30. Конституція срср 1936 року: загальна характеристика.

У лютому 1935 р . Пленум ЦК ВКП (б) виступив з ініціативою внесення вимірювань до Конституції (у частині уточнення соціально-економічної основи суспільства на новому етапі і в частині зміни виборчої системи).  Слідом за цим з'їзд Рад Союзу РСР прийняла відповідну постанову і доручив ЦВК створити Конституційну комісію.  Нова Конституція складалася з 13 розділів і 146 статей. Зазначалося, що політичну основу СРСР становлять Ради депутатів трудящих, яким належить вся влада в країні.  Економічну основу СРСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва.  Соціалістична власність виступає у двох формах: державній і кооперативно-колгоспної. Поруч з соціалістичною системою господарства законом допускалося дрібне приватне (засноване на особистій праці) господарство. Господарське життя країни визначалася державним народно-господарським планом. Праця розглядався як обов'язок.  Державний устрій країни визначалося як федеративна (союзне) об'єднання одинадцяти республік. Давався вичерпний перелік прав федеративних органів, не перераховані повноваження залишилися за союзними республіками.  Вищим органом влади в СРСР ставав Верховна Рада СРСР, наділений законодавчою владою і складався з двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. Глава 9 Конституції була присвячена змінам у виборчій системі. Закріплювалося загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні, що надається з вісімнадцятирічного віку. У цілому, Конституція 1936 р. закріпила загальний принцип рівноправності громадян Радянського Союзу лише за двома соціальними показниками, які не викликали ніяких політичних сумнівів: раси і, як це не дивно, національності, закріпила, що «жінки в СРСР надаються рівні права з чоловіком», вибори депутатів є загальними: всі громадяни СРСР, які досягли 18 років, незалежно від статі мають право брати участь у виборах.  Депутатом також міг стати будь-який громадянин - незалежно від приналежності до статі.

30. Особливості італійського та японського фашизму.

Завдання суцільної фашизації Італії Б. Муссоліні поставив у 1925 р. За його задумом усі без винятку італійці повинні були проникнутись фашистським світоглядом і виробити фашистську поведінку. При цьому Б. Муссоліні реально враховував традиційно високий авторитет у країні католицької церкви. Ніколи не будучи ревносним католиком, він 1929 р. уклав з Папою Римським Пієм XI т. зв. Лютеранський пакт, за яким в обмін на визнання останнім Італійського королівства Ватикан отримав статус самостійної держави. У школах було збережено викладання Закону Божого й легалізовувалася діяльність єдиної нефашистської партії «Католицька дія». Державну поліцію було замінено фашистською міліцією, яка хоча й присягала королю, але виконувала лише накази дуче; на таємну поліцію ОВРА (Муссоліні порівнював її з «жахливим драконом») було покладено завдання проведення тотального шпигунства, провокацій і терору. Для контролю над діяльністю префектів та керівників великих державних підприємств і закладів до них приставлялися фашистські комісари, які після проведених Б. Муссоліні партійних чисток прагли за всяку ціну догодити дуче. У 1926 р. фашисти запровадили новий виборчий закон, за яким партія, яка набирала на виборах понад половину голосів, отримувала з місць у парламенті. При цьому, правом висувати кандидатів у депутати були наділені лише загальнонаціональні фашистські організації. Новий закон фактично монополізував владу за фашистською партією. Проте головні важелі залишалися в Б. Муссоліні, який, окрім того, що був головою уряду, до 1929 р. особисто очолював 8 з 13 міністерств. Особливістю японського тоталітаризму був його майже середньовічний містицизм, густо переплетений з шовінізмом. Убивши особливо хороброго ворога, японські солдати з'їдали його сиру печінку, вважаючи, що цим переймають відвагу убитого. В німецькій армії не було жодного, хто повторив би подвиги Гастелло чи Матросова. В радянській армії таких було, відповідно, до 100 чол. і понад 200 чол. В японській армії було 20 тис. добровільних смертників-тьойсінтай: люди-торпеди, люди, що кидалися з гранатами під танки або приковували себе до кулеметів тощо. З них - 5 тис. - привілейовані камікадзе («вітер богів») молоді льотчики, що здійснювали один єдиний бойовий виліт. Літак, перевантажений вибухівкою, відразу після зльоту губив шассі. Льотчик, приречений на загибель, летів шукати американський авіаносець. Подібний фанатизм був характерною ознакою усієї японської армії - уцілілих її бійців та офіцерів виловлювали в Індокитаї та на Філіппінах ще в 70-80-х роках, війна для них тривала навіть після капітуляції Японії 2 вересня 1945 р. Японський фашизм мав дві принципові відмінності від європейського. По-перше, в Європі фашистські партії контролювали армію, а в Японії сама армія відігравала роль керівної політичної сили. По-друге, і в Італії, і в Японії фашизм не ліквідував монархії (те ж було і в Румунії). Але якщо італійський і румунський королі перетворилися у номінальні фігури, то японський мікадо (імператор) не втратив своєї абсолютної влади і впливу, зберігалися також усі установи, наприклад, таємна рада, пов'язані з монархією.

30. Радянсько-німецькі договори 1939 року та їх наслідки.

23 серпня 1939 року було підписано радянсько-німецький договір про ненапад, т.зв. пакт Молотова-Ріббентропа, який Гітлер назвав "шлюбом за розрахунком". У таємному додатковому протоколі до пакту про ненапад зафіксовані стратегічні агресивні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. Так, у пункті 2 зазначалося, що "на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан", в пункті 3 було записано: "Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях". 28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір "Про дружбу і кордони", який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по так званій "лінії Керзона", визначеній країнами Антанти в 1919 році. Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її віддати ці землі, заселені українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР. Радянізація західноукраїнських земель. В цілому зміни, що відбувалися в Західній Україні, мали суперечливий характер. З одного боку:  1. Здійснювалась експропріація маєтків польських землевласників. 2. Проведено земельну реформу (конфісковано землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників). Земля передавалась селянським комітетам, яким належало поділити її серед безземельних і малоземельних селян; до кінця 1939 року було конфісковано 2753 млн. га - майже третину всіх сільськогосподарських угідь, але близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів і радгоспів тощо. 3. Націоналізовано промисловість, торгівлю і банки. 4. Введено 8-годинний робочий день. 5. Зменшено безробіття. Але, на жаль, ці позитивні зміни затьмарились репресивним свавіллям, командно-адміністративними, тоталітарними методами, які ламали віками сформований уклад життя. Зокрема: 1. Відбулась руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією: а) перестали функціонувати всі українські партії; б) закрито "Просвіту"; в) ліквідоване Наукове Товариство ім. Т.Шевченка тощо. 2. Насильно націоналізовано навіть дрібні підприємства, знищено розгалужену мережу кооперативів та споживчих товариств. 3. Окрім конфіскації поміщицької землі, проведено "розкуркулення" заможних селян. 4. Призначено на керівні посади "перевірених" жителі Східної України або Росії, здебільшого росіян, які слабо орієнтувалися в місцевих умовах і мали недостатню фахову підготовку. 5. Проводились тотальні репресії проти національне свідомих представників західноукраїнського суспільства.

30. Конституційний розвиток Франції після Другої світової війни. Конституція 1946 року.

Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшим політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. чоловік. Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні партії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої республіки. 9 вересня 1944р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля.  Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки. "Народно-Республіканський рух" спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня.  За новою конституцією парламент поділявся на дві палати - Національні збори і Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обрали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набрала сили.