3.3. Групи української лексики

1. Групи української лексики за походженням.

Лексика сучасної української літературної мови склалась у процесі її тривалого історичного розвитку і становить продукт багатьох епох. Формування та розвиток її тісно пов’язані з історією українського народу. За своїм походженням вона неоднорідна. Найбільша частина її, близько 90 %, належить до так званої корінної української лексики. Решту лексичного складу сучасної української мови становлять запозичення з інших мов.

Найдавніший шар корінної української лексики, що є її ядром, складають слова, успадковані через праслов’янську мову від індоєвропейського лексичного фонду. Переважна більшість індоєвропейських слів уже в праслов’янській мові втратила свою мотивацію.

В індоєвропейському лексичному фонді з генетичного погляду виділяється кілька основних тематичних груп.

1. Назви спорідненості та свояцтва: мати, син, сестра, брат. Належність цих назв до спільноіндоєвропейського лексичного фонду стає очевидною, коли порівняти їх з їхніми відповідниками в інших індоєвропейських мовах, хоч вони часто можуть мати й відмінне звукове оформлення. Наприклад, слово мама у слов’янських, германських та романських мовах звучить дуже подібно.

2. Назви органів і частин тіла людини й тварини: вухо, язик, кров, око.

3. Назви тварин: звір, тур, свиня, вовк.

4. Назви рослин і їх частин: дерево, дуб, береза.

5. Назви предметів і явищ природи: сонце, місяць, небо, день, ніч тощо.

У процесі розпаду індоєвропейської мовної єдності на основі її окремих діалектних угруповань виникають нові мовні єдності, що потім поступово переростають у сучасні групи індоєвропейських мов. Так виділяється слов’янська мовна єдність, балтійська, германська, романська та інші. Кожна з них, крім лексичного фонду, успадкованого від індоєвропейської прамови, у процесі дальшого розвитку витворила власний шар лексики, який невідомий іншим групам індоєвропейських мов. Праслов’янський, або спільнослов’янський, шар лексики кожної сучасної слов’янської мови, у тому числі й української, утворюють слова, які виникли в період спільнослов’янської мовної єдності й іншим групам індоєвропейських мов не властиві.

У праслов’янському шарі лексики з генетичного погляду розрізняють власне слов’янські новотвори і запозичення з індоєвропейських та неіндоєвропейських мов.

Серед успадкованої від спільнослов’янської лексики в сучасній українській мові можна виділити ті самі тематичні групи, що й серед лексики спільноіндоєвропейського походження, а саме:

1. Назви спорідненості і свояцтва: чоловік, невістка, вітчим.

2. Назви частин і органів тіла: чоло, губа, рот, шия.

3. Назви рослин: пшениця, будяк, кропива і т.д.

З усіх тематичних груп цього шару найбільш розширилася та, що виражає абстрактні поняття: блуд, диво, відвага, правда…, а також слова на означення властивості, якості предметів: а) за кольором: червоний, синій…; б) розміром і формою: великий, косий…; в) відчуття: теплий, холодний; г) смак: гіркий, солоний і т.д.

До праслов’янського шару належить також більшість числівників (1, 14, 100), займенників (я, ми, він…).

У той же час в українську мову (як і в інші слов’янські) потрапило багато запозичень: кельтизми – брага, лютий, тин; латинізми – вино, котел; грецизми – корабель, огірок; германізми (найбільше) – шолом, блюдо, король, стодола; з неіндоєвропейських мов найбільше потрапило тюркізмів – хан, боярин, бісер.

Наступним шаром лексики сучасної української мови за походженням є власне український. Його можна поділити на дві групи. До першої належать давньоруські слова, які засвоїлись також сучасними білоруською та російською мовами: батько, племінник, білка, собака, щавель, гречка, урожай, скирта… До другої групи належать слова, що вживаються лише в українській мові. Саме ці слова виражають специфіку української мови. Прикладами власне українських слів можуть служити такі: багаття, будинок, малеча, чобіт, власність, рушниця…

Запозичена лексика в сучасній українській мові становить приблизно 10% усього її словникового складу. Запозичатися можуть як цілі слова та вирази, так і окремі їх елементи (морфеми, семантика). Іншомовні слова входили в систему української лексики протягом усієї її історії в зв’язку з економічними, політичними та культурними контактами між українським та іншими народами. Ранні запозичення проникали переважно усним шляхом, а пізніші засвоювались як через усне спілкування, так і через літературні джерела.

