати за вчинки в попередніх переродженнях). Мета життя – звільнення від перевтіленъ і досягнення нірвани (стану абсолютного спокою, де відсутні всі бажання, прагнення, пристрасті і пов’язані з ними страждання). Головним моральним ідеалом у буддизмі виступає любов до всього живого та утримування від завдання йому шкоди (ахінса). 3 ідеї перевтілення, спорідненості всього живого випливає принцип духовно–матеріальної єдності світу, відсутність протиставлення духу і матерії, суб’єкта і об’єкта. Бог мислиться іманентним людині й природі. Найвідоміші філософські школи буддизму – мадх’яміка, йога чара, ваджраяна, вайбхашика й саутрантика.

35. Вандалізм (від назви племені «вандали») – дике руйнування культурних і матеріальних цінностей.

36. Варвари (від грец. «барбара» – іноземці) – назва, яку стародавні греки (а затим і римляни) давали племенам, що жили поза межами їх держав і відрізнялися звичаями і культурою.

37. Варварство – за усталеною в суспільствознавстві XVIII–XIX ст. періодизацією, середня з трьох епох історії (дикість, варварство, цивілізація). Періодизацію запровадив у 60–х р. XVIII ст. А.Фергюсон. Л.Г. Морган, який обгрунтував цю схему, вважав, що варварство починалося з вииикнення гончарного виробництва і завершу–валося появою писемності.

38. Васал – в середні віки в Західній Європі феодал, який одержав землю від іншого феодала і зобов’язаний останньому військовою службою та іншими послугами.

39. Вертеп – вид мандрівного лялькового театру, що ставив п’єски, пов’язаний із біблійним різдвяним сюжетом. («Вертеп» з грец. печера, в якій народився Ісус Христос) видатними представниками Відродження були Ф. Петрарка, Дж. Бокаччо, J1. Аріосто, Т. Тассо та ін. Епоха Відродження характеризувалась значним розвитком архітектури, театрального мистецтва й музики. Філософія в той період перестала бути служницею богослов’я, переосмислювалася по–новому антична філософська спадщина. Особливо популярними стали ідеї пантеїзму і неоплатонізму, що їх брали на озброєння в боротьбі з схоластикою.

40. Види мистецтва – конкретні форми існування та історії розвитку мистецтва: архітектура, декоративно–прикладне мистецтво, живопис, скульптура, графіка, музика, хореографія, література, театр, цирк, кіно та ін. Види мистецтва складалися історично як відображення багатогранності реального світу, що виявляється в процесі різноманітності форм його естетичного сприйняття та художньо–образного відтворення. Поділ на види мистецтва зумовлений неоднаковістю матеріалу, зображувальних засобів втілення художніх ідей, що випливають з особливостей художнього мислення і художніх мов, різних галузей художньої діяльності. Відповідно до найпоширенішої класифікації види мистецтв розрізняють: просторові (статичні) види мистецтв – живопис, скульптура, архітектура; часові (динамічні) – література, музика; просторово–часові (балет, театр, кіно).

41. Виховання – процес цілеспрямованого систематичного прищеплення індивідам моральних норм, понять, поглядів, способів і форм діяльності та поведінки, прийнятих у даному суспільстві.

42. Відродження (Ренесанс) – соціальний та ідейний pyx XIV–XVI ст. в європейських країнах, який був спрямований проти християнсько–схоластичної культури середньовіччя і став перехідним щаблем від середньовічної культури до культури Нового часу. Відмітними рисами культури Відродження, антифеодальної в своїй основі, є і світський характер, гуманістичний світогляд, відродження античної культурної спадщини. Із руйнуванням старих феодально – релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалася, був пов’язаний антропоцентризм Відродження. Центром світу проголошували людину, яку вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором На противагу феодально–церковному аскетизмові, проповіді пасивності, нова, гуманістична етика звеличувала людську діяльність, Гуманістичні ідеї Відродження найяскравіше відобразилися в образотворчому мистецтві, спочатку в Італії (Джотто, Боттічелі, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі), а потім і в інших країнах. Художники епохи Відродження у своїх творах відображали силу, велич енергійної дієвої людини–борця. В літературі

43. Вільнодумство – критичне ставлення до релігії та церкви: сумніви в питаннях віри, заперечення окремих релігійних догматів, обрядів тощо.

44. Гармонія – 1) в музиці закономірне поєднання тонів в одночасному звучанні, підпорядкування нормам ладової побудови музики;. 2) в широкому «первісному» розумінні – зв’язок, стрункість, домірність.

45. Гедонізм філософсько–етичне вчення, згідно якому рушійною силою, найвищим благом і метою життя людини є насолода, задоволення. Так, для Епікура насолода – основа і принцип щастя, первинне і природне добро.

46. Геніальність – найвищий ступінь прояву творчих сил людини, діяльність якої має всесвітньо–історичне значення. Термін вживають як для позначення здатності людини досягти видатних результату у певній галузі, так і для оцінки результатів творчості.

47. Герменевтика – напрямок гуманітарної науки, який займається інтерпретацією та коментуванням тексту, а також проблемами взаєморозуміння різних культур.

48. Гідність – поняття моральної свідомості, уявлення про самоцінність людської особистості, моральне ставлення індивіда до самого себе і суспільства до нього

49. Гільдії – станові спілки купців.

50. Гістріони – 1) професійні актори у Стародавньому Римі; 2) мандрівні комедіанти в добу раннього середньовіччя.

51. Глаголиця – одна із стародавніх систем письма. Напевне, передує кирилиці.

52. Гладіатори (від лат. «меч») – у Стародавньому Римі бійці, спеціально навчені для поєдинків або боїв трупами на арені цирку. Іноді гладіатори билися із звірами. Зразком боїв гладіаторів, вперше влаштованих у Римі 264 р. до н.е., стали давні і,гри етрусків.

53. Голосіння – старовинні українські народні пісні (на похованнях). Це імпровізаційні поетичні твори, пов’язані переважно зі смертю, похованням та поминками небіжчика.

54. Готика – художнє світовідчуття, яке відображає домінантність трансцендентного світу і формується в атмосфері середньовічного міста.

55. Гравюра – вид графіки, в якому зображенням є друкованим відбитком машонка, який нанесений на дошку малярем–гравером; відбитки також називаються гравюрами.

