17/Вчення Аристотеля про душу

Аристотель (384-324 рр.. До н. Е..) - Один з найбільших філософів давнини. За Арістотелем, ідейне багатство світу приховано в чуттєво сприймаються земних речах і розкривається в їх спирається на досвід дослідженні. Аристотель був першим, хто написав спеціальний трактат «Про душу».

Світ і його розвиток розумілися Аристотелем як результат постійного взаємопроникнення двох начал - пасивного (матерії) і активного начала (форми). Матерія - це все те, що оточує людину, і сама людина. Усі конкретні матеріальні речі виникають завдяки формі, що надає їм внаслідок своєї організуючою функції якісну визначеність.

Душа, на думку Аристотеля, є активне, діяльне начало в матеріальному тілі, його формою, але не сама речовина або тіло. Вона виконує організуючу діяльну функцію і не може існувати без тіла, так само як і організм не може існувати без душі.

Мислення, за Арістотелем, неможливо без чуттєвого досвіду. Воно завжди звернено до нього і виникає на його основі. У той же самий час мислення проникає в недоступну органам почуттів сутність речей. Мислення - це форма чуттєвих форм або просто форма форм, в якій зникає все чуттєве і наочне і залишається узагальнене і загальнозначуще.

Нероздільними з пізнавальними здібностями душі є інші її специфічні властивості - прагнення і афективні переживання. Виникнення емоцій і прагнень викликається потребами організму і необхідністю їх задоволення.

Загальну рухову активність людини Аристотель пов'язував з кров'ю. Кров розглядалася Аристотелем як матеріальний носій всіх душевних функцій. Серце виступало в якості центрального органу душі, головний мозок - як резервуар для охолодження крові.

Новизна в поглядах Аристотеля на будову душі полягає, по-перше, в тому, що в них знайшов вираження цілісний підхід, при якому душа мислилася як щось єдине і неподільне. По-друге, аристотелівська схема будови душі проникнута ідеєю розвитку. З одного боку, окремі здібності душі виступають як послідовні етапи її еволюції, а з іншого - йде розвиток індивідуальної людської душі як повторення цих стадій еволюції. З вчення про три основних здібностей душі витікали завдання, які зводилися Аристотелем до розвитку цих трьох здібностей. Розвиток рослинних здібностей формує у людини спритність, силу й здоров'я; відчувають здібностей - мужність, волю, емоційність; розвиток розумних - веде до формування інтелекту.

18/

Даосизм: шлях наймудріших

Як і в Стародавній Індії, філософсько-психологічна думка Китаю мала глибокі ідейні витоки. їх складали ряд напівміфологічних пам'яток китайської писемності – "Ші цзин" ("Книга пісень"), "Шу цзин" ("Книга історії"), "І цзин" ("Книга змін"). Остання привертає особливу увагу, оскільки малозрозумілий і загадковий архаїчний зміст її давав широкий простір для розвитку творчої уяви. Впродовж століть майже всі давньокитайські мислителі намагалися тлумачити і коментувати її текст. Ця тривала за часом дослідницька діяльність призвела до формування двох найвпливовіших філософських течій – даосизму та конфуціанства.

У давнину казали: якщо конфуціанство – верхній одяг китайця, то даосизм – його душа.

Засновниками цих вчень є китайські мислителі Лао-цзи (VI–V ст. до н.е.) і Кун Фуцзи (551–479 до н.е.), більш відомий як Конфуцій.

