1. Проблематика філософської антропології.

Філосо́фська антропологія — філософське вчення про природу (сутність) людини. Напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Античність: всебічно і гармонійно розвинена людина, прекрасна тілом і душею. Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот. Середньовіччя: тіло – лише смертна оболонка, головне – душа. У середньовічній філософії людину трактували передусім, як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. Відродження: Гуманізм, повага до людини. Людина – ідеал. Основна увага – душі, яка здатна вігукуватися на все різноманіття навколишнього світу. Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм.

2.Визначіть сутність і основні складові процесу пізнання

В 4 ст до н.е склалися два підходи до розуміння процесу пізнання:

1) гносеологічний оптиміст - Світ можна пізнати. До представників належать: а) матеріалісти – Демокріт, Арістетель; Об*активні ідеалісти – Платон. Вони вважали, що методом пригадування можна пізнати річ. Гераклід: «пізнання - це різ до пізнавання сутності». Арістотль: « за допомогою категорій пізнаються речі»

2) античн. скептицизм – сумніви, щодо можливості пізнання світу. Петрон: « Всі люди різні, що подобається одному, в іншого викликає одразу». Вони вважали, що на пізнання впливає фізичний стан; картина світу змінюється в залежності від відстані; дзеркальне відображення.

В 17 ст. скептицизм переростає агностицизм – заперечення відомого знання. Представниками були Дж. Бертлі, Д.Юнг, І. Кант. Юнг стверджував , що ми пізнаємо з почуттів ( зір, слух) - суб*єктний образ предмету. «я нічого не знаю, окрім своїх відчуттів»

Кант: « Сутність і явище не співпадають , явища можуть викривляти сутність речей( «дитинко моя» - свекруха невістці)

Об’єкт завжди залишається річчю в собі. До сутності людина не може дістатися ні відчуттями, ні розсудом, ні розумом. Єдиний варіант- Божествене «озорение», тільки обрані Богом можуть осягнути сутність речей « Я обмежив розум, щоб дати місце вірі»

Контраргументи:

Юнг: «у відчутті є і об’єкт, і суб’єкт.( тверде/ м*яке, тверде/твердіше). Річ у собі може відкриватися( відкриття бактерій, генів)

Пізнання – це духовна діяльність, змістом якої є використання існуючого на даний момент знання для виробництва нового. Процес пізнання не існує у вигляді завершеного процесу, а є рухом до більш нового і духовного знання, що має властивість істини. Складовими пізнання є суб’єкт ( суспільство) і об*єкт. Вони пізнаються на основі практики – чуттєва матеріально-предметна діяльність людини по перетворюванню світу і самого себе. Також із об’єкту виділяють предмет пізнання( об’єкт англ.. мова, предмет фонетика)

об'єктом тут виступає діяльність самих суб'єктів пізнання. Тобто самі люди є і суб'єктами пізнання, і реальними дійовими особами. Окрім цього, об'єктом пізнання стає також взаємодія між об'єктом і суб'єктом пізнання. Іншими словами, на відміну від наук про природу, технічних і інших наук в самому об'єкті соціального пізнання спочатку є присутнім і його суб'єкт.

Далі, суспільство і людина, з одного боку, виступають як частина природи. З іншої - це творіння і самого суспільства, і самої людини, опредмеченные результати їх діяльності. У суспільстві діють як соціальні, так і індивідуальні сили, як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні і суб'єктивні чинники; мають значення як почуття, пристрасті, так і розум; як свідомі, так і несвідомі, раціональні і ірраціональні сторони життєдіяльності людей. Усередині самого суспільства різні його структури і елементи прагнуть до задоволення своїх власних потреб, інтересів і цілей. Ця складність громадського життя, її різноманіття і разнокачественность обумовлюють складність і трудність соціального пізнання і його специфіку по відношенню до інших видів пізнання

Онтологічна (від греч. ontos - буття, суще) сторона соціального пізнання торкається пояснення буття суспільства, закономірностей і тенденцій його функціонування і розвитку. В той же час вона зачіпає і такий суб'єкт соціальної життєдіяльності, як людина, в тій мірі, в якій він включений в систему громадських стосунків. У даному аспекті вказана вище складність соціального життя, а також її динамічність у поєднанні з особовим, елементом соціального пізнання є об'єктивною основою різноманіття точок зору з питання про суть соціального буття людей.

