Концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичні коловороти).

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, пов’язані з дослідженням динаміки(історії)культури. Предтечею цього напряму був Джамбатіста Віко, який розподілив історію людства на три епохи - епохи богів, епоху героїв і епоху людей. Під час першої епохи, зважаючи на стан варварства, люди обожнювали природу,тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами та нормами, а формами правління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім’ю, в якій зростає роль батька, як необмеженого монарха серед членів сім’ї, а формою правління стає монархія чи аристократична республіка. Епоха людей − це зрілість людського роду,де стосунки між індивідами регулюються совістю,розумом і обов’язком, тому й форма правління відповідна-демократія,заснована на визнанні громадської та політичної свободи. Сягнувши високого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу, бо цей період Д.Віко характеризував як «друге варварство».

Детальніше ця концепція ( вона ще має назву « історико-типологічний », або «локальний» підхід) обґрунтована в працях М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін. Історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних одне від одного соціокультурних типів. У праці «Росія і Європа» Микола Данилевський викладає типологію культури – вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський , аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як «сумнівний » тип). Учений передбачав становлення одинадцятого типу – слов’янського.

Джерелом кожної культури, на думку М.Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх «життєвих сил», а її самобутність трактується на особливостях душі народу. Взаємини між народами нездатні змінити ні душі, ні національних особливостей народу. Тож, виступаючи проти європоцентризму, він підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій ототожнювати лише зі Сходом, або Азією. Кожний культурно-історичний тип, виникаючи з «етнографічного матеріалу», входить у період розвитку та розквіту, після чого занепадає і гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтративши свій культурний потенціал, зазначає вчений, людство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, котру виклав у книзі «Занепад Європи» Освальд Шпенглер. Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі.

Соціологічна концепція.

Соціологічна концепція пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуро - творчості дії зовнішніх соціальних сил)до центрованої аналізом суб’єктивних смислів культури(ідей, цінностей, вірувань)які визначають її об’єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог Макс Вебер(1864-1920рр.) вивчав уплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів у історичному процесі та застосував її у своїх працях « Протестантська етика й дух капіталізму », «Господарча етика світових релігій». Учений розглядав релігію як один з найважливіших способів надання сенсу соціокультурній діяльності людини, визначення системи цінностей і норм певної культури. Він створив метод «ідеальних типів »як теоретичних феноменів,характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Уже вищезгаданий Пітирим Сорокін розробив теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема, мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, котру утворюють матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Пітирим Сорокін вважав, що культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль та ін.) спираються на досягнення культури минулих епох. Вона, використовуючи нові творчі можливості, але вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, гине й дає простір новій культурі, здатній «виправити», «якось оновити ту систему культури, що деградує». Вражає також його аналіз щодо динаміки розвитку культури в минулому столітті. На його думку, панівна матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи, не відірваної від соціальної практики.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Так, Герберт Маркузе (1898-1979рр.), Теодор Адорно (1903-1969рр.) й інші вчені пов’язують виникнення кризи з репресивністю, прагматизмом і раціональністю. Руйнування традицій, проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальна технізація не лише підірвали, на думку Г.Меркузе, основи творчої діяльності та чуттєво-емоційний світ людини, а й придушили фантазію,спричинили кризу віри. Усе це призвело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет(1882-1955рр.) причини кризу сучасної культури вбачає в суперечностях, по-перше, між її структурними рівнями − високою(елітарною) та масовою (утилітарною) культурою, й по-друге, між власне культурою та наукою, що серед різноманітних видів духовної діяльності людей виявилася найбільш стабільною та життєздатною.