20/ Психологія Упанішад: у пошуках універсального "я"

Пояснення змісту священного знання дають Упанішади (букв.: "сидіти поруч, біля ніг вчителя, одержуючи повчання") – таємниче вчення, філософські частини Вед. Найавторитетніші Упанішади – стародавні, часом створення яких вважають ІХ–VІ ст. до н.е.

Центром роздумів в Упанішадах стає обмірковування питань про призначення людини, спосіб її життя і характер психіки, її пізнавальні здібності, норми поведінки тощо.

Найбільш загальна ідея Упанішад – пізнати єдність брахмана і атмана, світової та індивідуальної душі, стати на шлях визволення (мокша). У "Катха–Упанішадах" переважно розглядаються моральні ідеали людини. "Прашна-Упанішади" тлумачать проблему походження світу. "Мандук'я-Упанішади" присвячені безпосередньо психології. Проте її питання лежать в основі кожного міркування про смисл, характер і опору буття.

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження).

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях "брахман" – єдина абсолютна реальність та "атман" – суб'єктивне духовне начало, душа.

Сутність світу – в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман – Космос. Якщо атман є життєве "Я", душа, то брахман – космічна душа; якщо атман– інтелектуальне "Я", самосвідомість, то брахман – шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального "Я" брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

Поруч з брахманом співіснує Брахма – персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Праджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення – пралюдини, набув значення якогось суб'єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху – аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця – "того світу", проте це ще не кінцева зупинка – через деякий час душа повертається в "цей світ", а тут на неї чекає "подяка": праведній людині – лоно брахмана або кшатрія, неправедній – лоно свині або собаки.

Якщо людське життя, припускають стародавні індійські мислителі, завершувалось би смертю, то всі прагнення досягти максимуму житейських благ зазнали б цілковитої невдачі; вони поглибили б страждання перед наступаючим небуттям. Моральні ідеали підносяться над життям і смертю, чим свідчать про безсмертя душі.

Упанішади, маючи значний вплив на розвиток давньоіндійської філософсько-психологічної думки, стали джерелом ідей для різноманітних шкіл і напрямків, особливо веданти, санкх'ї, йоги, міманси, почасти буддизму.

Веданта (одна з найдавніших шкіл староіндійської філософії), орієнтуючись на Упанішади, вважала, що світ складається з безособового світового духу – брахмана. Індивідуальна людська душа, хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв'язку з тілом, який виявляється в підпорядкуванні цієї душі (атмана) законові необхідності (карма). Прив'язаність атмана до тіла змушує душу щоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких "перевтілень" (сансара) триває нескінченно довго, аж доки людині не вдасться повністю звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає "звільнення", яке означає злиття душі з брахманом, ототожнення з ним.

Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Шлях до спасіння відкритий всім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але щонайлегше це зробити тим, хто належить до варни (станової групи) брахманів (вищої касти в Індії).

Готового рецепту – як це зробити? – у священних текстах немає, отож досягти цього стану тільки дотриманням ритуальних норм неможливо, хоча цей етап також необхідний. Оскільки атман, як чисту свідомість, раціонально годі виразити, то повернення душі до своїх засад можливе лише через досягнення якогось умонастрою, коли всі психічні характеристики особистості будуть сприйматися як зовнішні стосовно свідомості. Тоді "майя" (омана, ілюзія) зовнішнього світу згортається і атман зливається з брахманом.

Згідно зі вченням школи санкх'ї (початок формування VІ–V ст. до н.е.) в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об'єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Сам термін "санкх'я" означає вирахування, обдумування. Він близький до слов’янського "любов до мудрості", і не випадково, що санкх'я називає себе “школою мистецтва думати”.

