1. Основні поняття міжкультурного спілкування

Міжкультурна комунікація – спілкування носіїв різних культур, які, як правило, послуговуються різними мовами.

Міжкультурна інтеракція – взаємодія носіїв різних культур у процесі міжкультурної комунікації з використанням вербальних і невербальних засобів мовного коду.

Велика кількість людей тимчасово живуть або працюють за кордоном і перебувають таким чином поза рідною культурою. Соціологи виділяють кілька категорій таких людей:

• туристи, які виїжджають на короткий термін;

• бізнесмени, урядові чиновники й учені, які роблять не занадто тривалі подорожі;

• фахівці й бізнесмени, які уклали багаторічний трудовий контракт;

• студенти, які навчаються за кордоном;

• іммігранти, яким потрібно швидко адаптуватися до чужої культури.

Коли говорять про міжкультурні контакти, то мають на увазі, що між партнерами існує чіткий поділ ролей і кожен суб’єкт виконує запропоновані культурою (тієї країни, де він перебуває) норми поведінки. Здебільшого це ролі хазяїв, гостей і чужинців. Останню категорію людей називають прибулець, іммігрант, чужоземець, біженець. В Австралії використовують такі поняття, як „новий австралієць”, „новий приятель”, „емігрант, який живе на гроші, що надсилаються з батьківщини”. Американці говорять про „постійно проживаючих чужоземців”. У Європі слово „гастарбайтер” застосовується щодо іноземних робітників, які працюють за контрактом або нелегально.

На ділові відношення на міжнародному рівні впливають дві основні культури – Заходу і Сходу. Західна культура концентрується на індивідуальності, ставить особистість в основу всього, підкреслює активне ставлення людини до навколишьного, культивує раціоналізм, прагматизм. Східна культура в основу ставить відмову від особистості на користь певного абсолюту, культивує колективізм, інтуїтивне пізнання світу, увагу до медитації, самовпливу.

Деякі спеціалісти, ураховуючи національні, психологічні та інші особливості народів, усі ділові культури умовно поділяють на три типи:

1. До моноактивного типу культури належать англосаксонські, германські та скандинавські народи (німці, швейцарці, англійці, американці, шведи). Це культури, у яких прийнято планувати своє життя, організовувати діяльність у певній послідовності, займатися тільки однією справою в кожний конкретний момент.

2. До поліактивного типу культури належать романські, латиноамериканські, арабські та африканські народи (італійці, іспанці, португальці, бразильці, французи, араби). Це культури людей, які є дуже комунікабельними, рухливими, організовують свою діяльність не за попередньо складеним планом, а за ступе­нем значущості якогось заходу в конкретний момент.

3. До реактивного типу культури належать народи Східної та Південно-Східної Азії (Японія, Китай, Тайвань, Сінгапур), а також Турція та Фінляндія. Це культури людей, які надають найбільшого значення ввічливості та повазі до співрозмовни­ка, слухають його уважно й мовчки, обережно реагують на пропозиції іншої сторони.

Зазначені ділові культури відрізняються між собою, по-перше, системою прийнятих у кожній культурі норм, правил, форм, орієнтацій, установок та ставленням до трудової діяль­ності; по-друге, мовними особливостями, які позначаються на комунікативній поведінці партнерів по спілкуванню.

Голландський дослідник Г. Хофстеде об’єднав країни за типами провідних цінностей у чотири групи. До першої групи він відніс такі країни, як США та Англія, зазначивши, що в цих країнах визначальним є прагнення до особистісного успіху, благополуччя та самоактуалізації. До другої групи віднесено Японію, Німеччину, Грецію, латиноамериканські країни, де найбільше цінуються особиста безпека, благополуччя та старан­на робота. До третьої групи увійшли Франція, Іспанія, Португалія, колишня Югославія, Чилі, азіатські країни, у яких інди­відуальне благополуччя менш важливе, ніж групова солідарність. У четвертій групі, куди ввійшли Північна Європа та Нідерланди, особистісний успіх оцінюється як загальне досягнення, і велике значення надається міжособистісним взаєминам. До цієї групи тяжіє й Україна.