3_2011_ua

ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ НАУКОВИХ ПОГЛЯДІВ НА ПРИРОДУ І РОЛЬ ПРАВОВИХ ФІКЦІЙ

клад визнання громадянина померлим тощо), оскільки стосовно цих фікцій не можна сказати, що вони мають на меті застосування старого права до но вих відносин, тому що вони самі є пра во. Фікції преторського права мали на меті обхід закону, оскільки претори не могли відміняти або змінювати закон. Початкові ж фікції, що вже містилися у правових актах того часу, самі явля ли собою закон.

Вчені, надаючи поняття правової фікції, визначали її в основному як

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

прийом поширення старого права, ма ючи на увазі саме фікції преторського права (Демеліус називає їх судовими фікціями). У цьому сенсі вони мали рацію, оскільки аналізували римське право не в міру його створення, а весь масив відразу, розглядали фікції тільки з погляду їх належності одній правовій системі, одній території, од ному виду державного і суспільного устрою.

1.Іванський А. Й. Роль юридичних фікцій у регулюванні відносин фінансовоJправової відповідальності // Форум права. — 2008. — № 3. — С. 202–207 // http://www.nbuv.gov.ua/eJjourJ nals/FP/2008J3/08iajvfv.pdf

2.Душакова Л. А. Правовые фикции : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Волгоград. акад. МВД России. — Волгоград, 2004. — 199 с.

3.Марохин Е. Ю. Юридическая фикция в современном российском законодательстве : дис. ...

канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / «Теория и история права и государства; история учений о праJ ве и государстве». — Ставрополь, 2004. — 179 с.

4.Курсова О. А. Фикции в российском праве : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. — Нижний Новгород, 2001. — 193 с.

5.Дормидонтов Г. Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям примеJ нения фикций : юридические фикции ; презумпции ; скрытные, символические, притворные и мнимые действия ; фидуциарные сделки. — Казань, 1895. — 176 с.

6.Bierling. Zur Kritic der juristischen Grundbegriffe. — 1883. Th. 2. — S. 85.

7.Мейер Д. И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых и притворных действиях, 1854 // Избранные произведения по гражданскому праву. — М., 2003. — 426.

Ул’яновська О. В. Етапи становлення та розвитку наукових поглядів на природу і роль пра вових фікцій

Анотація. Зміна теоретичних поглядів протягом тривалого часу на сутність фікцій визначила необхідність дослідження генезису наукової думки — від її першоджерел до сучасних праць, таким чином визначено шість стадій формування наукової думки про фікції за ознакою форму вання найбільш вагомих внесків теоретико правової думки щодо фікцій у правовій системі.

Ключові слова: фікція, фікція у праві, правова фікція.

Ульяновская О. В. Этапы становления и развития научных взглядов на природу и роль пра вовых фикций

Аннотация. Изменение теоретических взглядов в течение длительного времени на сущ ность фикций определило необходимость исследования генезиса научной мысли — от ее первоисточников до современных работ, таким образом определено шесть стадий формиро вания научной мысли о фикциях по признаку формирования наиболее весомых вкладов теоре тико правовой мысли относительно фикций в правовой системе.

Ключевые слова: фикция, фикция в праве, правовая фикция.

Ulianovska O. Stages of becoming and development of scientific looks to nature and role of legal fictions

Annotation. The change of theoretical looks during great while on essence of fictions defined the necessity of research of genesis of scientific thought — from its original sources to modern works, six stages of forming of scientific thought are thus certain about fictions on the sign of forming of the most ponderable payments of teoretiko legal idea in relation to fictions in the legal system.

Key words: fiction, fiction in law, legal fiction.

