25. Психологізм

Published 12.06.2012

Психологізм – це загальна назва для позначення філософсько-методологічного руху, який явно може бути простежено в історії розвитку логіки, філософії, інтелектуальної культури в цілому, принаймні, протягом останніх 150 років. Суперечка навколо самого терміна психологізм та його ідей породив рух антипсихологізм, що, в свою чергу, спричинило за собою необхідність відточування аргументації по виправданню кожної з позначених сторін антитези “психологізм – антипсихологізм” як єдино правильною, з точки зору представників відповідних сторін.

Критична реконструкція даного спору дозволяє стверджувати, що основні ідеї спору, але без використання відповідної термінології, можуть бути простежені в історії логіки та філософії протягом останніх чотирьох століть, починаючи з філософських роздумів Дж. Локка і Р. Декарта. Цикли спадів і підйомів суперечок навколо самого терміна і позначаються ним ідей, включаючи сучасність, породжують своєрідні “світи” психологізму і антипсихологізм в культурі. Поняття ж “психологізм” та “антипсихологізм”, які представляють ці світи, виявляються нечіткими множинами, своєрідними відкритими системами, все ще продовжують накопичувати свої елементи.

Складнощі, закладені в будь-які спроби дати строге визначення психологізму, пов’язані, зокрема, з тим, що зміст поняття “психологізм” виявляється:

залежним від безлічі характеристик, що належать різним філософсько-методологічним принципам і напрямкам, зокрема, антропологізму, релятивізму, скептицизму, іншим; навантаженим у філософській літературі безліччю негативних конотацій.

Небагато автори схильні характеризувати свої власні теорії як психологістичного або самих себе як прихильників психологізму. У той же час багато філософів охоче характеризують інші теорії як психологістичного. Як зауважив Франц Брентано, реакція на слово “психологізм” у багатьох “благочестивих філософів” подібна реакції ортодоксальних католиків на термін “модернізм”: “вони починають хреститися так, наче сам диявол укладений в них” [1]. Простіше кажучи, психологізм – це те, в чому філософи звинувачуються, і то, по відношенню до чого вони прагнуть довести свою непричетність. Негативні ж конотації-якого

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.