Пракриті (або непроявлене) містить у собі три кінцеві причини світу – гуни, які проявляються і в матеріальній, і в психоматеріальній дійсності. Саттва – відповідно в "освітленні" і в "радості"; раджас – в "активності" і в "стражданні"; тамас – в "перешкоді" і в "байдужості". Еволюція Космосу циклічна. Період спокою, коли гуни перебувають у рівновазі, змінюється процесом утворення підвалин буття (таттва), з яких виникають усі предмети та явища дійсності. Порушником рівноваги гун є пуруша.

Домінування саттви породжує махат – "інтелект", який своєю чергою є причиною появлення аханкару (цей термін можна перекласти як "самосвідомість", "усвідомлення своєї індивідуальності"). Якщо починає переважати тамас, аханкара породжує 5 танматр – об'єктивні сприйняття: звуки, смаки, запахи, зорові форми та стикання. Якщо саттва – виникають 11 індрій — здатностей сприйняття та дії: слух, смак, нюх, зір, дотик, мова, ходіння, праця, випорожнення, розмноження та розум (манас). Потім танматри слугують джерелом 5 матеріальних праелементів: простору, вітру, вогню, води та землі. Всього виникає 23 підвалини буття, з комбінацій яких складається весь світ. Ці підвалини вторинні стосовно пракриті, тому мають такі властивості: невічні, причинове обумовлені, незводимі одна до одної, їхні дії обмежені заданими функціями тощо.

Гносеологія санкх'я органічно відповідає її онтології. Пізнання є процесом взаємодії індрій та манасу, аханкари та махату, через який знання досягає пуруші.

Нематеріальність пуруші потребує особливого механізму включення його до процесу пізнання. Він здійснюється за допомогою "тонкого" тіла (лінга), яке складається з 18 ідеальних підвалин. "Тонке" тіло, поєднуючись з п'ятьма праелементами, утворює "грубе" тіло, котре своєю чергою має 14 форм існування: вісім "божественних" родів, один людський, чотири тваринних і один – нерухомих тіл.

Онтологія та гносеологія санкх'ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху "звільнення", метою якого є позбавлення від страждань. Страждання людині завдають: вона сама, інші люди та надприродні істоти. Щоб позбутися їх, мало дотримуватися старовинних обрядів, слухатися учителя, подавати милостиню і т. ін., тому що основною причиною страждань є особливий вид людського незнання: неусвідомлення істинної природи власного "Я". Тому, відповідно до санкх'ї, пріоритетним напрямом у пошуках шляхів звільнення є інтелектуальні зусилля для правильного пізнання світу та людини. Ця особливість свідчить про раціоналізм санкх'ї та зв'язок її з натурфілософськими школами. Філософія санкх'ї увійшла до теоретичного обгрунтування індуїзму, вона мала вплив і на буддизм, а також на індійське природознавство, особливо на медицину, політику та естетику.

Пізнаючи причини страждань, людина поступово від втілення до втілення вчиться не робити поганого і так пересилює погану карму. Послуговуючись своїм тілом як колісницею, на якій здійснюється шлях через самсару і яку вона покидає, досягнувши кінцевої мети – звільнення, людина досягає свободи, усвідомлюючи, що всі перипетії "об'єктивного світу" її не стосуються, вона стає вільною. Доброчесна людина чи повна вона пороків, але, пізнаючи, вона вибирається із крайнощів важкоздоланого моря пристрастей і смерті. Душа носиться від одного життя до іншого, як актор, що змінює і ролі, і вбрання. Заслуги і гріхи ведуть її володіннями самсари від Бога до билинки, вверх і вниз. Таким чином усе, що здається приналежністю душі і її сутністю, є лише частиною природного процесу.

Душа – спокійна споглядальниця усіх цих рухів і процесів, вона – незмінне світло, чистий дух. Вона схильна помилятись, схильна впадати в оману незнання, сприймаючи себе громадянкою одного світу – світу природи. Звідси всі страждання. Лише пізнання, на якому наголошує санкх'я, є силою, котра звільнює від страждань. Пізнання відкриває природу і тут же закриває її для душі. "Подібно танцівниці, яка припинила танець, продемонструвавши його публіці, так і природа перериває свою діяльність, відкрившись душі", – читаємо в "Санкх'я-каріка ".