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

211

Філософія права

СУСПІЛЬНОБУТТЄВА РІВНОВАГА ТА ОНТОЛОГІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

М. ЦИМБАЛЮК

доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри філософії права і юридичної логіки

(Національна академія внутрішніх справ)

Генеза самої людської культури (ще задовго до появи перших форм правового регулювання життя суспільства) пов’язана з її пер манентною самооцінкою в аспекті уявлень про справедливість (лат. justi tia). Право (jus) за своєю етимологією покликане бути засобом реалізації справедливих засад в організації та функціонуванні суспільства. Водно час правовий закон як «формально універсалізоване мірило» справедли вості підлягає під таку критеріальну оцінку, оскільки нормативізовані в законі вимоги також мають бути спра

ведливими.

Однак коли постає питання про за гальне визначення та певні усталені параметри справедливості як такої (а не лише про справедливість дій у тому чи іншому конкретному випадку), то при цьому зазвичай виникають досить істотні теоретичні проблеми. Існує навіть думка, що зміст цього поняття навряд чи можна певним чином уза гальнити: адже для цього такий зміст повинен мати якщо не об’єктивний, то бодай інтерсуб’єктивний характер,

© М. Цимбалюк, 2011

тоді як «справедливість — це завжди суб’єктивність, вона розуміється пере дусім як проекція власних інтересів. Навіть загальні інтереси, нав’язувані суб’єкту, не сприймаються ним як справедливі, якщо суперечать його особистим інтересам» [6, 11]. Але ж якщо не існує позасуб’єктивних під став для визначення змісту справед ливості, поняття останньої перетво рюється на черговий «фантом», кот рий недоречно застосовувати до ана лізу та оцінки реальних суспільних явищ. Саме тому в контексті правово го позитивізму справедливість зво диться до «рівності перед законом», котрий «не може не бути справедли вим» вже хоча б тому, що він є «єди ним для всіх». Викладена позиція звичайно аргументується тим, що справедливе суспільство, як і справед лива гра, передбачають те, що «всі гра ють за одними правилами»; при цьому як і у кожній грі, так і у кожній дер жаві існують свої правила. Отже, так само, як ми не стали б визнавати, скажімо, правила гри в гандбол «не справедливими» з позиції правил гри

212

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

СУСПІЛЬНОБУТТЄВА РІВНОВАГА ТА ОНТОЛОГІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

у футбол (де польовим гравцям, як відомо, заборонено грати руками), аналогічним чином позитивістський підхід відкидає оцінку справедливості закону за межі правової раціональ ності.

На нашу думку, некоректність такої позиції полягає насамперед у тому, що, на відміну від ігрових правил, котрі встановлюються переважно довіль ним чином (а отже, не підлягають оцінюванню на предмет їхньої спра ведливості чи навпаки), правові нор ми формуються в контексті реальних суспільних відносин, об’єктивність яких істотно звужує діапазон «довіль ності» вимог, що задаються цими нор мами. Законодавець не може (якщо він, звичайно, бажає бути реалістич ним та раціональним) ігнорувати саму природу людини та природність люд ських стосунків. Відповідно, пара лельно з позитивно правовою орієн тацією розвивається альтернатив ний — природно правовий підхід до вивчення витоків та критеріальних оцінок юридичного закону (насампе ред його справедливості). Справа в то му, що «єдиність» закону для всіх ще не означає його автоматичної справед ливості для всіх (особливо, якщо він нормативно закріплює соціальну та майнову нерівність різних суспільних груп людей). Наприклад, коли йшлося про унормування «справедливого роз поділу» рабів, кріпосних чи ко лоніальних земель, то в цих випадках «законність» навряд чи фігурувала як «справедливість для всіх».