56. Графіка – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пером, пензлем, вуглиною або відбитий на папері зі спеціально підготовленої форми.

57. Графіті – надари та малюнки, виконані в давнину майстрами–будівельниками або й відвідувачами на стінах архітектурних споруд, а також на різних предметах

58. Гугеноти – протестанти–кальвіністи у Франції XVI– XVIII ст.

59. Гуманізм – вчення про самоцінність людини, яке утверджує людину як смисл й основу буття.

60. Дебют – перший (чи пробний) виступ на сцені або будь–якому поприщі загалом.

61. Дедукція (від лат. «виведення») один з основних способів міркування (умовиводу) і методів дослідження; 1) перехід у пізнанні від загального до часткового та одиничного, виведення часткового та одиничного із загального; 2) у логіці та методології науки – процес логічного висновку, що становить собою перехід від засновків до висновків (наслідків) на підставі застосування правил логіки.

62. Демагог – спочатку так називали голову так званої демократичної партії в деяких рабовласницьких державах Стародавньої Греції (Афінах тощо). Пізніше слово «демагог» почало означати політикана, що робить собі популярність шляхом надмірних брехливих обіцянок.

63. Деміург – віща урядова особа в деяких державах Стародавньої Греції (наприклад, в Ахейському Союзі). Алегорично – творець.

64. Демонологія – релігійне вчення про демонів. Походить від первісної віри у злих духів. Демонологія невідривна від релігійної моралі, в якій диявол – джерело і носій гріха.

65. Деонтологія – розділ етики, що вивчає проблеми обов’язку, сферу належного, всі форми моральних вимог та їхнє співвідношення.

66. Дзенське мислення – інтуїтивне проникнення в природу речей, що руйнує градаційний раціоналізм мислення з його бінарними опозиціями; основою практики дзену с коаи, побудований на принципі абсурдності запитання і відповіді.

67. Дидаскал – вчитель у Стародавній Греції та Візантії. Так само називали часто вчителів в українських братських школах XVI–XVIII століть.

68. Дитинець – укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі, обнесена стінами. 3 XVIII ст. почала називатися Кремлем.

69. Дихотомічність світу – концепція поділу світу на дві частини, сакральну і профану.

70. Діалог – форма мовно–розумової комунікації, в якій схрещуються два чи більше різноспрямованих потоки думок з метою з’ясувати спільні точки взаєморозуміння та окреслити розбіжності, що в решті решт має сприяти виявленню істини. Діалог у лінгвістиці – вид мови, який характеризується ситуативністю, контекстуальністю і довільністю, має слабку організаційну структуру.

71. Добро і зло – категорії, в яких даються позитивна і негативна оцінки суспільних та природних явищ відповідно до ціннісних орієнтацій певних соціальних груп і класів. Добро і зло в найзагальнішій формі означають: добро належне і морально–позитивне у вчинках і мотивах діяльності людей, у явищах соціальної дійсності; зло – морально–негативне, негоже.

72. Догма – 1) у стародавній і середньовічній філософії – основні положення того чи іншого вчення, яке приймається без доказів. У релігії – положення, що видаються за вічні, незмінні, «богом дані» істини; 2) поняття, ідеї, вчення, які вважаються істинними за будь–яких умов.

73. Догмат – основне положення віровчення, обов’язкове для всіх віруючих, визнане як незаперечна істина, вічна і незмінна, яка не підлягає критиці.

74. Догматизм – це незмінний, ігноруючий конкретні умови місця і часу, підхід до тих або інших проблем, оперування догмами, тобто відірваними від життя положеннями.

75. Досвід – сукупність знань і навичок, набутих на основі і в процесі безпосередньої практичної взаємодії людей із зовнішнім світом; форма засвоєння людиною раціональних здобутків минулої діяльності.

76. Дружба – взаємна прихильність між людьми, що виявляється в здатності до самопожертви, взаємодопомоги, насолоди духовним спілкуванням.

77. Думка – 1) результат розумового відтворення та перетворення (через аналіз і синтез, ототожнення і розрізнення, диференціацію та інтеграцію тощо) пізнавальних образів об’єктів, оперування їхніми ознаками, яке дозволяє розпізнавати загальне в окремому, абстрактне в конкретному, істотне у випадковому; 2) зміст свідомості, що займає проміжне становище між знаннями і вірою і має деякі ознаки їх обох; 3) знаний в єдності з інтелектуально–емоційним відношенням до нього в діапазоні від безсумнівного переконання в його істинності до припущення його істинності з більшою чи меншою домішкою сумніву.

78. Духовний світ особистості – система свідомо–психологічних рис, особливостей, яка в своїй цілісності виявляє міру усвідомлення людиною сутності буття, свого місця й призначення в світі і проявляється в характері її відношення до світу і до себе. Духовний світ особистості не існує поза духовним життям суспільства. Він являє собою специфічну, індивідуально неповторну форму його прояву, існування. В ньому заходять специфічне виявлення чуттєвий і раціональний рівні суспільної свідомості, всі її форми, суспільна психологія та ідеологія. Проте він не зводиться до суми їх, а є відносно самостійною цілісністю. Вихідним моментом формування змісту і структури духовного світу особистості є знання. Характерною особливістю духовного світу особистості виступає здатність застосовувати знання і розум для аналізу оцінки явищ, для визначення ставлення до них, характеру вчинків і дій відповідно до потреб та інтересів особи, класу, суспільства.

79. Евдемонізм – етичний принцип, за яким основою моральності є прагнення людини до щастя: особистого – індивідуалістичний евдемонізм, суспільного – соціальний евдемонізм. Близький до гедонізму.

80. Егоїзм – морально–етичний принцип, який означає таку поведінку людини, коли вона, прагнучи до задоволення лише власних інтересів, нехтує інтересами суспільства й інших людей. Протилежністю егоїзму є альтруїзм.

81. Егоцентризм – 1) суб’єктивно–ідеалістичний філософський і етичний принцип, за яким індивідуум, особистість вважається центром Всесвіту; 2) негативна, хвороблива риса характеру, яка проявляється в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі.

