6. Займенник у сфері етикетного спілкування

Особові займенники. „Я” і „ми” скромності

До етикетної сфери належать насамперед особові займенники. Це слова, які вказують на учасників мовленнєвого акту: „я” – 1-а особа, адресант, „ти” – 2-а особа, адресат, „він (вона, воно)” – 3-я особа, яка не є учасником діалогу, але присутня при розмові або/і є її предметом. У множині: „ми”, „ви”, „вони” (інші особи, які не беруть участі в розмові, але присутні при ній або/і є предметом мовлення).

У посібниках з етикетного мовлення рекомендують обмежувати вживання займенника „я”. „Що більше ви наголошуєте на своєму „я”, то більше зневажаєте його „я”, – пише Іржі Томан і радить уживати його нечасто, до того ж „вимовляти пошепки”. Обмежується використання цього займенника в певних жанрах офіційно-ділового мовлення. Так, у записі ділової розмови не вживає „я” людина, яка проводила цю розмову. У науковому, публіцистичному та деяких інших видах мовлення прийнято замість „я” вживати займенник „ми” в різних відмінкових формах: Ми встановили; Нам було важливо встановити та співвідносний із „ми” присвійний займенник: На нашу думку; За нашими даними. Це „множина скромності”, або „авторське ми”, яке надає відтінку співрозмови з адресатом (у мовленні викладачів: давайте пригадаємо…).

Сьогодні однак спостерігається тенденція до витіснення авторського „ми” авторським „я”. Причини різні: вплив Заходу, відхід від канонів радянської моралі з її декларативними цінностями, серед яких були скромність, піднесення гідності індивіда тощо.

Займенники „ти” і „Ви”

Займенник „ви” вказує на „множинного” адресата – дві і більше особи. Але його використовують і в пошанному значенні – до однієї особи. Це pluralia majestaticus – „множина гідності”.

Пошанний займенник „Ви”, його відмінкові форми (Вас, Вам тощо) і співвідносні присвійні займенники (Ваш, Ваша тощо) уживаються самостійно (Ви правильно вчинили; Ваш вчинок належно оцінено) або з прикладками – власними чи загальними іменами (Ви, Оксано, правильно вчинили; Ваш вчинок, шановний колего, належно оцінено). Рівень ввічливості, ґречності фраз із такими прикладками вищий.

Пошанне Ви – це вживання множини замість однини.

Питома ознака мовленнєвого етикету українців – звертання на „Ви” до рідних. Геродот зафіксував звертання на „Ви” в Індії, Єгипті й Скіфії, тобто в Україні. Можна припустити, що воно було ще в деяких світових культурах як ціла світоглядна система. „Ви” позначає нашу сукупність, повагу до Роду, до предків, пам’ять про яких передається з покоління в покоління. Звертання на „Ви” – це визнання автономності індивіда, повноти, цілісності його світу. Однак значно давнішою вважається форма звертання на „ти”. Наприклад, у більшості народних пісень до матері або батька звертаються на „ти”: „Ой, матінко моя, Тепер я не твоя...”, „Ти думаєш, тату, Що я тут не плачу?”.

У Київській Русі звертання на „Ви” не знали. Традиція звертання на „Ви” була запозичена українською мовою значно пізніше, з кінця ХІV ст. Ця традиція виникла за часів Римської імперії, що мала, як відомо, лише двох правителів, звертаючись до яких, послуговувались займенником множини „Ви”. З України „викання” у XVII – XVIII ст. поширилося на Московію-Росію, остаточно закріпившись там у літературному мовленні аж наприкінці XIX ст.

Оскільки до однієї людини можна сказати і „ти”, і „Ви”, то мовець опиняється перед вибором, який не завжди легко зробити. Це попри те, що є доволі прості правила. „Ти” вживається: 1) до дітей і підлітків (до 16 років), 2) до близьких знайомих, 3) до рівних і молодших за віком – для вираження дружнього ставлення. В інших ситуаціях уживають „Ви”.

Але в застосуванні цих правил є різні нюанси. Так, підлітки і юнаки звертаються один до одного на „ти”, навіть якщо не знайомі між собою, а незнайомі люди середнього й особливо старшого віку за повної вікової й статусної рівності звертаються на „Ви”. Не кожному молодшому, навіть 20-річному, подобається, коли старший звертається до нього на „ти”. Тому старші за віком і вищі за соціальним становищем не повинні звертатися до молодших і соціально нижчих на „ти”, якщо ці про те не просили або не давали згоди на таку пропозицію. Люди із загостреним почуттям власної гідності можуть запитати: А чого це Ви мені тикаєте? – або ж і собі почати підкреслено „тикати”. Аби уникнути такої ситуації, краще не провокувати її виникнення.