Що ж стосується «суб’єктивного характеру» справедливості, то, дійсно, коли остання розглядається лише як оцінка реальності в плані особистого інтересу, то в такій своїй іпостасі вона не може не бути суб’єктивною. Проте з точки зору справедливості може роз глядатися не лише ставлення суб’єкта

до суспільних реалій, а й, скажімо, оцінка його дій та вчинків в аспекті за гальнолюдських нормативних ціннос тей, котрі, звичайно, не є носіями ли ше особистих інтересів певного су б’єкта, а мають інтерсуб’єктивний характер. Нарешті, оцінка міри спра ведливості може взагалі бути нейт ральною до чиїх небудь інтересів і ґрунтуватися виключно на об’єктив них підставах (як це буває, наприклад, при рівному розподілі майна за спад коємцями, у разі відсутності но таріально завіреного заповіту, котрий би передбачав інший його розподіл: тут фігурують суто «математичні» критерії, незалежні від зацікавленості сторін).

Традиційно природне право (як «метанормативне» підґрунтя права позитивного) пов’язують з моральни ми та релігійними витоками правово го регулювання, на підставі яких, власне, і здійснюється оцінка справед ливості діючого закону. Проте такі підстави аж ніяк не усувають культур но ціннісного релятивізму при визна ченні змісту останньої, що спонукає подальший розвиток започаткованої ще І. Кантом ідеї створення «суворого права» (тобто права, «очищеного» від суто моральних регулятивів, котрі пов’язані з іншим рівнем норматив ності): «Як взагалі право має своїм об’єктом зовнішній бік вчинків, так і суворе право, тобто таке, до якого не домішується нічого етичного, не вима гає жодних визначальних підстав при мусу, крім зовнішніх; тоді воно є чис тим і не змішаним із жодними мораль ними приписами» [5, 141]. Як зазначає С. Алексєєв, «поширені в суспільстві уявлення про «рівність», возвеличу вані в соціалістичних та комуністич них доктринах, через те, мабуть, мають незаперечний авторитет непорушної аксіоми, що освячені ореолом здо

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

213

М. Цимбалюк

бутків права та моралі й насамперед — високих моральних принципів, «мо ральної суті» принципу справедли вості. Однак… тут потрібен інший підхід. Адже в дійсності, якщо не «домішувати» до права моральні уяв лення, реальна і першочергова спра ведливість у нашому житті — це спра ведливість у праві й через право, для якого основи «рівноважності», «рівної міри» є іманентними, органічними якостями» [1, 680].

Звичайно, ключова місія права по лягає аж ніяк не в схоластичному мо ралізаторстві щодо етичного чи релі гійного обґрунтування справедливості своїх вимог, а в розробці та впрова дженні засобів її забезпечення в суспільному житті. Проте це, безумов но, не означає, що основи справедли вості завжди присутні в позитивному праві як його «іманентні, органічні якості». У багатьох випадках виявлен ня таких «основ» та їх реалізація в за коні є досить копітким завданням, вирішуваним лише у межах «мета юридичних» досліджень.

Поряд з існуючою неоднозначністю підходів до трактування такої ключо вої цінності права, як справедливість, поліфонія її змісту підсилюється ще й розмаїттям суспільнобуттєвих форм її виявлення.

По перше, «згідно з двома виміра ми суспільного буття — персональним та інституційним — існують два по няття справедливості: а) справед ливість як характерна риса особис тості, яку ще Платон відносив до чо тирьох головних чеснот людини поряд із розсудливістю, мужністю та муд рістю (суб’єктивна справедливість); б) справедливість, котра стосується соціальних інститутів (об’єктивна справедливість), насамперед політич на справедливість, яка належить до сфери права, держави та політики» [9,

279–280]. Йдеться про те, що слід розрізняти такі варіанти змісту понят тя «справедливість», як, з одного боку, характеристику особистості в її став ленні до інших суб’єктів та суспіль ства, а з другого — як характеристику суспільної організації та того місця й значущості, якого набуває окремий індивід у контексті цієї організації. Тут слід також додати, що у цьому сенсі змістовна варіативність справедли вості потроїться, якщо врахувати таку обставину: справедливість можна роз глядати і як самооцінку на кожному зі згаданих вище рівнів (адже вона може виражати характеристику як власних дій окремої особистості в межах її пра восвідомості, так і дій суспільних інституцій на рівні офіційної правової ідеології), і як їхню взаємооцінку (оцінку справедливості суспільного устрою індивідом та навпаки — суспільну оцінку індивідуальних дій, позицій та настроїв).