82. Едипів комплекс – одне з понять психоаналізу, що відображає своєрідність відношень між батьками і дітьми, внаслідок чого нібито виникає моральна структура суспільства. Назва походить від давньогрецької легенди про царя Едипа, який випадково у сутичці вбиває одного чоловіка, не знаючи, що це його батько, та одружується на цариці–вдові, не знаючи про те, що вона його матір. Усвідомлення зла, що гранилось, приводить Едипа до переживання почуття вини – за Фрейдом, вихідного пункту становлення моралі в історії людства.

83. Екзистенціалізм – філософський світогляд, який утверджує унікальність існування світу людської суб’єктивності.

84. Екзистенція – основна категорія екзистенціалізму, яка означає внутрішнє буття людини, те незбагненне, ірраціональне в людському „Я”, внаслідок чого людина є конкретною, неповторною особистістю.

85. Еклектизм (еклектика) – безпринципне, механічне поєднання різнорідних поглядів, теорій, напрямів, стилів.

86. Екологічність культури – система ціннісних орієнтацій культури, яка спирається на відношення до природного середовища як до унікального макрокосму.

87. Експресіонізм – художній світогляд, який відобразив ситуацію безвихідності самотньої людини у ворожому їй світі.

88. Емпатія – вміння входити в психологічний стан іншої особи, здатність поставити себе на місце іншого в його ситуації.

89. Ентропія соціально–культурна – процес зниження рівня системно–ієрархічної впорядкованості, культурного комплексу будь–якого суспільства.

90. Епігони – 1) наступники діадохів–полководців Олександра Македонського; 2) мало оригінальні наслідувачі якогось громадсько–політичного, літературного чи художнього напряму.

91. Епіталама (з грец.) – весільна пісня, вид хорової лірики у Стародавній Греції та Римі. Одна з форм епіталами – гімни – пісня, яка супроводила наречену у дім нареченого.

92. Епос (грец. «слово», «розповідь», «історія») – сукупність народних героїчних пісень, сказань, поем. Оповідний рід літератури, що, на відміну від лірики і драми, характеризується розповідно–описовою (епічною) формою, широтою зображення подій і характерів. Естетика – наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, про сутність і форми перетворення життя за законами країн, про природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства. Об’єктом дослідження естетики є творча діяльність людини, її естетичне відношення до дійсності і мистецтво як вища форма його відношення.

93. Есхатологія (з грец.) – релігійне вчення про долю світу і людини, про кінець світу і Страшний суд. В основі есхатології – давні уявлення про наявність у природі прихованих діючих сил, боротьбу доброго і злого початків, про загробне покарання грішників і нагороду праведникам. У розвинутій формі есхатологія притаманна іудаїзму, християнству, ісламу. Есхатологічні настрої особливо поширювалися під час соціальних і політичних криз.

94. Етика – 1) у звичайному розумінні – те саме, що і мораль, моральність, вдача; 2) філософська наука, об’єктом вивчення якої є мораль. Як теорія моралі етика з’ясовує її місце в системі суспільних відносин, аналізує природу, внутрішню структуру моральних відносин і морально! свідомості, досліджує моральні поняття, за допомогою яких репрезентуються моральні норми, принципи, оцінки, судження тощо.

95. Євангелія – частина Біблії, пов’язані спільною темою релігійні твори, що становлять основну частину Нового Заповіту. Містять життєпис Ісуса Христа та основні положення християнського віровчення.

96. Євразійство – концепція щодо слов’янських культур як неєвропейського фенол–гену, який об’єднує в собі західні й східні риси I знімає суперечність інших та синтезує їхні досягнення.

97. Жрець – особа, що займається відправленням релігійних обрядів у язичників. Жрець здійснював жертвопринесення божеству, стежив за вшануванням богів, доглядав за їх статуями і священними тваринами, молився їм. Жерці звільнялися від будь–яких податків.

98. Жупел – щось таке, що викликає жах, лякає. На церковнослов’янській мові – сірка, що горить, чи смола для грішників у пеклі.

99. Заклинання – усталена словесна формула, що супроводжується відповідними діями, яка мала магічну силу. Метою заклинань було вплинути на когось чи щось, підкорити його своїй волі або чаклунській силі, висловити настійне прохання, благання.

100. Замовляння – магічні слова, які за давніми уявленнями, маючи чаклунську силу, чинять вплив на щось – загоюють рани, лікують хвороби тощо.

101. Звичаї – стереотипи поведінки, яких дотримується спільність людей, груда соціальні за певних обставин і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, передаючись з покоління в покоління.

102. Знак – матеріальний–предмет, явите, подія, які виступають представником іншого предмета і використовуються для збереження і передачі інформації.

103. Знання – форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, що характеризується усвідомленням їх істинності. Сумнів щодо істинності пізнавального результату виключає можливість зведення його до знання і перетворює цей результат на гадку. Статус знання як права на істину здатна забезпечити лише практика.

104. Ідеал – уявлення про найвищу досконалість, котра як взірець, норма і найвища мета визначає певний спосіб і характер людини чи суспільного класу. Ідеал вірно чи ілюзорно відображає корінні суспільні, насамперед класові, інтереси. Залежно від сфер людської життєдіяльності формуються суспільні, політичні, етичні, естетичні, гносеологічні та інші ідеали, які входять до складу світогляду людини, і виявляють активно–творче відношення людини до дійсності й відіграючи роль кінцевих цільових орієнтирів.

105. Ідеалізація –1) уявлення про когось чи щось як про значно краще й досконаліше, ніж воно є насправді; наділення когось або чогось властивостями, що відповідають ідеалу; 2) спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об’єкти типу абсолютно чорного тіла, ідеального газу, точки тощо; вони відображають реальні можливості конструювання моделей емпіричних об’єктів у «чистому» вигляді, звільненому від конкретних властивостей, неістотних з погляду розвитку певної наукової теорії.

106. Ідіома (з грец.) – стале словосполучення, що виконує функцію окремого слова, значення якого не виводиться із значень компонентів, з яких воно складається (наприклад, «накивати п’ятами»). Ідіома є результатом мовної творчості народу протягом багатьох століть.

107. Ієрогліф – знак деяких видів ідеографічного письма (єгипетська ієрогліфіка, давнъошумерський клинопис, сучасна китайська ієрогліфіка).

108. Ікона – образ сакрального світу, який за допомогою оберненої перспективи відображає відношення горного і дольного світів.

