Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Мовл. етикет 2014 дистанц..doc
Скачиваний:
214
Добавлен:
07.06.2015
Размер:
3.46 Mб
Скачать

1. Загальні відомості про невербальне спілкування.

У діловому спілкуванні, опанувавши практику вербальних і невербальних засобів, можна сподіватися на перевагу перед партнером. „Читання” жестів, міміки сприяє формуванню точнішого уявлення про людину, з якою вступають у діловий контакт. Користуючись такою інформацією, можна уникнути небажаних вчинків і слів, що іноді роблять людей ворогами, можна викликати до себе симпатію й довіру, схилити на свій бік опонентів. Отже, безсумнівно, сучасній діловій людині дуже потрібно опановувати науку з новою незвичною назвою – боді-ленгвідж (мова тіла).

Невербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень немовних (несловесних) засобів комунікації.

Спілкування за допомогою мови тіла ведеться протягом тисячоліть, але предметом досліджень та уваги стало недавно. У кінці XX ст. виникла нова наукова дисципліна, у світі з’явилися спеціалісти з невербального спілкування. Предметом їх вивчення є поведінка людей у найрізноманітніших ситуаціях. Ці спостереження допомагають краще зрозуміти інших, самих себе і на основі отриманих знань зробити спілкування людей більш ефективним.

Деякі вчені зробили висновок, що людське спілкування на 55 – 65 % є невербальним. Як уважає Альберт Мерабян, спілкування тільки на 7 % є вербальним (слова і фрази), на 38 % – вокальним (інтонація, тон голосу, інші звуки), а більшість інформа­ції передається невербально.

У тих випадках, коли інформація, яка передається словами, не відповідає тому, про що говорять жести, міміка тощо, то на більшу довіру заслуговує інформація невербальна, адже жести, пози, міміка – здебільшого підсвідомості.

Трактуючи невербальні засоби комунікації, варто звернути увагу на національні традиції співрозмовників, оскільки вони можуть мати різне значення або відтінки значень у представників різних народів. Так, майже всі європейці, хитаючи головою зверзу вниз, передають згоду, болгари – незгоду, япон­ці підтверджують, що уважно слухають співрозмовника.

Оскільки підсвідомість людей працює автоматично, незалежно від них, невербальні знаки можуть „видати з головою”, тому, щоб сховати свої думки, доцільно:

• спеціально відпрацьовувати комплекс жестів, що надають правдоподібності сказаному;

• ширше використовувати позитивні невербальні знаки, що залучають інших, і, наскільки можливо, позбуватися негативних;

• дотримуватися дистанції щодо співрозмовника, щоб можна було приховати мікрознаки (рум’янець, зміни зіниць та ін.).

Для встановлення взаєморозуміння з партнерами, посилення впливу слів варто використовувати прийом „віддзеркалення”, тобто:

• приймати пози, схожі на пози співрозмовника (явне копіювання може бути розцінене як передражнювання, що призведе до втрати контакту);

• синхронізувати жести й ритм своїх рухів з жестами й ритмом рухів співрозмовника;

• використовувати у своєму мовленні подібні темп, гучність, інтонацію голосу, темп мовлення.

2. Екстралінгвістичні і просодичні норми спілкування.

Екстралінгвістика – наука, що вивчає елементи позамовної дійсності, у межах якої розгортається комунікація.

Велике смислове навантаження мають паузи в мовленні. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інформація слухачам поступає. Невипадково Цицерон зауважив: „Найсильніший крик – у мовчанні”. Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках В. Симоненка: Не жартуй наді мною, будь ласка, І говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи.

Просодика – сукупність фонетичних суперсегментних (надзвукових) характеристик мовлення, те, що характеризує технічний бік мовлення.

Розрізняють такі характеристики людського голосу:

1. Швидкість мовлення: жвава манера говорити, швидкий темп мовлення свідчать про імпульсивність співрозмовника, його впевненість у собі; спокійна повільна манера вказує на незворушність, розважливість, обґрунтованість; помітні коливання швидкості мови виявляють недолік урівноваженості, непевність, легку збудливість людини.

2. Гучність. Більша гучність голосу властива зазвичай щирій силі спонукань (життєвій силі) або зарозумілості й самовдоволенню; мала гучність указує на стриманість, скромність, такт або недостачу життєвої сили, слабкість людини.

3. Артикуляція („вимова”). Ясна й чітка вимова слів свідчить про внутрішню дисципліну, потребу в зрозумілості, розпливчаста вимова видає поступливість, непевність, м’якість, млявість волі.