Щоб зрозуміти, чому даосизм і конфуціанство справили такий глибокий і тривкий вплив на китайців, японців, корейців та інші сусідні народи, необхідно сягнути по деяку інформацію про основне китайське поняття – дао. Саме слово означає "шлях, дорога або стежка", а в ширшому розумінні – "метод, принцип або вчення". Для китайців гармонія і порядок у всесвіті є виявами дао – чогось на зразок божественної волі або закону, що існує у всесвіті й керує ним. Іншими словами, китайці не вірять у Бога Творця, який керує всесвітом, а вважають, що першопричиною всього є провидіння, воля неба або просто саме небо. Застосовуючи концепцію дао до людських справ, китайці вірили, що існує природний і правильний спосіб здійснення всього і що кожна річ та кожна особа має своє належне місце й призначення. Наприклад, вважалося: коли правитель намагатиметься справедливо виконувати свої обов'язки стосовно людей і здійснювати для неба жертовні ритуали, то народ втішатиметься миром та добробутом. І коли люди захочуть розшукати шлях, тобто дао, і триматися його, то зможуть сподіватисязлагоди, миру й успіху. Але якщо вони обирають інший шлях чи противляться йому, це призведе до безладдя й катастрофи. Жити в гармонії з дао й не перешкоджати його плину – це стрижневий елемент китайської філософської й релігійної думки. Можна сказати, що даосизм і конфуціанство – два способи вираження одного поняття. Даосизм є містичний у своїй початковій формі й пропагує бездіяльність, спокій, пасивність, втечу від суспільства й злиття з природою. Він проголошує, що все буде гаразд тоді, коли люди складуть руки, нічого не робитимуть і не втручатимуться в природний перебіг подій.

З другого боку, конфуціанство є прагматичним, тобто практичним. Воно навчає, що суспільний лад буде підтримуватися, коли кожна людина відіграватиме призначену їй роль і виконуватиме свої обов'язки. Тому конфуціанство систематизує всі людські й громадські стосунки – між правителем і підданим, батьком і сином, чоловіком і дружиною тощо – і дає всім їм вказівки.

"Дао де цзин" ("Книга Шляху і Благодаті") – головна літературна пам'ятка даосизму, філософського вчення про вихідні основи буття, що безпосередньо спрямовують поведінку людини. Засновник даосизму Лао-цзи наголошував на ідеї загальної рухомості та мінливості світу, наполягав на беззастережному підпорядкуванні всієї життєдіяльності людини закону "дао", підкреслював неможливість (моральну і фізичну) діяти всупереч "дао".

У Лао-цзи дао постає своєрідною філософською першоосновою, субстанцією, з якої все походить. Воно – "начало неба і землі", "матір усіх речей", "ворота народження". У той же час, воно – кінець усіх речей, "усе суще повертається до нього", подібно до того, як гірські потоки вливаються в ріки і моря. Дао виявляється субстанцією, якій одночасно притаманні атрибути буття і небуття. І у цій іпостасі воно є нічим іншим, як вічним становленням.

Дао не можна виразити словами, оскільки воно безконечне, не має межі і тому не може бути визначеним у якихось раціональних дефініціях. Проте дао – ця істинно "річ у собі" – не є непізнаваним. "Той, хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таємницю дао, а хто має пристрасті, бачить його лише у кінцевій формі". Дао можна бачити, слідувати його сяйву, сприймати, вдосконалювати його в собі. Тобто воно не є чимось недоступним. Але осягнення дао очевидно не є пізнанням, скоріше – містичним самозаглибленням та інтуїтивним спогляданням.

У метафізиці даосизму значне місце посідає інше ключове поняття "де". Його також важко зрозуміти. Напевно, де, передусім, є протилежністю дао, але не самостійною, а покладеною ним. Де – це кінцева форма дао. "Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами". Де – це Дао окремих речей, конкретний життєвий шлях тієї чи іншої людини, який вона обрала з огляду на загальні світоуявлення і зробила законом свого життя. Подібно до того, як людина життєвими виборами формує і виховує себе, асимілюючи або відкидаючи певні зовнішні реалії, так і всеосяжне дао входить у неї лише тією мірою, якою людина хоче чи здатна його асимілювати. "Створювати і виховувати суще... – ось що зветься глибинним де". "Дао народжує речі, де вигодовує їх, вирощує їх, виховує їх, удосконалює їх, робить їх зрілими, слідкує за ними, підтримує їх".

Де – це внутрішнє дао окремої людини. Воно може бути більш чи менш довершеним. "Хто вміщує в собі довершене де, ... той цілковито гармонійний". Де, – неодноразово повторює Лао-цзи, – треба постійно вдосконалювати, доводячи його довершеність до рівня вселенського дао. "Тотожний дао, отримує дао", "хто служить дао, той тотожний дао", маючи його в собі замість недосконалого де. Таку людину філософ називає досконаломудрою.

Найкращим чином характеризує дао рівновага і змішування двох величних принципів: інь і ян.