109. Імпресіонізм – художній світогляд, орієнтований на суб’єктивне відображення миттєвостей буття.

110. Індивідуалізм – колективізм тощо; ці антиномії взаємопов’язані і

111. Індивідуум – окремий одиночний представник певного виду, роду, класу, множили предметів, окрема сутність, істота чи людина, що виділяється як об’єкт практичного або теоретичного відношення. Поняття «індивідуум» має важливе значення для наукового пізнання, оскільки пізнання в кожній з своїх галузей пов’язане з класифікацією об’єктів за їхньою суттєвою спорідненістю.

112. Ініціація – обряд посвячення юнаків у повноправні члени суспільства, що імітував вмирання та нове народження або перетворення на іншу істоту.

113. Інтелігенція – соціальна трупа, що складається з осіб, професійно зайнятих розумовою працею (науковці, інженери, техніки, вчителі, лікарі, митці тощо). Інтелігенція виникла внаслідок відокремлення розумової праці від фізичної.

114. Іронія – прихована насмішка, спеціально вдягнена у форму позитивної характеристики чи вихваляння. Злу іронію називають сарказмом.

115. Ірраціональний той, що перебуває за межею розуму, алогічні.

116. Календарно–обрядова поезія – найдавніший вид усної поетичної творчості. Виникла у християнську добу. Цикли цієї уснопоетичної словесності пов’язані з певними періодами року (календарем) – колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчані пісні тощо – або ж з відповідною трудовою діяльністю людини – косарські пісні, обжинкові пісні.

117. Калокагатія – естетичний ідеал гармонії духовного і фізичного в людині.

118. Канон – сукупність правил, яка визначає ідеальність образу.

119. Карнавал – універсальний механізм, який с противагою ієрархічності середньовічного суспільства.

120. Картина світу – одна з форм світоглядного відображення об’єктивної реальності в суспільній свідомості, що являє собою на казковий образ освоєної в практиці діяльності, компонент світогляду. Цілісна картина дійсності, насамперед узагальнений образ соціального середовища, що становить вихідну умову людського буття, створюється в процесі практично] діяльності людей. Будучи науковим зображенням об’єктивної реальності, яке відповідає безпосередньому сприйняттю її суб’єктом. Картина світу відрізняється від раціонального компонента світогляду (системи філософи і наукових понять та принципів) чуттєвою очевидністю й органічною цілісністю.

121. Каста – (від португ. «рід», «походження») – замкнена група людей, місце якої в суспільстві визначається звичаями і законами. Для каст характерні замкненість, спілкування лише між особами

122. Катарсис (від грец. «очищення») – поняття давньогрецької естетики, яке характеризує естетичний вплив твору мистецтва на людину. Слово «катарсис» вживався греками у багатьох значеннях: у релігійному, етичному, фізіологічному і медичному. Катарсис, очевидно, включає і полегшення теля великого напруження почуттів і облагородження цих почуттів, синтезовані в естетичному переживанні.

123. Катехізис – церковно–навчальний посібник, що у формі запитань і відповідей викладає основний догмат православної, католицької чи протестантської церкви.

124. Кітч – (від нім. «жаргон», «збирання вуличного сміття», пізніше імітація унікальних художніх виробів) – явища художньої культури. Позначена еклектизмом, різномаїття стилів. Найчастіше це масова культура.

125. Класицизм – художній світогляд, який моделює раціональний образ світу.

126. Колабораціоністи (від фр. співробітники) – зрадники батьківщини, особи, які співробітничали з фашистськими загарбниками в окупованих ними країнах під час другої світової війни.

127. Комедія дель арте, або комедія масок – вид італійського народного театру, що виник в середині XVI століття. Особливість комедії масок – відсутність літературного тексту, акторська імпровізація, постійні персонажі (наприклад, Арлекін, Панталони), які носили на обличчях напівмаски.

128. Конформізм – пристосовуваність, пасивне прийняття існуючого порядку, смаків, суджень. Альтернатива конформізму – нонконформізм.

129. Конфуціанство – 1) філософське етичне вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н.е. Кун Фу–цзи (Кун–учитель). Основним твором конфуціанства є трактат «Лунь–юй» («Бесіди і судження»), складений учнями Кун Фу–цзи. Головним у конфуціанстві є поняття «жень» (гуманність) – моральний закон, який визначає взаємини людей в сім’ї і суспільстві і вимагає (без застережної покори молодших старшим за віком або за соціальним положенням; 2) віровчення, що склалося після смерті Конфуція на ґрунті його філософсько–етичного та релігійного вчення.

130. Концептуалізм – художній світогляд, в якому дійсність замінюється її вербалізованою концепцією.

131. Коран (араб, «читання») – священна книга мусульман; збірник релігійно – догматичних, міфологічних і правових матеріалів, складений у VI–VI ст. до н.е.

132. Космос – модель буття, яка виступає образом впорядкованості світу.

133. Креаціонізм – релігійно–ідеалістичне вчення, яке пояснює походження і різноманітність світу «божим творінням». Ідеї креаціонізму притаманні різним релігійним системам, але найбільшого розвитку набули в монотеїстичних релігіях іудаїзму, християнства та ісламу.

134. Культура – сукупність практичних матеріалах і духовних надбань суспільства й людини, втілюються в результатах продуктивної діяльності. У вужчому розумінні, культура – це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності (культура виробництва, культура праці, культура мови; правова, моральна, естетична культура, культура по буту тощо). Джерелом культури є суспільна праця, здатна практично й духовно перетворювати дійсність і саму людину.

135. Культурогенез – процес зародження культури людства, пов’язаний зі становленням і розвитком знаряддєвої, комунікаційної та семантичної діяльності.

136. Куртуазія – складний ритуал відносин та моральних правил, передбачених придворним етикетом.

137. Лейтмотив – провідний мотив; у переносному значенні – важлива думка, що неодноразово повторюються у творі, промові тощо.

138. Лінійний час – образ часу, в якому домінує рух «уперед», під яким розуміють як історія з відповідним минулим, теперішнім і майбутнім.

139. Літографія – один з основних видів графіки; спосіб друкування, при якому відбитки одержую за допомогою перенесення фарби під тиском з плоскої друкованої форми безпосередньо на папір.