Вчення йоги (сформувалося близько VI-V ст. до н. е.) ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. Термін "йога" означає "напружувати зусилля", "старатися", приборкувати себе. У широкому розумінні слова йога є системою вправ медитаційної практики, спрямованої на те, щоб за її допомогою звільнити душу від пут сансари і карми. У техніку вправ індійський народ вклав свою вікову мудрість, глибоке знання фізіологічних закономірностей, вміння управляти завдяки їм своїми органами та функціями організму.

Послідовники йоги прагнуть досягти вищого стану свідомості через систему психофізіологічного тренування, що має вісім ступенів. Перші три стадії призначені для тренування грубого фізичного тіла (вказівки для очищення тіла всередині і ззовні, виконання поз); наступні три сходинки – контролювання дихання, приборкання розуму та зосередження для зміцнення і контролювання астрального тіла. Сьома стадія – медитація – застосовується для удосконалення як фізичного, так і астрального тіла. На останній стадії душа єднається із Всесвітнім Духом.

Випадковий спостерігач, який побачить, скільки зусилля, часу та уваги приділяє йогин своєму тілу, доходить висновку, що йогівська філософія – це лише різновид фізичної культури, яка виражається "стійкою на голові".

Далека від цього філософія йоги вчить, що справжня людина – це не її тіло, а безсмертне "Я", яке кожна людина відповідно до своєї ментальної еволюції певною мірою усвідомлює, що те "Я" тільки тимчасово перебуває в тілі і користується ним як інструментом. Тіло подібне до костюма, якого душа час від часу надягає і скидає, коли він зноситься. Ця тілесна оболонка має істотне значення для виявлення та розвитку людини в цій винятковій стадії. Хоча йогин дуже дбайливо та уважно ставиться до свого фізичного тіла, він іде далі й віддає тіло під контроль розуму, і, нарешті, тіло й розум він використовує для своїх вищих духовних потреб.

В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества – володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту – читти (у санкх'ї – буддхи) та наслідками цієї діяльності – відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) – повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується неусвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т. ін. Вікшикта (неуважність) – перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання.

Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм.

Міманса (II ст. до н.е.), виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення "божественного" характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визначається слово, певний звуковий ряд. Вічність слова обґрунтовує вічність Вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви стародавніх текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому від страждань.

Визнання субстанцією слова призвело до заперечення бога – творця, проте значення богів як об'єкту ритуальних дій зберігається, тому що це спосіб підвищення апурви. Онтологія міманси виходить з визнання реальності світу, що є матеріальним і складається з атомів. Править світом закон карми. Визнається існування безсмертної душі з тілом і надбуттям органів відчуття. Пізнання світу здійснюється за їх допомогою, а також шляхом логічного виводу, спираючись на авторитет, порівняння, гіпотезу, заперечення та інші форми розумової діяльності. Але достовірне знання про драхму можна отримати через слово. Прибічники міманси багато уваги приділяли теорії сихоти (вічного звуку) і порушили ряд цікавих лінгвістичних проблем, вплинувши на школу граматики.

Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Психологія буддизму: вільний від жадання не має журби

Буддизм – вчення, яке виникло в Індії на межі VI–V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало поряд з християнством й ісламом однією з найпоширеніших релігій. Засновником буддизму є Сідхартха Гаутама (бл. 560 – 480 до н.е.), прозваний Буддою (Просвітленим). Тривалий час розмірковуючи над причинами людських нещасть, Будда прийшов до чотирьох благородних істин:

- Життя повне страждань: старість, хвороби, смерть, шлюб з тим, кого не кохаєш, розлука з тим, що любиш.

- Існують причини страждань. Вони полягають в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя (тепер чи в наступному переродженні) тільки посилює її нещастя.