По друге, «із соціально правового погляду розрізняють три основні різ новиди справедливості: 1) зрівняльну справедливість, що передбачає досяг нення максимальної рівності прав і можливостей соціальних суб’єктів; 2) розподільчу справедливість, що орієнтує на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно правової рівності всіх людей, незалежно від їх національних, станових, класових, майнових та інших відмінностей, але з урахуванням заслуг конкретного гро мадянина перед суспільством і держа вою; 3) відплатну справедливість, яка поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини» [4, 151]. При цьому кожен зі згаданих різно видів справедливості може розгляда тися в будь якій з описаних вище пло щин відношення між персональним та інституційним її рівнями, що вносить

214

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

СУСПІЛЬНОБУТТЄВА РІВНОВАГА ТА ОНТОЛОГІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

додаткові ускладнення при спробах вирішення проблеми «універсалі зації» вимірів справедливості.

Нарешті, варто згадати ще й про такі «екзистенційні модуси» справед ливості, як формальна та реальна. Зміст першої полягає в неухильному застосуванні правил, призначених для раціонального упорядкування суспіль них відносин; при цьому в основі тако го розуміння справедливості лежить принцип, що вимагає «трактувати од накові випадки однаково, а різні — по різному» з метою надання вирішенню правових питань логічної нормативної підстави. Таким чином, головним мо ментом тут є встановлення критеріаль них демаркацій між множинами одна кових та різних (юридично тотожних та відмінних) випадків. «І хоча дотри мання норми саме по собі ще не є втіленням справедливості у повному розумінні, проте реалізація хоча б цьо го її аспекту наближає чинну систему норм до бажаного ідеалу. Закон може бути позбавлений своєї справедливої сутності внаслідок надто довільного та упередженого застосування, але на вряд чи він стає відображенням не справедливості через ретельне засто сування відповідно до його приписів. Так само і людину, яка діяла відповідно до закону, важко звинуватити у тому, що вона вчинила несправедливість» [2, 154].

Очевидно, що тут йдеться лише про суто процесуальний аспект справед ливості, тобто про неупередженість та коректність застосування правових норм. Однак цим моментом не може обмежуватись зміст такої характерис тики, оскільки «концепція справедли вості, в якій йдеться лише про на слідки логічного застосування норм… не містить жодних критеріїв оцінки того, чи є самі чинні норми насправді справедливими» [8, 139].

Що стосується реальної справедли вості, то вона знаходить своє втілення не лише у формальному законі, а й у культурно ціннісних орієнтирах, що пронизують моральну та правову свідомість як на індивідуальному, так і на суспільному її рівнях (в іншому ви падку справедливість може так і зали шитись суто декларативною, а не дійсною). Разом з тим «світ цінностей, які відображають зміст реальної спра ведливості, часто є територією ірра ціонального, адже ідеали, які ми спові дуємо, не завжди є предметом логічно го вибору. Враховуючи іноді довіль ний і суперечливий характер ціннос тей, їх неможливо об’єднати і зробити цінністю для кожного, якщо на те не має згоди усіх» [2, 155]. Ця обставина є однією з причин позитивістської заміни поняття «справедливість» по няттям «ефективність права». Якщо прагнення справедливості пов’язане із сутнісною характеристикою права, то «позитивне право означає таку міру актуалізації та конкретизації його сут ності, яка є «виправданою», це зна чить, що ми можемо встановлювати, визнавати її та володіти нею» [11, 114]; тобто ефективно використовува ти для встановлення раціонального правопорядку.