140. Літописання, літопис – хронологічно послідовної запис історичних подій, зроблений їх сучасником.

141. Літургія – 1) обідня, вид богослужіння у православній церкві; 2) у Стародавній Греції та Візантії – деякі види державних повинностей.

142. Логос – першооснова буття в його впорядкованості та законовідповідності; раціональна діяльність розуму, спрямована на усвідомлення системності й гармонійності світу.

143. Людина – суспільна істота, продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури, вищий ступінь у розвитку живих організмів. Я*: продукт тривалої еволюції світу людина є матеріальною, природною істотою. Проблема взаємодії соціального і біологічного в людині є найважливішою в комплексі наук про людину.

144. Людина східного типу – людина, визначена у своїй долі та діях космічним законом відповідно до формули «людина в човні без весел») з настановою на споглядальність «на містичне єднання з природними й надприродними силами, з орієнтацією на корпоративні цінності.

145. Маги – у Стародавньому Ірані жерці зороастризму і деяких інших вірувань. В VI–IV до н.е. Становили окреме плем’я і брали ендогамні шлюби. Персидські маги, як й жерці вавилонської релігії (халдеї), займалися пророцтвами й заклинаннями. Згодом магами почали називати усіх провісників долі, чаклунів, астрологів, заклинателів.

146. Магія (від. грец. чаклунство, чародійство) – обряди, покликані впливати на людей, духів, явища природи. Магія є складовою частиною всіх релігійних культів.

147. Мадригал – невеликий музично–поетичний твір любовно–ліричного змісту. Розвинувся в епоху Відродження в Італії.

148. Маньєризм – стильова течія XVI–XVII ст. в Європі, для якої характерні екзальтація та гіперболізм (підготувала появу бароко).

149. Маргіналія – назва чи малюнок, вміщені на полях книги.

150. Медитація – розумова дія, спрямована на приведення психіки людини у стан поглибленої зосередженості. Особливого розвитку медитація набрала в індійській та буддійській йозі, в античному «філософському екстазі» платоників і неоплатоників, в условленому «розумному діянні» («Ісусова молитва»), а також в деяких школах сучасного психоаналізу.

151. Ментальність – світосприйняття, яке формується па глибокому психічному рівні індивідуальної або колективної свідомості, сукупність психологічних, поведінкових настанов індивіда або соціальної групи.

152. Меса – 1) католицька обідня (літургія); 2) багатоголосий циклічний хоровий твір на текст літургії (із супроводом органа чи оркестру).

153. Метаморфоза – повна зміна.

154. Метки (від грец. «переселенці») – в полісах Стародавньої Греції чужоземці, а також відпущені на волю раби. Були особисто вільні, проте не мали політичних прав.

155. Механіцизм – світогляд, що пояснює розвиток природи і суспільства законами механічної форми руху матерії.

156. Меценат – ім’я римського державного діяча (I ст. до н.е.), близького до імператора Августа; уславився своїм широким покровительствах над поетами й художниками. Його ім’я стало називним.

157. Міф – історично перша світоглядна форма відображання дійсності, в якій художнє, моральне, пізнавальне та практично–перетворююче освоєння світу дані в синкретичній, взаємоопосередкованій єдності. Як елемент світоглядної свідомості родового суспільства міф є духовно–практичним засобом освоєння форм суспільної життєдіяльності, форм взаємовідношення людини і природи, людини і суспільства.

158. Міфологія – 1) сукупність міфів будь–якого народу; 2) спосіб духовно–практичного освоєння світу, форма суспільної самосвідомості та світосприйняття людини первісного докласового суспільства, викладені в системі міфів; 3) наука про міфи.

159. Мова – система знаків, за допомогою яких здійснюється комунікація

160. Мода – панування у певному середовищі в певний час тих чи інших смаків в уподобаннях, формах побуту й одягу.

161. Модерн – художній світогляд, якій тяжіє до естетизації навколишнього середовища.

162. Мозаїка – зображення або візерунок, зроблений з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на цементі або мастиці різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців, смальти і т. д.

163. Мораль – система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку людей. Мораль також виконує пізнавальну, оціночну, виховну функції. Предмет соціального вивчення етики. Складовими частиками моралі є моральна діяльність (вчинки, поведінка людини), моральні відносини, моральна свідомість. Норми і принципи моралі, моральні ідеали, почуття становлять систему моралі, яка визначає життєву позицію певної соціальної спільності. Специфікою моралі є те, що вона на відміну таких форм суспільного регулювання як економічна, правова, адміністративна тощо, які спираються на спеціальні установи, силу державного примусу (право), базується на силі переконання, громадської думки, традицій, моральних авторитетів.

164. Набат – 1) у Стародавній Русі – мідний військовий барабан величезних розмірів, який перевозили чотирма кіньми; 2)сигнал тривоги для зібрання людей, який подавався зазвичай ударами в дзвін («бита у набат»).

165. Народні звичаї та обряди. Народний звичай – традиційний порядок визначення подій, свят, який пов’язаний з виконанням певних дій та використанням відповідних атрибутів та предметів. Народний обряд – це сукупність установлених звичаєм дій, пов’язаних з побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов; церемонія культових та звичаєвих обрядів.

166. Народність – одна з форм етнічної спільності людей, яка є наступною після родоплемінної спільності й передує нації. Народності властиві в нерозвиненому вигляді майже всі ознаки нації: відносна спільність мови як засобу спілкування і взаємного розуміння людей, етнічне самоусвідомлення і самоназва. Проте відносно слабка економічна спільність, зумовлена слабким малорозвинутим суспільним поділом праці, причиняє недостатній розвиток інших факторів, що зв’язують народність в єдине ціле на ранніх етапах її формування.

167. Натхнення – особливий стан людини, який характеризується піднесенням її духовних сил. активізацією всіх психічних процесів. Натхнення є однією з головнях передумов процесу творчості. В стані натхнення лк?дині притаманні особлива ясність свідомості, велика інтенсивність мислення і фантазії, наплив почуттів і виняткова зосередженість уваги на об’єкті творчості, емоційне піднесення. Фізіологічною основою натхнення є домінанта – сильне збудження певної частини кори головного мозку при загальмованості інших ділянок.

168. Натюрморт – живописне зображення предметів домашнього посуду, плодів, квітів, забитої дичини тощо.