- Від страждань можна звільнитись, якщо відмовитись від бажань та пристрастей.

- Є вісімковий благородний шлях до припинення страждань – нірвани.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна:

- мати правильне розуміння суті благородних істин;

- мати правильні наміри – прямувати згідно з цими істинами;

- мати правильну мову – відмовитись від брехні, лайки, шкідливого базікання;

- дотримуватись моральної поведінки – не шкодити тваринам, не творити перелюбства, не здійснювати крадіжок, не пиячити і т. ін.;

- вести правильне життя – добування засобів до існування чесною працею;

- здійснювати правильну старанність – подолання шкідливих помислів, впливів тощо;

- мати правильне споглядання – постійно дбати про засоби подолання земних спонукань і бажань;

- досягти правильного зосередження – незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати.

У буддійській термінології спасіння – це визволення від законів карми й сансари, а також досягнення нірвани. А що таке нірвана? Буддійські тексти говорять, що її неможливо ні описати, ні пояснити, а тільки відчути. Це не небо, куди йдуть після смерті, а стан, досяжний для всіх тут і тепер. Буддійське "звільнення" є переходом у нірвану – протилежність сансари.

Нірвана – не смерть, яка означає нове народження, отож продовжує земні муки, а особливий стан душі за межами буття і небуття, цілковите звільнення від "Я", повне згасання емоційної активності. Буддисти порівнюють перехід у нірвану із засиханням дерева чи згасанням світильника, коли в ньому вигоріла олія. З переходом у нірвану перестає діяти невблаганний закон карми, індивідуальна душа розчиняється в природі, точніше – зливається із вселенською душею, до чого прагне все суще. Отже, буддійське звільнення – це не досягнення вічного щасливого життя, як в інших світових релігіях, а, навпаки, його припинення. Будда похмуро твердив: "Сидіти краще, ніж ходити, спати краще, ніж не спати, найкраще ж – померти". Нірвана, є своєрідною серединою між двома крайнощами – потуранням своїм пристрастям і умертвлінням плоті.

Будда навчав, що просвітлення та спасіння – ідеальний стан нірвани – походять не від якогось Бога або зовнішньої сили, а з середини самої людини, коли вона намагається чинити добро й правильно мислити.

Карму буддизм трактує незвично. Вона засвідчує своє існування постійно, через що душа переселяється безліч разів ще за життя. Людина зла раптом виявляє благородство, боягуз – хоробрість і т. п. – усе це й означає переродження душі. Душа, як її розуміє буддизм, це психічний стан, хвилинний настрій, нестійка комбінація дхарм. Вона, власне, і не переселяється, а перегруповується в новий комплекс дхарм, унаслідок чого життя є початком "моментальних спалахів дхарм, які постійно змінюються, воно лише здається безперервним". У цьому відношенні душа віддзеркалює саму суть мінливої, ілюзорної природи. Ще однією специфічною рисою буддійської карми є її залежність від етики життя в цьому та попередніх народженнях. Саме через це Будда, перш ніж досягти нірвани, прожив 550 життів, причому в різних іпостасях.

З точки зору буддизму, Всесвіт – це безконечний процес окремих елементів матерії і духу, що з'являється і зникає без реальних осіб і без постійних субстанцій. Звуться вони дхармами; дхарма (дхамма) означає в буддизмі і закон, і духовний першоелемент світу. Відповідно в світі немає нічого, що б у певному аспекті не було відносним і не давало підстав для заперечення конечної реальності всього існуючого. Це стосується і "Я", бо якщо особа є процес, то "моя особа" не зберігається після смерті і не народжується. Це тіло не моє, воно є наслідком попередніх дій. Як полум'я запалюється від іншого полум'я, так і життя виникає від іншого життя. Істоти виникли від дій, але неправильно буде сказати, що я отримав плід дій, які я здійснив у другому житті, другому тілі. Існує причинно-наслідковий ряд для неіснування однієї свідомості і неіснування окремої сутності, що отримують плоди добрих і злих дій.