Разом з тим, як справедливо зазна чає С. Максимов, «між справедли вістю та ефективністю права існує як відносна незалежність і навіть супе речність, так і зв’язок і взаємна допов нюваність. Відносна незалежність показників справедливості та ефек тивності виявляється у тому, що мож ливий пошук ефективних засобів досягнення соціальних цілей, так би мовити, «по той бік добра і зла». Зго дом може бути забезпечене прагнення до того, щоб ці засоби збігалися з ви могами справедливості, проте такий збіг може і не відбутися… Водночас си

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

215

М. Цимбалюк

стема є життєздатною у тривалій пер спективі лише тоді, коли ефективні за соби досягнення соціальних цілей сумісні з вимогами справедливості. За відсутності узгодженості стосовно то го, що є справедливим, а що неспра ведливе, індивідам важче ефективно координувати свої плани для досяг нення взаємної вигоди» [9, 291–292].

Очевидно, що у цьому сенсі постає проблема виділення тих ключових по казників, котрі втілювали б у собі «ре зультуючий вектор» усіх згаданих ви ще модусів виявлення та розуміння справедливості. Зазначимо, що пере важна більшість авторів вважає таким показником спрямованість на реалі зацію ідеї прав людини: «Права люди ни, повага до них, дотримання і захист розглядаються як універсальний іде ал, основа прогресивного розвитку, пе редумова стійкості і стабільності… Ли ше такий універсальний ідеал може бути втіленням змісту реальної спра ведливості, яка концентрує в собі най вищі, абсолютні правові цінності» [2, 155]. Адже якими б «прогресивними» не видавалися цілі суспільного роз витку та якими б ефективними не бу ли правові засоби їх досягнення, вони, так чи інакше, сприйматимуться індивідом як несправедливі, якщо во ни не узгоджуються з його природни ми правами та нехтують його інди відуальною свободою. Як зауважує Дж. Ролз, «кожна особистість володіє заснованою на справедливості недо торканністю, від якої вона не може відмовитись навіть заради блага всьо го суспільства» [10, 20].

З наведеними положеннями, на на шу думку, можна цілком погоджувати ся, якщо йдеться про новий та новіт ній часи історії людської цивілізації, коли свобода особистості як людини та громадянина стає ключовою за гальнокультурною цінністю. У цьому

сенсі доцільно згадати ту об’єктивну обставину, що «не було, немає і, ма буть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавжди даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедливості, як і в інших соціальних ідеях, у тому чи іншому поєднанні виступають мину ще і непроминальне, змінне й устале не» [7, 8]. Інакше кажучи, ця ідея є глибоко історичною; отже, кожному культурнобуттєвому контекстові ре левантним буде свій певний модус ро зуміння та прагнення справедливості. Вести ж мову про «універсалізацію» людських прав і свобод (тобто про їхню незалежність від класових, ста нових, національних, релігійних та інших відмінностей) стало взагалі можливим за такого рівня розвитку продуктивних сил, що, по перше, їх власник вже не мав необхідності в юридичному поневоленні безпосеред нього виробника (тобто економічна влада власника засобів виробництва вже дозволяла проголосити «всеза гальну» юридичну свободу), а по дру ге, цей рівень мав бути достатнім для перенесення акценту з виробництва матеріальних благ на розвиток люди ни як цілісної особистості. Лише за цих умов остання може перетворитися на найвищу та самодостатню цінність, реалізація прав та свобод якої стає мірилом суспільної справедливості. Інакше можна говорити лише про пра ва та свободи певного класу, стану чи іншої соціальної групи, котрі автома тично скасовувалися в разі позбавлен ня титулу, що засвідчував належність до відповідного рангу суспільної ієрархії. Права ж і свободи індивіда як людини є невідчужуваними через визнання їх природності та справедли вості.