Специфічним різновидом запозичень є лексичні кальки. Це слово або вираз, скопійовані засобами рідної мови з іншої мови, тобто кожна значуща частина оригіналу буквально перекладається і займає в перекладі таке ж місце, як і в оригіналі. Наприклад, укр. промова з нім. Ursprache, землеробство з лат. agricultura.

До запозичень належать інтернаціоналізми, екзотизми та варваризми.

Інтернаціоналізми – слова, які засвоєні більшістю мов світу з мови народу, що створив або ввів у загальний вжиток позначені ним предмети: спорт, філософія, комбайн…

Екзотизми – слова і вирази, які засвоєні з інших мов, але позначають предмети, явища неукраїнської дійсності, у їх семантиці відображені поняття з життя інших народів: назви установ і організацій (сейм, меджліс); грошових одиниць (євро, фунт стерлінгів); назви одягу (кімоно, чалма).

Варваризми – іншомовні слова або вислови, які не стали загальновживаними, повністю не засвоєні мовою: авеню, місіс. Варваризми не тільки не перекладаються, а й часом зберігають на письмі чужомовну графічну передачу: тет-а-тет і tête-a-tête, альма матер і alma mater.

2. Лексика сучасної української літературної мови з погляду вживання

Лексичний склад української мови, як і будь-якої іншої, безперервно розвивається, що зумовлено таким же безперервним розвитком людського суспільства. Поява у мові нових або розширення значень існуючих слів викликається потребою людини називати нові предмети, явища, поняття. І навпаки, зникнення старих предметів, явищ, понять зумовлює випадіння з ужитку слів, що їх позначали. Поява нових і втрата старих слів – два процеси, що діють у мові постійно. Причому перший з них випереджує другий: у мові нових слів завжди з’являється більше, ніж зникає старих. Обидва процеси характеризуються поступовістю, довготривалістю. Нові слова або окремі нові значення давніх слів набувають поширення, стають активно використовуваними в житті і діяльності людей звичайно не відразу, а протягом певного часу. Так само не відразу виходять із загального вжитку й старі слова або їх окремі значення: дедалі рідше використовуючись, вони поступово зникають із словникового складу мови.

Таким чином, у мові в будь-який період її існування можна виділити два шари лексики: активний і пасивний.

До активної лексики належать звичайні, без помітної новизни або застарілості сучасні слова. Щодо поширеності вживання вони поділяються на дві великі групи:

1. загальнонародні слова, вживані в усіх стилях писемного і усного різновидів української літературної мови, використовувані в усіх жанрах сучасної художньої літератури, в народній творчості, в публіцистичних, науково-популярних, суспільно-економічних і наукових працях: жити, любов, думати, хліб, мудрий, совість, день…

2. широковживані в різних галузях науки і мистецтва, техніки і виробництва терміни і номенклатурні слова: синтагма, фонема, омонім, катет, електрон… Подібні слова активно використовуються лише в окремих спеціальних різновидах мовної діяльності, тому вони можуть бути зрозумілі й не всім носіям української літературної мови.

Поряд з активною лексикою мови існує активний запас слів окремих її носіїв – це слова, які не тільки зрозумілі, а й активно використовуються в мовній діяльності окремої особи.

До пасивної лексики належать слова, які рідко вживаються її носіями в повсякденному спілкуванні. Пасивну лексику теж можна поділити на дві групи. До першої з них належать застарілі слова, які вже вийшли або виходять із звичайного вжитку в літературній мові внаслідок того, що відпадає або вже відпала потреба користуватися ними при називанні предметів, явищ, подій сучасної дійсності. До другої – нові слова, які недавно виникли і ще не стали загальновживаними або активно ще не використовуються у мові, або неологізми.

Застарілими слова стають внаслідок постійного процесу старіння, архаїзації якоїсь частини словникового складу.