169. Нігілізм – у широкому розумінні слова, заперечення загально прийнятих цінностей і норм, які вкоренилися в суспільному житті.

170. Нонконформізм – демонстративне неприйняття загальнопоширених нормативів, правил, догм.

171. Обскурантизм – вкрай вороже ставлення до освіта і прогресу, реакційність, мракобісся.

172. Одіозний – дуже неприємний, небажаний, таким, що викликає негативне ставлення.

173. Оранта – один із іконографічних образів Богоматері, який склався у середні віки. Богородицю зображали на повний зріст з піднесеними руками й повернутими від себе долонями. Оранта дістала поширення в іконографії й живопису Візантії та Давньої Русі в IX–XIII століттях.

174. Ордер архітектурний – принципи співвідношення елементів архітектурної конструкції; в античній традиції сформувалися ордери дорійський, іонійський та коринфський.

175. Особистість – людина як суб’єкт суспільних відносин, носій свідомості та системи суспільно значущих якостей, детермінованих конкретно–історичними умовами життя суспільства. Поняття «особистість» слід відрізняти від понять «індивідуум» (одиничний представник людського роду) та «індивідуальність» (сукупність індивідуально–неповторних властивостей, що відрізняють одного індивіда від усіх інших).

176. Офорт – вид гравюри; малюнок вишкрябується гравірувальною голкою у шарі лаку, що вкриває поверхню металевої пластини, після чого прошкрябані місця протравлюються кислотою. Зображення відбивається із пластини, витравлені місця якої заповнені фарбою.

177. Палімпсести – 1) писання по стертому старому тексту на пергаменті; в широкому розумінні – поверх «священних текстів».

178. Папірус – багаторічна трав’яниста рослина родини осокових. У Стародавньому Єгипті з папірусу виготовляли своєрідний папір, який називався папірусом, а також – одяг, циновки тощо.

179. Парафраза – музична п’єса у формі фантазії на теми (мелодії) з іншого твору.

180. Парія – безправна, пригнічена людина. Слово походить від найменування однієї із нижчих «недоторканих» каст у Південній Індії.

181. Пастораль – літературний, музичний і театральний жанр, в основі якого – поетизація та ідеалізація простого сільського життя. У переносному значенні, пастораль має дещо іронічний відтінок як стан ніжності і тиші, однак з певною часткою манірності, солодкуватості.

182. Патетика – захоплена, пристрасна схвильована мова, що має метою вплинути на почуття.

183. Патристика – християнська філософія викладена у творах «отців церкви» (Терту ліана, Августина Блаженного).

184. Патриції й плебеї – римський народ офіційно складався з патриціїв (старої знаті) і плебеїв (вільного населення, яке володіло земельною власністю). В імператорський період частина плебеїв, втративши свої земельні володіння, перетворилася на нероб, яких держава взяла на утримання. У І–ІІ столітті кількість утриманців держави досягла 200 тисяч чоловік. «Хліба й видовищ» – у ці слова вклався своєрідний «світогляд» цієї бездіяльної юрби.

185. Пафос – 1) натхнення, ентузіазм, зумовлені боротьбою за високу мету; 2) пристрасний, піднесений тон промови.

186. Персоналізм – течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв творчої активності верховної особи – Бога. Виник наприкінці XIX ст. в США (Б. Боун, У.Е. Хокінг, Е.Ш. Брайтмен та ін.), в Росії (М.О. Бердяєв, Л. Шестов). У 30–х p.p. XX ст. сформувався французький варіант П. (Е. Муньє, Ж. Лакруа).

187. Підтекст (у театрі) – внутрішній зміст сцени, який не розкривається безпосередньо у діалозі. Пластичність – домінанта тілесної, об’ємної форми в культурній традиції.

188. Пієтет – глибока повага, шанобливе ставлення до когось, до чогось.

189. Пленер – у живопису термін, який позначає передачу в картині всього багатства змін кольору, зумовлених дією сонячного світла і атмосфери. Пленерний живопис склався у результаті роботи художників на вільному повітрі, а не в майстерні.

190. Побут – позавиробнича сфера суспільного життя людей; сукупність способів і форм задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб.

191. Поліс – корпорація вільних громадян, в якій статус члена колективу обумовлений правом на частину суспільної власності.

192. Поліфонія – рівноправне багатоголосся в музиці; метафора полілінійності буття.

193. Постімпресіонізм – художній світогляд, орієнтований на творення міфопоетичної моделі світу з відображенням філософських і символічних начал буття.

194. Постмодернізм – сучасний етап культурного розвитку з моралістичною моделлю світу, визнанням співіснування різних ціннісних світів, розмитістю меж протилежних сторін.

195. Провіденціалізм – теологічне розуміння причин суспільних подій як прояву волі Бога, а їх сенсу – як наперед визначеного наміру Бога (провидіння).

196. Прогноз – імовірнісне судження про стан якогось явища в найближчому або віддаленому майбутньому на основі спеціального наукового дослідження (наприклад, агрометеорологічний, демографічний, науково–технічний прогноз).

197. Прогрес і регрес – властивість реальних процесів, що полягає у висхідному русі від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого – прогрес; в переході від вищого до нижчого – регрес.

198. Профанація – тлумачення невігласами якоїсь ідеї, вчення, твору мистецтва, їх викривлення та надання вульгарного змісту.

199. Рапсоді – мандрівні співаки, виконавці епічних пісень у Стародавній Греції (як і веди).

200. Раритет – рідкісна річ, рідкісний примірник старої книги.

201. Реалізм – художній світогляд, що відображає життя у формах самого життя.

202. Риторика – мистецтво красномовства і (ширше) наука про художню прозу взагалі. Виникла у Стародавній Греції в V ст. до н.е., у Стародавньому Римі –з I ст. до н.е. Антична риторика орієнтована головним чином на судові й парадні промови.

203. Ритуал – особлива програма поведінки, в якій актуалізується зв’язок з минулими нормами життя предків.

204. Розсіяна перспектива – система організації простору на площині зображення без конкретної точки сходу, яка у світоглядному контексті моделює ситуацію рівнозначності всіх елементів світобудови й розчинення людини у ній.

205. Рококо – художній світогляд, який моделює чуттєвий образ світу.