Пропозиція про взаємне звертання на „ти” повинна надходити від старшого за віком, вищого за статусом. Для цього можна застосувати формулу „Ви не заперечуватимете (не проти), щоб ми перейшли на „ти”? За вікової й статусної рівності ініціатива переходу на „ти” може належати будь-кому із співрозмовників.

Стриманість у зверненні на „ти” особливо рекомендується жінкам. Жінці немає потреби звертатися на „ти” до людей, з якими так спілкується її чоловік. Жінка не зобов’язана пояснювати причину відмови від переходу на „ти” з особою чоловічої статі.

Керівник і підлеглий можуть бути друзями й спілкуватися на „ти”, але в офіційних ситуаціях, на зборах, конференціях, у присутності інших підлеглих, незнайомих людей тощо їм доцільно звертатися один до одного на „Ви”.

Уживання замість пошанного „Ви” займенника „ти” належить до антиетикетних засобів і використовується для пониження статусу співрозмовника, образливо-емоційного впливу на нього. „Тикання” не набагато відрізняється від уживання інвективних одиниць. Проте і несподіваний перехід з „ти” на „Ви” маніфестує напруження стосунків, охолодження взаємин, звуження їх до офіційних. Іноді такий перехід є тимчасовим – для вираження іронічного чи зневажливого ставлення до співрозмовника.

У родинних взаєминах українців тривалий час зберігалося пошанне звертання на „Ви” до старших – не тільки до батьків, а й до старших братів і сестер. На „Ви” переходили й куми, навіть якщо й були близькими родичами. Сьогодні до батька, матері, діда, баби на „Ви” звертаються здебільшого у сільській місцевості, та й то не всюди й не в усіх родинах. Пояснюється це зміною форм власності, послабленням родинних зв’язків, іноетнічними впливами, зниженням ролі національних звичаїв і традицій. Щоправда, окремі дослідники вважають, що вживання у взаєминах між близькими родичами пошанного „Ви” містить у собі елемент відчуженості.

Уживання слів, залежних від особових займенників

Щоб дотримуватися вимог культурного, етикетного спілкування, потрібно правильно вживати і самі займенники, і семантично та граматично пов’язані з ними слова.

З пошанним „Ви” дієслово-присудок завжди стоїть у формі множини: Ви працюєте (працювали; працюватимете/будете працювати). Уживання дієслова-присудка в однині, що спостерігається в говірках, зокрема на Поділлі, Наддніпрянщині та в художній літературі (Бо, як Ви справедливо зауважив, сценарії пишуться десь там у Москві (Є. Дудар)), є ненормативним і може спричинити комунікативні ускладнення.

Іменний присудок, виражений прикметником, при пошанному „Ви” може бути і в однині (Ви чарівна; Ви розумний), і в множині (Ви чарівні; Ви розумні). Виникає питання: від чого залежить вибір форми прикметника-присудка? Уважають, що форма однини надає висловленню інтимності, приязні, фамільярності, а форма множини – ввічливості, офіційності. Треба, однак пам’ятати, що прикметники із зв’язкою „бути”, а також дієприкметники вживаються з пошанним „Ви” тільки у множині: Ви були (будете) щасливі; Ви створені для цієї професії; Чим Ви так були стурбовані? Якщо ж при пошанному „Ви” стоять займенники який (а), якийсь (ась), такий (а), весь-(вся), то і цей займенник, і прикметник-присудок має бути в однині: Яка Ви чарівна!; Ви такий розумний! Порушення цього правила може мати небажані наслідки. Як, наприклад, сказати: Якась Ви невесела, Маріє Іванівно, чи Якісь Ви невеселі, Маріє Іванівно! Може здатися, що раз ужито „Ви” замість „ти”, то треба й займенник з прикметником ставити у множині. Але, погодьтеся, від другого варіанта віє улесливістю, підлабузництвом.

У темпорально зумовлених привітаннях є суттєва перевага: усічені вирази не мають лексем „ти” або „Ви”, тому їх зручно використовувати тоді, коли учасники спілкування сумніваються, як слід звертатися до людини в конкретній ситуації. Серед характерних для українського мовленнєвого етикету темпоральних привітань вираз „Добрий день!” найпоширеніший, оскільки в ньому не вказано конкретний час доби, вік і стать співрозмовника тощо. На жаль, останнім часом не досить активно використовується ввічливий і сповнений гідності, притаманний українському мовленнєвому етикету темпоральний вираз „Моє шанування!”, який указує на неофіційність обставин та невимушеність взаємин між мовцями.