Свідомість постійно змінюється, а тому ніяк не можна перейти із життя в життя. Все, що ми бачимо, є причинно-наслідковий ряд, і тим гірше для нас, якщо ми пов'язуємо з ним наше "Я". Властива природа речей непричетна до причинно-наслідкових відносин. Вона знаходиться в галузі вічних, неземних сутностей за межами явищ, прилучення до яких неможливе.

На думку буддистів, всесвіт – це потік, навіть його реальність не є дещо постійне і незмінне. Усе є лише вібрацією дхарм. Наші тіла і душі також змінюються кожної миті; вони одночасно перебувають в становленні і падінні. Кожної миті перестають існувати, і на їх місці з'являється і знову щезає дещо інше, схоже на них і все ж від них відмінне. У певному смислі ми безперервно вмираємо і відроджуємось, що створює ілюзію константної індивідуальності.

Будда не дав відповіді про існування душі. Він просто відмовився обговорювати це метафізичне питання. Як і питання про існування Бога. У своїй гносеології він діяв за принципом: там, де знання неможливе, треба утримуватись від судження, треба мовчати і не надто опікуватись "проклятими" метафізичними питаннями на зразок: чи вічним є світ, чи кінечний він, чи тотожна душа з тілом, чи стає той, хто пізнав істину, безмертним тощо. Відповідей на них Будда не давав, оскільки постійно твердив своїм учням: "якщо вже знайдено вихід із клітки, навіщо міркувати про її будову". Однак сам він, напевно, мав метафізичну систему, яка відповідала на ці питання. Про це свідчить загадкова фраза, яку Будда кинув: "Те, що я взнав і не повідав вам, набагато більше від того, що я вам розповів".

Загалом Будда був реалістом і чудово усвідомлював, що дійсне становище людини не відповідає її сутності, далеке від ідеального і ніякі жертвоприношення, обіцянки Вед не змінять його. Будда закликав до розвіювання розумового дурману, досягнення спокою серця, до високого рівня моральності суспільства, правильного життя з його вимогами не шкодити живим істотам, не брати чужого, утримуватися від заборонених статевих контактів, не користуватися п'янкими напоями. Звідси практична орієнтація системи буддизму. Її теоретичні положення пов'язуються з питаннями щодо того, хто може досягти нірвани як вищої мети виходу з кругообігу перевтілень. Щодо цього питання буддизм розпадається на ряд напрямів, головними з яких є хінаяна ("малий візок") та махаяна ("великий візок"). Представники першого напряму стверджують, що шлях до нірвани відкритий лише монахам, які відмовляються від світського життя; представники другого наголошують, що досягти нірвани може особа, яка сприймає вчення Будди, але відкладає досягнення кінцевої мети для інших.

Більше сорока років Будда зі своїми учнями мандрував по Індії, проповідуючи своє вчення, яке мало практичну задачу – позбавити людину страждань.

Дійсне вчення Будди викладено в "Дхаммападі", що у перекладі означає "Шлях доброчинності", збірнику, який входить в буддійський канон. Цей текст є священним і найбільш бороненним як джерело індійської мудрості. Афористичні пасажі "Дхаммапади" складають гармонійну ціліснiсть, визначаючи ті пристрасті й стани, які тримають людину у світі страждань, пропонуючи шлях визволення від страждань (основна тема аутентичного буддизму). Це визволення – не в самозабутті, самовгасанні, як вульгарно розуміють нірвану, а в просвітленні духу, який подолав низькі вподобання і залежності. Завдяки красі й глибині думки максими "Дхаммапади" протягом більш як двох тисячоліть немовби живуть своїм життям у світі людського духу.