206. Романтизм – художній світогляд, що відображає конфлікт між універсумом і несумісним з ним ідеалом абсолютної свободи особистості.

207. Ромашка – художнє світобачення, в якому представлена ідея гріховності світу й малості людини в ньому.

208. Саєнтизм і антисаєнтизм – протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (антисцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури.

209. Сакральне – світоглядна категорія, яка виділяє сфери буття, що сприймаються як відмінні від буденної реальності (профанного), особливо ціннісні, священні.

210. Самосвідомість – усвідомлення людиною самої себе, своїх здібностей, якостей, думок, почуттів, інтересів, дій, місця і ролі в природі і суспільстві.

211. Свідомість – властивий людині спосіб відношення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях; найвища форма відображення матерії.

212. Світове дерево (гора) – сутнісний компонент міфологічного космічного устрою, який об’єднує світ небесний (горній), земній (дольній), підземний (хтонічний).

213. Семіотика – загальна теорія знакових систем.

214. Сикофант – в Афінах та інших полісах Стародавньої Греції так називали професійного донощика, наклепника й шантажиста. Сикофанти збирали відомості, котрі компрометували впливових громадян з метою порушити проти них судову справу, звести політичні рахунки або одержати хабара.

215. Символ – речовий, графічний чи звуковий умовний знак чи умовна дія, що означає якесь явище, поняття, ідею.

216. Символізм – художній світогляд, орієнтований на відображення загального, абсолютного через образи конкретної реальності, переплавлені суб’єктивною свідомістю автора

217. Симулякр – ключове поняття постмодерністської естетики, яке замінило художній образ; знак відсутності дійсності, правдоподібна подоба, симуляція, що не має за собою реальності.

218. Синкретизм – 1) злитість, не розчленованість, яка характеризує первинний нерозвинутий стан чогось, наприклад, первісного мистецтва; 2) у філософії – різновид еклектизму, поєднання суперечливих поглядів.

219. Скоморох, скомороство – 1) за часів Київської Русі – блазень, мандрівний середньовічний актор при дворі князя, монарха, що розважав господаря та його гостей різними витівками, жартами, удаючи із себе дурника, штукаря; 2) заняття, професія скомороха.

220. Соборність – гармонійна цілісність ;подини, світу й церкви, спосіб розв’язання всією громадою проблем.

221. Станкове мистецтво – термін, яким визначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер; у живопису – картина, в скульптурі – статуя, погруддя і т. і. У добу Київської Русі – це ікони.

222. Суфізм – містична течія в ісламі, яка акцентує емоційно–інтуїтивний шлях наближення до Абсолюту.

223. Схід і Захід – парна категорія, яка виражає дихотомію цілого всесвітньої культури в ряді смислових антиномій: демократія – деспотизм, аскета – містика, раціональність – ірраціоналізм, інтуїтивізм – динамізм, стабільність, модернізація – традиційність,

224. Сюрреалізм – художній світогляд, який абсолютизує сферу підсвідомого.

225. Табу – сукупність заборон у сакралізованій системі цінностей.

226. Толерантність (від лат. Тоlегаntiа – терпіння) – це терпимість до іншого роду поглядів, вдач і звичок.

227. Тотемізм – комплекс вірувань, пов’язаний з уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини–предка, покровителя).

228. Традиційне суспільство – суспільство, культура якого орієнтована на сакральні ідеї, на культ предків, на домінування ірраціональних цінностей.

229. Тропи – форми художнього інакомовлення (метафора, метонімія, гіпербола тощо).

230. Універсалізм – методологічна позиція, яка передбачає наявність вселюдських феноменів.

231. Універсалїї культури – історично зумовлена система понять осмислення світобудови, яка зберігає найбільш загальні уявлення про світ та місце людини в ньому.

232. Урбанізація – процес перетворення міста у найвагоміший осередок проживання людей і центр зосередження та обміну культурних цінностей, утворення штучного середовища, протилежного природі.

233. Феномен влади–власності – обумовленість соціального статусу індивіда його місцем у суспільній ієрархії.

234. Фортифікаційна архітектура – оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога; укріплення місцевості для ведення бойових дій; конструкції. Військові споруди та оборонні укріплення.

235. Фреска – настінний живопис, картина. Написана фарбами (водяними або на вапняному молоті) по свіжій вогкій штукатурці.

236. Футурологія – у широкому розумінні сукупність уявлень про майбутнє людства, у вузькому – галузь наукових знань, що охоплює перспективи розвитку соціальних процесів; часто вживається як синонім прогнозування і прогностики. Фундаменталізм – консервативний напрям, що заявляє про догматичну відданість певним принципам; наприклад, сучасний Ісламський фундаменталізм.

237. Холізм – філософія цілісності світу, людини та пізнання їх.

238. Храмова архітектура – споруди, пов’язані з релігією, з богослужінням, з церквою; та, що належить церкві.

239. Хронотоп – єдність просторових і часових параметрів.

240. Художня мова – сукупність правил й знакових систем, за допомогою яких твориться й передається інформація у мистецтві.

241. Хуторянство – інтелектуальна течія в Україні XIX – XX ст., в центрі якої – критика урбаністичної цивілізації.

242. Цивілізація – 1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку у цілому; 4) відносно самостійне цілісне соціально–історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад, антична цивілізація, елліністична цивілізація, афінська цивілізація). Термін був запроваджений В.Р. Мірабо (1757).

243. Цивілізація східного типу – тип цивілізації, світосприймання якого характеризується синкретичністю відповідно до формули «все в одному» і «одне в усьому», у духовному жити якого домінують канонізовані стилі мислення, а також орієнтація на досвід минулого і предків.

244. Циклічний епос (циклічний епос) – група епічних творів, починаючи з найдавніших часів, об’єднаних авторським задумом, історичною епохою, головними героями, місцем дії. Циклічними називалися поети – наступники Гомера, які мали намір охопити як найбільше коло (цикл) міфологічних подій.

245. Циклічний час – час, в якому немає руху вперед, відбувається повернення до того, що було, і немає відмінності між минулим, теперішнім, майбутнім, які зливаються в конкретному досвіді людини.

246. Ціннісна орієнтація – вибіркове ставлення до сукупності матеріальних, соціальних і духовних благ та ідеалів, що розглядаються як об’єкти мети й засоби для задоволення потреб особи чи соціальної групи.