4. Сміх. Сміх уважається антистресовим чинником. Завдяки сміху розряджається обстановка, знімається психологічне, а часом і фізична напруга. Існує „неписане” правило: сміх можливий тільки в групі, що складається хоча б із двох осіб. Тому коли хтось спостерігає за людиною, яка сміється, хоча сидить сама й думає над чим-небудь або читає книгу, то реакція оточення – здивування й подив: від зморшок на чолі й злого погляду до відповідної посмішки або навіть сміху.

Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90 % адекватних суджень про мовця.

Терміном артикуляція називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. На відміну від звуків тварин, людське мовлення можна розчленувати, тобто виокремити кожен звук. Першорядна вимога до артикуляції – її чіткість, виразність. Якнайвиразніше треба артикулювати звуки, виступаючи перед аудиторією.

Для виразності є окремий термін – дикція. Цим словом називають також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково чітким, розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер. Недосконала артикуляція, дефектна дикція, „ковтання” звуків, вимовляння їх „під ніс” тощо змушують співрозмовника (аудиторію) напружувати увагу, „заглядати в рот” мовцеві, щоб упізнати звуки за рухами артикуляційних органів. Для мовлення важливими є „пороги сприйняття” звуків. Пороги сприйняття у різних людей неоднакові. На це треба зважати і, відповідно, „керувати” артикуляцією: її виразність, як і розбірливість почерку, є однією з найперших вимог культури й етикетності мовлення.

Складником інтонації є мелодика („співучий”) – рух висоти тону голосних звуків. Порівняно зі співом, а особливо з грою на музичних інструментах, мелодика мовлення має доволі вузький діапазон. Мовлення не має бути мелодійно безбарвним, одноманітним. Особливо перед аудиторією потрібно уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу.

Темп („час”) – це швидкість, з якою розгортається мовлення. Вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (звичайно, за секунду). У середньому за хвилину вимовляємо 125, а сприймати можемо до 400 слів. Темп мовлення необхідно тримати під контролем свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швидкість вимовляння звуків, що може спричинити труднощі у сприйманні мовлення адресатом (аудиторією). Рекомендується сповільнювати темп також у приміщеннях із поганою акустикою. Темп мовлення жінок швидший, ніж у чоловіків. За 30 секунд жінка вимовляє в середньому 80 слів, а чоловік – тільки 50. Ця відмінність у мовленні часом стає причиною комунікативних конфліктів.

Існує обернено пропорційна залежність між швидкістю мовлення та його правильністю й точністю, тому рекомендують вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно півсторінки тексту, надрукованого на машинці через два інтервали.

Спробуйте прочитати текст обсягом 130 слів і визначитися з правильним темпом мовлення.

Імідж – це форма відображення об’єкта, яка цілеспрямовано створена або стихійно відображається у свідомості людей (на їх свідомому і підсвідомому рівнях). Він тісно пов’язаний з оточенням, у якому перебуває людина; габаритами людини; вербалікою; умінням тримати своє тіло та користуватися невербальними знаками. У свідомості інших людей імідж про конкретну особу формується з перших моментів контакту – надійність візуальної оцінки становить 80 %. Аби справити добре враження на партнера, деякі іноземні фахівці рекомендують користуватися правилом 12:

– перші 12 кроків назустріч партнеру повинні бути впевнені, рішучі;

– перші 12 слів – приємні;

– перші 12 дюймів зверху та перші 12 дюймів знизу – бездоганні.

Складниками професійного іміджу є: ансамбль одягу, аксесуари та макіяж;  хороші манери;  приємна зовнішність; візитка; демонстрація своєї впевненості (невербалікою й мовленням);  грамотне мовлення; дотримання правил і засад ділового етикету. Дрібниць у його формуванні немає.

Украй небажано швидко розмовляти з іноземцями, які погано розуміють мову. Темп мовлення з ними має бути в 1,5 – 2 рази повільніший, ніж звичайно.

Темп залежить і від темпераменту адресанта та його орієнтації на адресата (аудиторію), і від змісту мовлення. Так, важливіші слова (сполучення слів, висловлення) доцільно вимовляти повільніше. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення, різні складники комунікативної ситуації чому для чого коли де. Було б грубим порушенням, наприклад, читати у швидкому темпі присягу або виголошувати промову на громадянській панахиді. З іншого боку, надто повільне коментування спортивних ігор дратує багатьох шанувальників спорту.

Сила звучання. Цей складник інтонації в науці зазвичай називають інтенсивністю („напруження, посилення”), яка залежить від посилення-послаблення видиху (напору) повітря, що зумовлює силу або слабкість вимовляння звуків, передусім голосних. Сила звучання має перебувати під постійним контролем свідомості. Не варто намагатися перекричати аудиторію, що часто роблять невправні оратори й недосвідчені педагоги. Збільшення сили голосу „механічно” провокує посилення голосу аудиторії й навіть співрозмовника, якщо він себе теж не контролює.