Індійська психологія детально досліджує шляхи досягнення нірвани й подолання нестримної чуттєвості. Одне з головних завдань буддизму – підкорити всю людину вищим завданням існування. Психологія набуває істотно практичного смислу та цілей: звільнити людину від хибних цінностей, знайти життєву чистоту, побачити себе, організувати психічне, духовне життя як вищу самоціль людського існування.

Протягом життя людина мусить прагнути гармонії і спізнати дхарму (доброчесний, справедливий та високоморальний побут життя), артху (соціальна, політична сторони життя, цивільні закони), каму (почуттєвий світ людини, передусім кохання, його суспільний сенс) і мокшу (звільнення душі від наступних народжень).

Юність і зрілі літа – для соціального, родинного життя, для ками, тобто любові. Старість – це пора дхарми й пошуків мокши, прагнення віддалитися од житейської суєти. Надзвичайно важлива моральна чистота у юному віці. Дхарма – основне в людському житті, потім – артха і лише за нею кама.

Кама: сфера почуттєвих бажань

Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому к – перша літера санскритської абетки) та м – знаку людини. Давньоукраїнське кохання й давньоіндійське кама як архетипи спільної для наших культур давньоарійської духовної традиції по суті означають одне й те саме – зачин людини. Каму можна визначити і як одержання фізичної насолоди завдяки безпосередньому статевому зв'язку між чоловіком та жінкою.

Індійська традиція знала чимало творів, присвячених різним сферам інтимних взаємин, без яких не існувало б і самого людства. Перший твір про кохання із ста тисяч розділів приписують богу-прародителю Праджапаті. Мудрецю Шветакету приписують запровадження моногамії та створення трактату про кохання із п'ятисот розділів.

Давньоіндійські еротичні поняття, знання і мудрість, накопичені приблизно з X ст. до н.е. по IV ст. н.е. зафіксовані у "Кама сутрі", праці видатного мислителя Малланаги Ватсьяяни (ІІІ–ІV ст. н.е.). Він не лише підсумував увесь попередній розвиток цієї теми, але й вступив у полеміку із своїми попередниками. Для свого твору Ватсьяяна обрав жанр сутр, тобто афористично стислих суджень про предмет, які дозволяли досягти високого ступеня систематизації. У "Кама сутрі", крім того, є також і прозові оповідні розділи та деякі віршовані вставки. Складається вона із семи частин:

- загальна, з викладом основних принципів;

- про інтимні взаємини;

- про залицяння і шлюб;

- про обов'язки дружини;

- про чужих дружин;

- про гетер;

- про збуджувальні засоби.

Кожна з цих частин ділиться на дрібніші підрозділи, присвячені окремим специфічним граням інтимних стосунків.

Твір Ватсьяяни, по суті, присвячений і соціальній функції кохання, його психології та етиці і власне фізіології статевого акту, засобам досягнення найвищого ступеня любовної насолоди.

Безперечно, твір стосується чоловіків і жінок загалом, але автор мав на увазі передусім нагарику, городянина, людину освічену та заможну, яку можна назвати світською. Саме вона перебуває в центрі "Кама сутри", хоча в ній присутні також представники й інших прошарків суспільства - від царів до позакастового простолюду.

Гідною нагарика є жінка, яка володіє, за Ватсьяяною, "шістдесятьма чотирма мистецтвами", докладно переліченими у творі. Проте в їх число включено й те, що не відповідає сучасному розумінню слова "мистецтво". Автор зараховує сюди і ведення домашнього господарства, і знання арифметики, граматики, мов, і вміння користуватися косметикою та визначати характер людини за окремими її рисами, і посвяченість у такі розваги як півнячі та перепелині бої тощо. Сукупність цих "шістдесяти чотирьох мистецтв" істотна і для самого нагарики, бо може допомогти йому завоювати серце жінки.

Той, хто осягне основи "Кама сутри", дхарми й артхи, – зазначав Ватсьяяна, – зможе володіти своїми почуттями та пристрастями, він ніколи не опиниться рабом ницих інстинктів і досягне успіхів у житті.