Одні слова переходять з активної лексики до пасивної у зв’язку з тим, що зникають з побуту й життя людського суспільства позначувані ними предмети, події, явища. Тут діють позамовні фактори. Цю групу застарілих слів називають матеріальними архаїзмами – інша назва, якою ми будемо користуватись – історизми (чернь, тисячник, осаул, ратище, чинш…).

Інші слова переходять з активного словника у пасивний через витіснення їх рівнозначними словами, що з тих чи інших причин виявилися більш прийнятливими для називання тих самих явищ, подій, предметів… Процес цей зумовлений дією внутрішніх факторів мови. Це є стилістичні архаїзми (або власне архаїзми: зигзиця – зозуля, ректи – говорити, рать – військо…).

Стилістичні архаїзми можна поділити на лексичні, тобто такі, до яких є сучасні синоніми (десниця – права рука; перст – палець), і на семантичні – слова, в яких поряд з активно вживаними в українській мові значеннями є значення застарілі (колода – 1) великий кусок зрубаного дерева; 2) (заст.) вулик; живіт – 1) частина тіла; 2) (заст.) життя.

Неологізм – слово або мовний зворот, створені для позначення нового предмета чи вираження нового поняття (модем, принтер, євро). Кожне нове слово, що постає у мові, спочатку являє собою неологізм, а набувши широкого вжитку, входить в активний словниковий склад мови, перестає бути неологізмом.

Крім неологізмів загальномовних, або лексичних, виділяються неологізми індивідуальні, створені авторами художніх творів. Це неологізми стилістичні (злотоцінно, яблуневоцвітно, трояндно).

У сучасній українській мові є велика група слів, поширення яких обмежується певною територією. Це так звані територіальні діалектизми.

Залежно від того, в якому відношенні територіальні діалектизми стоять до загальнонародного словника, їх поділяють на три основні групи: лексичні, етнографічні та семантичні.

Лексичні діалектизми – слова, що позначають поняття, для вираження яких у загальнонародній мові вживаються інші слова: картопля – бараболя, крумплі, бульба; бур’ян – хопта; відро – путня.

Етнографічні діалектизми – це назви місцевих реалій і понять, що не відомі або не використовуються поза межами певного говору чи групи споріднених говорів. З цієї причини етнографічні діалектизми не мають відповідників у загальнонародній мові, а означувані ними реалії передаються описово або позначаються тими самими словами, що й у говорах: колиба, трембіта, кептар…

Семантичні діалектизми – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням і сферою вживання. Таким чином, поза контекстом такі слова не сприймаються як відхилення від загальнонародної норми: верх – димар; година – гарна погода…

3. Лексика сучасної української літературної мови з експресивно-стилістичного погляду

Стилістично нейтральних слів у словниковому складі мови набагато більше, ніж стилістично забарвлених. В українській мові до стилістично нейтральної, або загальновживаної, лексики належать усі слова, що пов’язані із спільними для всіх її носіїв поняттями і є звичайними назвами предметів і явищ навколишньої дійсності. Ця лексика включає звичайні назви явищ природи (вода, сніг, вітер), рослин і тварин (дуб, верба, мак), родинних стосунків (батько, мати), частин людського тіла (голова, рука) тощо.

Загальновживані слова не закріплені за певним стилем чи сферою застосування, а також не мають експресивного забарвлення. Нейтральна характеристика є основою як усного, так і писемного спілкування. Цій лексиці властива простота і загальна зрозумілість, природність і чіткість.

Загальновживану лексику використовують усі носії мови незалежно від професії і спеціальності, освіти, місця проживання тощо. Ця лексика вільно, без будь-яких обмежень уживається в усіх функціональних стилях мови, тому її ще називають міжстильовою.

Прошарок слів, які здебільшого поширені в розмовно-побутовому стилі усного літературного мовлення: балакати, гулянка, замазура, крутий, мастак, репет, теревенити. Ці слова у своїй більшості мають стилістичне забарвлення і протиставляються загальновживаній нейтральній лексиці. Маючи додаткове стилістичне навантаження, розмовна лексика може надавати мовленню іронічного, жартівливого, фамільярного та інших відтінків. Фамільярна лексика властива розмовному мовленню, що має інтимний, розв’язний чи занадто невимушений, безцеремонний характер: друзяко, чудило, стовбичити.