Означення 3-ї особи (осіб)

Якщо 3-тя особа присутня в комунікативній ситуації, то неввічливо щодо неї вживати займенник він (вона, воно). Цими займенниками в українській мові позначаються не лише особи, а й предмети. Тому 3-тю особу належить називати власним ім’ям або загальним іменником (словосполученням) — найменуванням за взаєминами з адресантом і/або адресатом, за професією, посадою, званням тощо. Наприклад, адресант, покликаючись на слова 3-ї особи, не має говорити Як він (вона) сказав (ла), а Як сказав пан Петро (добродій Іваненко), або Як сказав наш (мій, твій, Ваш) друг (приятель, колега, знайомий) тощо. Так само неетично вживати займенник 3-ї особи множини вони про присутніх кількох осіб. Тут варто скористатися висловами на зразок: наші друзі, свідки нашого діалогу, панове офіцери.

Про неприсутню людину, незалежно від глибини пошани до неї, говорять, уживаючи займенник 3-ї особи однини він, вона, наприклад: Я від ректора (президента, міністра, начальника). Він (вона) пропонує...

Як уживають займенники в інших етномовних суспільствах

Сприймаючи українське мовлення іноземців і зауважуючи в ньому помилки в уживанні особових і присвійних займенників, маємо розуміти, що ці відхилення в основному спричинені нееквівалентністю мов і норм етикетного мовлення в різних суспільствах. Так, у Голландії „тикають” тільки тоді, коли співрозмовники знайомі „краще, ніж добре”, а діти батькам „викають”. У Франції діти починають спілкуватися між собою на „Ви”, коли досягають шкільного віку. В Угорщині дівчата й жінки переходять на „ти” вже після короткого знайомства, а чоловіки звертаються на „Ви”, доки не познайомляться ближче, щоправда, педагоги, лікарі, інженери відразу, з першого слова, звертаються один до одного на „ти”. В угорській мові є три еквіваленти нашого „Ви”, а четвертий, найввічливіший, засіб звертання – це допоміжне дієслово tetsik – „подобатися” + інфінітив, без будь-якого займенника. Угорцям важко звикнути, що в українській мові немає більш ввічливої форми, ніж „Ви”. Поляки замість пошанного „Ви” вживають іменники пан, пані, говорячи про 2-гу особу як про 3-тю, наприклад, наша фраза Зроблю так, як Ви хочете польською звучить Zrobie tak, jak pan (pani) woli (буквально: Зроблю так, як пан (пані) хоче). В італійців нашому пошанному „Ви” відповідає займенник жіночого роду (як у нас вона). Колишні етикетні вислови Ваша світлість, Ваша честь для стислості замінялися займенником вона, і з часом цей займенник набув пошанного значення, як у нас „Ви”. Коли говориться у пошанному ключі Вона пише, то це означає по-нашому Ви пишете. Японці здебільшого уникають особових займенників, хоча в них цих слів значно більше, ніж у нас: тільки для 1-ї особи однини аж 12 займенників, тоді як у нас тільки „я” та рідше – „ми” в значенні „я”. Щоб не вживати особових займенників, японці користуються синтаксичними конструкціями, які дають можливість не на­зивати осіб. Це приблизно виглядає так, якби ми замість Куди ти (Ви) йдеш (-те)? сказали Куди є хід (ходіння)? Англійці позбулися займенника „ти” ще в XVI – XVIII ст. і те­пер звертаються на „Ви” навіть до собак, а тональність спілкування, яка в нас визначається вживанням займенників „ти” або, відповідно, „Ви”, в англійській мовленнєвій поведінці пов’язане з використанням імені (first-name) або титулу й прізвища (title + last-name) співрозмовника. Німці „воникають”, тобто до 2-ї особи звертаються так, як говориться про 3-тю особу в множині („Вони”), наприклад, фраза Sprechen Sie Deutsch? – Ви розмовляєте німецькою? – у буквальному перекладі звучить як Вони розмовляють німецькою? У невеликому колективі, наприклад, на кафедрі університету, німці здебільшого спілкуються на „ти” – незалежно від статі й віку комунікантів.

В історії національних культур відомі спроби вольового „наведення порядку” у вживанні займенників та інших слів і граматичних форм, що виражають взаємини між людьми. Так, революційним декретом від 8 листопада 1793 р. у Франції заборонили не лише титули, але й пошанне „Ви”. Після Лютневої революції 1917 р. у Росії, навпаки, заборонили до солдатів звертатися на „ти”. У Польщі в різні роки було кілька безуспішних спроб запровадити у звертанні „Ви” замість пан, пані. Практика спілкування свідчить, що вживання мовних одиниць залежить не так від урядових декретів та громадських кампаній, як від особливостей і рівня розвитку культури суспільства.