Інь і ян – основні поняття давньокитайської натурфілософії, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну (жіноче – чоловіче, темне – світле, пасивне – активне). В даосизмі і конфуціанстві зображається у вигляді двох кривих, вписаних в коло, одна біла, інша чорна з крапкою протилежного кольору на початку кожної з них.

Вони символізують дві протилежності, котрі існують у будь-якій речі, одночасно протидіючи одна одній і доповнюючи себе за рахунок іншої. У Стародавньому Китаї "інь" став символом жінки і темряви, а "ян" – символом чоловічого начала і світла.

Давньокитайська міфологія стверджує, що всяке людське тіло містить у собі й чоловіче, й жіноче начало, хоча в жінці повніше представлене "інь", а в чоловікові – "ян". На поділі анатомічних органів за цим принципом ґрунтується уся китайська народна медицина.

Привілейована сфера для зустрічі жіночого інь і чоловічого ян – сексуальність. Міжстатеві взаємини стають у даосизмі майже містичним діянням, де відтворюється гармонія Всесвіту. Кожний шукав у сексуальному єднанні можливість сприйняти енергію протилежного принципу свого партнера, тому й сама практика злягання була насичена лаоським символізмом.

"Таємні приписи для нефритових покоїв" рекомендували чоловікові старанно пристосовувати своє статеве життя до взаємопотоків інь і ян у Всесвіті. "Слід уникати злягання у великі морози чи в страшенну спеку, при сильному вітрі чи суцільній зливі, під час місячного чи сонячного затемнення, при землетрусі чи в грозу; все це – заборони неба. Не слід займатись коханням хмільному чи наїденому, збудженому чи розгніваному, будучи в тузі чи великому страхові; все це – заборони для людини. Не треба займатись коханням поблизу гір і потоків, побіля вівтарів, призначених для поклоніння духам неба і землі, в інших святих місцях, біля криниць чи вогнища; все це – заборони землі. Варто дотримуватись цих трьох родів заборон".

Даоські трактати нараховують десятки "небесних" і "земних" сексуальних технік з поетичними назвами, наприклад: "метелик буяє", "політ чайки понад скелею", "стрибок білявого тигра", "осінні дні" і т. ін.

З часом даосизм включив у себе і вдосконалив давню систему оздоровчих і медитативних технік. Здоров'я і довголіття стало вважатися невід'ємною умовою і основною ознакою осягнення дао.

"Безсмертя", якого прагнули даоські мудреці – це безсмертя духу, тотожне буддіській нірвані. Виходячи з цієї точки зору, даоси розробили оригінальну і надзвичайно дієву систему психофізичного тренінгу, кінцева мета якого накопичення життєвої енергії. Прийоми "внутрішньої алхімії" охоплювали всі сфери людської життєдіяльності і, у першу чергу, дихання, харчування і секс.

Конфуціанство: психологія людинолюбства

Вчення Конфуція, викладене його учнями у книзі "Лунь юй" ("Бесіди та висловлювання"), вміщує систему його соціально-психологічних, етичних і політичних поглядів. Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі.

Конфуціанство зберігає свій вплив донині і має виразний етично-гуманітарний характер. Фундаментальним поняттям цього вчення є "жень" – гуманність, людинолюбство. "Жень" визначає стосунки між людьми, пропагує повагу і любов до людей, до старших за віком або соціальним становищем. Учення про жень було на той час новою мораллю. За конфуціанською етикою, людина, яка щиро дотримується принципу людяності, не скоїть зла, вона здатна виявляти шанобливість, ввічливість, правдивість, кмітливість, доброту. Тому шанобливу людину не зневажають, ввічливу – підтримують, правдивій – довіряють, кмітлива досягає успіхів, а людина добра може використовувати інших. До людей слід ставитися так, як до дорогих гостей, потрібно стримувати себе, щоб поводитися згідно з ритуалом, а на те, що не відповідає його вимогам, не слід дивитися, його не можна слухати, робити.

Обумовлюючи відносини людей у суспільстві і сім'ї, моральний принцип жень перебуває в органічному зв'язку з принципом сяо – шанування рідних і старших: “Молоді люди повинні вдома виявляти шанобливість до батьків, а поза домом – поважність до старших...”; “За життя батьків – служити їм, дотримуючись ритуалу. Коли вони умруть, поховати їх відповідно до ритуалу і приносити їм жертви, керуючись ритуалом”. Церемонії, тобто зовнішні вияви поваги, синівської любові, відданості, украй необхідні.