247. Час міфічний – сакральний час, непідкорений законам історичного часу; локалізований у міфах.

248. Шлягер – модна пісня про кохання («товар, що легко збувається»).

249. Язичництво – тип культури, специфічною рисою якого є відсутність духовного універсалізму.

Список рекомендованих джерел

1. Авторханов А. Империя Кремля. Советский тип колониализма [Текст] :нач. пособие / А. Авторханов. – Вільнюс : ИМОИ, 1990. – 240 с.

2. Антонович В. Про козацькі часи на Україні [Текст] : навч.посіб. / В. Антонович. – Київ, 1991. – 212с.

3. Антонович В. Б. Три національні типи народні [Текст] : навч.посіб. / В. Б. Антонович. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К. : Либідь, 1995. – С. 90-101.

4. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода [Текст] : навч. посіб. / Д. Багалій. – К. : Орій, 1992. – 472с.

5. Балибар Э., Валлерстайн И. Раса, Нація, Класс. Двусмысленные идентичности [Текст] : Ecce Homo / Э. Балибар, И.  Валлерстайн. − М. : Логос–Альтера, 2003. – 272 с.

6. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть [Текст] : навч. посіб. / П.О. Білецький. – К. : Вища освіта, 1981. – 155 с.

7. Бочковський О. Вступ до націології [Текст] : навч. посіб. / О. Бочковський. – Мюнхен : УТГІ, 1991–1992. – 338с.

8. Валлерстайн И. Национальное и универсальное: возможна ли всемирная культура? [Текст] : И. Валлерстайн. – Спб. : Университетская книга, 2001. – С. 131–149.

9. Вілсон Е. Українці: несподівана нація [Текст] : вища школа \ Е. Вілсон, пер. з англ. – К. : К.І.С., 2004. – 552с.

10. Возняк М. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії [Текст] : М. Возняк. – Львів, 1924, − 192 с.

11. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис [Текст] : навчальний посібник / О. Воропай. – К. : Оберіг, 1991. – 456с.

12. Гнатенко П.І. Український національний характер [Текст] : навч. посіб. / П.І. Гнатенко. – К. : ДОК–К, 1997. – 116с.

13. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність [Текст] : О. Гнатюк. – К. : Критика, 2005. – 528с.

14. Гоголь Н. Взгляд на составление Малороссии [Текст] : Собрание сочинений в 4–х тт. Том 4 / Н. Гоголь. – М., 1968. – 345 с.

15. Горбаченко Т.Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо-філософський аспект [Текст] : навч.посіб / Т.Г. Горбаченко. – К. : 2001. – 272с.

16. Горський В.С. Філософія в українській культурі: (методологія та історія) [Текст] : Філософські нариси / В.С. Горський. – К. : Центр практичної філософії, 2001. – 236с.

17. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. Семантика символів у творчості поета [Текст] : літературний нарис / Г. Грабович. – К. : Радянський письменник, 1991. – 212с.

18. Грицак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського [Текст] : навч. посіб. \ О. Грицак. – К. : Кембридж, 1991. – 80 с.

19. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886) [Текст] : літературний нарис / Я. Грицак. – К. : Критика, 2006. – 632с.

20. Грицак Я. Страсті по націоналізму. Історичні есеї [Текст] : навч. посіб. / Я. Грицак. – К. : Критика, 2004. – 344с.

21. Грушевский М. Очерк истории украинского народа [Текст] : навч. посіб. / М. Грушевський. – К. : Либідь, 1991. – 400с.

22. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу [Текст] : навч. посіб. / М. Грушевський. – К. : Либідь, 2006. – 256с.

23. Гудков Д. Б. Теория и практика межкультурной коммуникации [Текст] : науч.пособ. / Д. Б. Гудков. – М. : ИДТК Гнозис, 2003. – 288 с.

24. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли [Текст] : литер.очерк. / Л. Н. Гумилев. – Л. : Географиздат, 1990. – 235 с.

25. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры [Текст] : литер. очерк. \ А. Я. Гуревич. – М. : Искусство, 1972. – 368 с.

26. Данилевский Н. Я. Россия и Європа [Текст] : науч. пособ. \ Н. Я. Данилевский. – М. : Книга, 1991. – 574 с.

27. Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI–XVII ст. [Текст] : літер. нарис / Я. Дашкевич . – К. : Сучасність, 1992, №3 – С.65–74.

28. Демкович-Добрянський М. Україна і Росія [Текст] : навч. посіб / М. Демкович-Добрянський. – Львів–Краків–Париж: Просвіта, 1993. – 206 с.

29. Діброва В. Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму. Досвід української літератури [Текст] / В. Діброва // Слово і час. − 1991. − №3. – С.15–23.

30. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654–1876) [Текст] : В кн. Вибране / М. П. Драгоманов. – К. : Либідь, 1991. – С. 559–574.

31. Жолтовський П.М. Монументальний живопис на Україні XVI–XVIII ст. [Текст] : навч. посіб. / П. М. Жолтовський. – К. : 1983. – 247 с.

32. Забужко О. С. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій [Текст] : літер. нарис / О. С. Забужко. – К. : Факт, 2007. – 640с.

33. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст [Текст] : літер. нарис / О. С. Забужко. – К. : Наукова думка, 1992. – 118с.

34. Забужко О. С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу [Текст] : навч. посіб. / О. С. Забужко. – К. : Факт, 2001. – 160 с.

35. Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації [Текст] : літер. нарис. / Л. Л. Залізняк. – К. : Фактура, 1997. – 456 с.

36. Залізняк Л. Л. Походження українців: між наукою та ідеологією [Текст] : навч. посіб / Л. Л. Залізняк. – К. : 2008. – 177 с.

37. Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш (репринтне видання 1856 р.) [Текст] : литер. очерк. / [упоряд. П. Кулиш].– К. : Дніпро, 1994. – 719с.

38. Історія релігії в Україні [Текст] / [упоряд Л. Никонс та ін.] : Навчальний посібник. – К., 1999. – 100 с.

Навчально-методичне видання

КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Методичні рекомендації

Укладач: О.В. Кунашенко

Надруковано у видавничому відділі

Миколаївського національного аграрного університету.