Слова, що вживаються здебільшого в усному побутовому мовленні, а також у літературній мові з метою надання зневажливої, іронічної, грубуватої, фамільярної оцінки характеризованим предметам чи явищам називаються просторічними або розмовно-просторічними.

Серед розмовно-просторічних слів та зворотів існують і такі, що сприймаються як грубі чи лайливі, вульгарні – це вульгаризми (морда, пика, дурепа, придурок). Вживання таких слів не прийняте в літературній мові.

Розмовна лексика протиставляється книжній. Книжна лексика – це лексика, властива писемній формі літературної мови, вживана в науковій літературі, публіцистичних творах, офіційно-ділових документах тощо.

До книжної лексики належать багато слів, що означають абстрактні поняття (доблесть, бентежність), слова з виробничо-професійної галузі (пропорція, калькуляція, крекінг), поетичні слова, вживані в художній літературі (борня, небокрай, линути). Сюди ж належать книжно-урочисті слова (славетний, достойний, торжество), значна частина старослов’янізмів (благоденство, глава, страж), архаїзмів (драгоман, ратай), екзотизмів та варваризмів (сакля, леді, аксакал)…

Термін книжна лексика певною мірою умовний, своєю семантикою він не обіймає всіх стильових функцій тих слів, що об’єднуються ним.

У словниковому складі української літературної мови велике місце належить термінологічній лексиці, кількість якої весь час помітно зростає. Терміном називається спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання – науки, техніки, мистецтва тощо. Наприклад: суфікс, сонет, синус, ампер. Специфіка термінів у тому, що вони однозначні у межах тієї термінологічної системи, в якій уживаються, не зв’язані з контекстом і стилістично нейтральні. Терміни є загальнонаукові і галузеві. Загальнонаукові терміни здебільшого поширені в усіх галузях наукових знань (аналіз, синтез, аналогія, категорія), а галузеві відомі тільки в певній науці (літературознавчі: епос, персонаж, епітет; хімічні: гідрат, оксид).

Лексика експресивна – слова, які не тільки виражають якесь поняття, а й мають емоційний відтінок.

До експресивної лексики належать слова, що виражають якісну оцінку предметів, явищ дійсності, осіб, стану й почуття людини (радість, журба; коханий, нікчемний; весело, сумно; любити, радіти); урочисті слова (благословенний, велич, вікопомний). Експресивне значення може досягатися засобами словотвору – ряд суфіксів надають словам емоційного забарвлення (дівчинка, білесенький, рученька, ручище). Експресивні слова мають позитивне (ласкавий, голубонька) або негативне значення (гидкий, осел).

Традиційно розглядають кілька груп лексики обмеженого соціального вжитку: професіоналізми, жаргонізми, арготизми.

Професіоналізми – слова або вислови, що властиві мовленню людей певної професійної групи. Багато з таких слів уживаються тільки у відповідному професійному колі людей і не відповідають нормам літературної мови. Наприклад, у мові моряків кок (кухар), камбуз (кухня); у шоферів – баранка (кермо), двірники (очисники скла); у футболі – свічка (вертикальний удар), дев’ятка (кут воріт) тощо.

Жаргонізми – соціальний діалект; відрізняється від літературної мови специфічною лексикою і вимовою, але не має власної фонетичної і граматичної системи. Як правило, це словник розмовного мовлення людей, зв’язаних певною спільністю інтересів (кримінальний світ, солдати, студенти, молодь): банячити, балдіти, жмот, поїхати (збожеволіти).

Арго – мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, штучно створювана з метою мовного відокремлення; відзначається головним чином наявністю слів, незрозумілих для сторонніх. Лірницьке арго: дулясник – вогонь; кеміть – ніч; крисо – м’ясо, кунсо – хліб.

Останнім часом все більше вживається термін сленг.

Сленг (з анг. – жаргон) – жаргонні слова або вирази; розмовний варіант тієї чи іншої соціальної або професійної групи (фактично те саме, що й жаргон).