На визнанні важливості церемоній ґрунтується принцип лі (правило, норма, ритуал, церемоніал, етикет), всупереч якому не можна ні дивитися, ні слухати, ні говорити, ні діяти. Без лі не може існувати держава. Він має бути основою виховання, яке вибудовується на особистому прикладі, вимозі до неухильного дотримання церемоній, етикету. Ця вимога часто критикувалася, оскільки, як стверджували її опоненти, людині, що дотримується приписів конфуціанства, ніколи бути доброчесною і творити добро, тому що вона зайнята безперервними церемоніями.

Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородний муж (цзюн-цзи), якому властиві відданість, щирість, вірність, справедливість. Керувати державою слід мудрим людям, які мають кожного ставити на своє місце (“виправляти імена”), оскільки “государ повинен бути государем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином ”.

Конфуціанство не обминає увагою людських вад, яких можна позбавитись шляхом самовдосконалення. Адже, хоч би як людина цінувала правдивість, відвертість, мужність, твердість, людинолюбство, вона повинна їх навчитися, тобто виховувати в собі ці якості. Інакше їй не минути тупості, баламутства, грубості. А не виробивши любові до навчання, людина нанесе собі непоправної шкоди.

За словами Конфуція, впродовж життя необхідно керуватися одним словом – “взаємність”, та послуговуватися настановою: “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не ставитимуться вороже”.

Розвиток суспільства, вдосконалення людини і людських взаємин Конфуцій пов'язував із розвитком знань, освіти. Висловлений ним цілий ряд положень не втратив актуальності і в наш час. На його думку, знання людина отримує від народження, тобто від природи, та в процесі навчання. Високо оцінюючи знання від народження, все ж у практичній роботі він надавав перевагу знанням, отриманим від навчання. Закликав постійно вчитися, осмислювати отримане знання, дотримуючись таких принципів: "слухати багато, вибирати з почутого краще і наслідувати його; бачити багато і запам'ятовувати те, що бачив", "вчитися і не роздумувати – даремна трата часу; роздумувати і не вчитися – згубно".

Конфуцій застерігав, що при всій своїй близькості за природою люди все ж залишаються неоднаковими у процесі навчання та засвоєння знань. Учителям категорично забороняв чотири речі: не вдаватися до порожніх роздумів, не бути категоричними у своїх судженнях, не проявляти впертості й не думати про себе особисто. "Знаючи що-небудь, вважай, що знаєш; не знаєш, вважай, що не знаєш" – головне правило у навчанні і стосовно знання.

Вчені-конфуціанці ґрунтовно розробляли співвідношення природженого й набутого у людській психіці та способи самовдосконалення, намагалися знайти правильний шлях індивідуальної поведінки, щоб вона узгоджувалася з суспільними нормами. Вищий етичний принцип поведінки вони пов'язували з ученням Конфуція про "золоту середину": в юності, коли організм ще не зміцнів, слід уникати любовних втіх; у зрілості, коли з'являються сили, слід уникати бійок; у старості, коли організм слабшає, слід переборювати жадібність.

Послідовники конфуціанства мали виробити в собі такі чесноти як обережність, милосердя, сміливість, самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність, справедливість.

Коли людина досягала свого вищого стану поведінки, вона розкривала найглибші шари своєї душі. Це здійснювалося на основі щирості і пов'язаних з нею вчинків.

Суперечність конфуціанської психології, основаної на вченні про дао, полягає в тому, що дао не можна виразити адекватно будь-яким феноменом. Це дає підстави для мислителів розвивати ідеї про невідповідність суті і явища, про їхню протилежність, що поступово переростає в ідеї песимізму і трагічності людського життя. Марність людських зусиль здійснити щасливо повний життєвий шлях від народження до смерті походить від цієї суперечності дао. Але цей скепсис позитивно виражається в ідеї взаємного співчування, що вимагає від людини вчинкової активності.

Висловлювання про ідеали мають втілитись у вчинках людини, стати правилом для її поведінки. Коли за висловлюваннями не йдуть вчинки і не здійснюються певні ідеали, тоді й найкращі висловлювання є порожнім базіканням.