До основних об'єктивних соціальних чинників, що лежать в основі будь-якого суспільства, відносяться, передусім, рівень і характер економічного розвитку суспільства, матеріальні інтереси і потреби людей.

Гносеологічна (від греч. gnosis - знання) сторона соціального пізнання пов'язана з особливостями самого цього пізнання, передусім з питанням про те, чи здатне воно формулювати власні закони і категорії і чи має воно їх взагалі. Іншими словами, йдеться про те, чи може соціальне пізнання претендувати на істину і мати статус науки? До гносеологічної сторони соціального пізнання відноситься також рішення таких проблем :

яким чином здійснюється пізнання громадських явищ

які можливості їх пізнання і які межі пізнання

роль громадської практики в соціальному пізнанні і значення в цьому особистого досвіду суб'єкта, що пізнає

роль різного роду соціологічних досліджень і соціальних експериментів

Об'єкт соціальної філософії - соціальне життя і соціальні процеси. З поняття соціального виключаються, з одного боку, природні, а з іншого боку, індивідуальні, особові явища. Тобто соціальні явища - це завжди громадські явища. Проте під поняття "Громадські явища" підходять і економічні, і політичні, і національні і безліч інших явищ. Соціальна реальність включає різні сторони громадського життя. Говорячи коротко, соціальне життя суспільства - це спільне буття людей, це їх со-бытие. Воно включає матеріальні і духовні явища і процеси, різні сторони громадського життя : економічна, політична, духовна і так далі в їх багатосторонній взаємодії. А соціальна дія - це завжди результат взаємодії цілого ряду громадських чинників. Тому основним суб'єктом соціальної дії і соціальних стосунків є громадська група (соціальна спільність) або суспільство в цілому.

Предмет і специфіку соціальної філософії не можна розкрити, не порушуючи питання про її функції. Назвемо основні з них:

Світоглядна функція соціальної філософії полягає в тому, що вона формує у людини загальний погляд на соціальний світ, тобто на існування і розвиток суспільства, певним чином вирішує питання про співвідношення буття людей, матеріальних умов їх життя і їх свідомості, про місце і призначення людини в суспільстві, меті і сенсі його життя і так далі

Теоретична функція соціальної філософії полягає в тому, що вона дозволяє проникнути углиб соціальних процесів і судити про них на рівні теорії, тобто системи поглядів про їх суть, зміст і напрям розвитку. На теоретичному рівні може йтися про тенденції, закономірностях розвитку громадських явищ і суспільства в цілому.

З вказаними вище функціями пов'язана методологічна функція соціальної філософії, що полягає в застосуванні її положень при дослідженні окремих явищ і процесів громадського життя, що вивчаються тими або іншими громадськими науками. В цьому випадку положення соціальної філософії грають роль методології в дослідженнях, здійснюваних в області історичних, юридичних, економічних, психологічних і інших наук. Соціальна філософія виробляє і розвиває як власні методи дослідження (історико-порівняльні, герменевтики - техніка інтерпретації історичних подій і текстів, статистичні), так і загальнофілософські методи - передусім діалектичний метод (уміння розглядати громадську дійсність не односторонньо, а в її протиріччях, що є джерелом її розвитку, в єдності і боротьбі протилежностей, в розгляді кількісних змін, які через певні періоди призводять до якісних змін в історії). Через це соціальна філософіявиступає загальною методологією пізнання соціальних явищі для конкретніших громадських наук (політології, соціології, економіки), розглядаючи найбільш загальні закономірності і тенденції розвитку суспільства. В той же чассоціальна філософія виступає загальною теорією розвитку суспільства, історичним процесом.

Нарешті, прогностична функція соціальної філософії полягає в тому, що її положення сприяють передбаченню тенденцій розвитку суспільства, його окремих сторін, можливих найближчих і віддалених наслідків діяльності людей. На основі такого передбачення стає можливим будувати прогнози розвитку тих або інших соціальних явищ і усього суспільства.