Тембр („дзвіночок, дзвін”) – це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатій: „плаксивий”, „верескливий”, „гугнявий” тощо. За особливостями тембру іноді намагаються встановити характер людини. Фахівці радять удосконалювати свій голос, виконуючи спеціальні вправи. Тембр як інтонаційний складник має відповідати характерові комунікативної ситуації. Наприклад, не можна розмовляти з керівником „прокурорським тоном”, як і виголошувати урочисту промову грайливим голосом.

Наголос теж вважається складником інтонації. Ідеться, однак, не про наголос як атрибут фонетичної структури слова, коли він припадає на останнє слово висловлення (фрази), сигналізуючи її завершення. Цей наголос є ніби механічним, отже, свідомістю не контролюється. Свідомо й цілеспрямовано – для значеннєвого виділення слова – використовується логічний наголос. Певне слово видається адресантові найважливішим, і він посилено акцентує його, щоб привернути до цього слова увагу адресата.

Хезитаційні („вагатися”) паузи можуть бути в будь-якому місці тексту, навіть у середині слова, відбиваючи вагання щодо дальшої побудови мовлення, перебір варіантів, аби знайти найкращий тощо. Психологічні паузи адресант робить для того, щоб „дати час” обдумати сказане ним адресатові (аудиторії). Фізіологічні паузи потрібні для того, щоб перевести подих, набрати повітря для продовження мовлення. А це не просто, особливо, якщо людина не звикла виступати перед публікою, якщо не в змозі подолати хвилювання під час публічного виступу, у розмові з визначними особами тощо.

За нормами етикетного мовлення, перебивати адресанта можна тільки під час фразової паузи. Цю засаду голландський учений П. Паардекопер поклав в основу визначення речення як „найменшого висловлення, після якого можна перебити співрозмовника, не виявившись невихованим”. Загалом же вміння користуватися паузами – це один із важливих складників мистецтва мовлення. Насамперед треба навчитися робити паузу після риторичного запитання, анекдоту, емоційно насиченого моменту, завершення теми (перед початком нової). Уважається, що тут паузи дають найвищий ефект.

Мовці переважно „бояться порожнечі” і не роблять пауз, у різний спосіб заповняючи їх. В українському мовленні на місці пауз можна почути подовжені („розтягнені”) голосні [е] або [и]. Словники подають навіть слово „екати”, яке називає цей процес. Паузи часто заповнюються і так званими словами-паразитами: так, ось, розумієш -(єте) тощо, а в побутово-просторічному мовленні також вульгаризмами. „Паузозаповнювальну” функцію виконують і вислови треба зауважити, необхідно підкреслити, як (добре) відомо тощо. Ці вислови вживають як в усному, так і в письмовому мовленні. Здебільшого вони там зайві.

Мовчання – це також виражальний засіб, який використовують у спілкуванні. Треба вміти замовкнути самому й дати можливість помовчати співрозмовникові. Ефективність мовчання залежить від того, що в цей момент переживає комунікативний партнер. Позитивно мовчання сприймають, коли воно засвідчує намір мовця ніби залишити партнера наодинці з самим собою, щоб обдумати щойно почуте, зосередитися, зорієнтуватися, визначити лінію своєї дальшої комунікативної поведінки. Мовчання сприймається негативно, коли повідомляє: „Ти говориш такі нісенітниці, що мені навіть не хочеться відповідати (заперечувати, коментувати)”. Дуже образливим є мовчання, коли людина не отримує відповіді на привітання, запитання, звернення, побажання тощо. Таке мовчання антиетикетне. Це знак ігнорування, зневажливого ставлення, небажання підтримувати контакт. Як кажуть французи, воно віддаляє людей більше, ніж відстань.

Є комунікативні ситуації, у яких краще помовчати. Німецький учений П. Вальфіш-Рулен вирізняє 26 таких ситуацій. Ось деякі з них: коли Ви роздратовані; коли роздратований Ваш партнер; коли Ви багато „наговорили”; коли те, що Ви хочете сказати, уже сказав хтось інший; коли Вам хочеться розповісти про особисті справи, труднощі, болячки; коли Ваші слова можуть образити співрозмовника, викликати в нього неприємні спогади чи асоціації, завдати йому болю.

Мовчання застосовують як засіб блокування контакту. Наприклад, коли на лекції, зборах, засіданні, концерті людина хоче слухати, а сусід без упину ділиться своїми враженнями, новинами тощо, то мовчання сусіда змусить врешті і його замовкнути.