З другого ж боку, хоча зміст понят тя справедливості набуває своїх відпо

216

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

СУСПІЛЬНОБУТТЄВА РІВНОВАГА ТА ОНТОЛОГІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

відних історичних та соціокультурних варіацій, все ж мають існувати такі за гальні ознаки, завдяки яким усі мож ливі виявлення цієї характеристики можуть бути охопленими одним і тим самим терміном «справедливість». На нашу думку, такі ознаки слід шукати у принциповій організації самого люд ського буття, оскільки, по перше, ос таннє характеризується первинністю щодо будь яких феноменів свідомості (вже хоча б тому, що свідомість є нічим іншим, як осмисленням буття); по друге, організація буття (як інди відуального, так і суспільного) є одно часно і чинником, і основним предме том свідомої оцінки в аспекті його справедливості чи несправедливості; по третє, буття будь якого явища ста новлять об’єктивні умови його реалі зації та існування, а отже, безвідносні до їх суб’єктивного визнання чи став лення до них і тому узагальнювані на всій множині їх можливих проявів. Та ким чином, для складання всеохоплю ючого (а не лише конкретно історич ного) уявлення про феномен справед ливості варто вдатися до аналізу його онтології (тобто його суспільно буттєвої сутності).

Дійсно, як було зазначено вище, са ма ідея справедливості як дотримання природних прав людини генерується під впливом розвитку матеріально буттєвих відносин; так само онтоло гічно стимульованою є історична еволюція осмислення підстав дифе ренціювання справедливого та не справедливого. До того ж сформовані людством ідеали справедливості здатні перетворюватися на реальні ціннісні регулятиви лише мірою того, наскільки вони виявляють свою суспільнобуттєву релевантність, тобто своєчасність та доречність.

Аналізуючи умови існування та розвитку будь якого цілісного, сис

темного утворення (як матеріального, так і ідеального плану), можна поміти ти, що його дестабілізація та динаміка завжди пов’язана із втратою внутріш ньої чи зовнішньої рівноваги (збалан сованості координації власних підсис тем та елементів або взаємодії із сере довищем системи вищого порядку); при цьому атрактором (станом, до якого онтологічно прагне динаміка си стеми) завжди буде рівноважний стан: це буде або відновлення попереднього балансу (у разі здатності системи до збереження своєї загальної рівноваж ності), або, в іншому випадку, — утво рення нового організаційного порядку [3, 136].

Ці ж самі механізми простежують ся і в динаміці суспільного буття, кож на форма організації якого втрачає свою стабільність через порушення її рівноважності в тому чи іншому від ношенні, що усвідомлюється суб’єк том як «несправедливість» цієї форми та необхідність її заміни «належною» (тобто такою, котра б забезпечувала суспільну рівновагу). Отже, прагнен ня суспільної рівноваги (балансу сво боди та відповідальності, прав та обов’язків, індивідуальних та колек тивних інтересів, суспільно корисною працею та винагородою, реальними заслугами та мірою суспільного ви знання, мірою скоєного зла та мірою відплати тощо) можна вважати тим за гальним змістом справедливості, який у кожному культурнобуттєвому кон тексті здобуває свою відповідну кон кретизацію.

Скажімо, якщо ступені реальної (а не лише формально декларативної) свобо ди громадян певної держави є істотно відмінними, то на рівні індивідуальної правосвідомості «обділеної свободою» частини населення це завжди характе ризуватиметься як несправедливість суспільно державного устрою. Саме так

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

217

М. Цимбалюк

сприймається, наприклад, неможли вість законного підвищення своїх дохо дів працівниками більшості державних підприємств, у той час як працівники комерційних структур є більш вільними у цьому відношенні; дефіцит же такої свободи є одним із факторів схильності до незаконних шляхів збагачення. При цьому, звичайно, виникають дестабілі зуючі суспільну ситуацію конфлікти як між окремими верствами населення, так і між громадянами та державною вла дою.

Таким чином, вся історія людства спрямовується, врешті решт, у бік під вищення ступеня суспільнобуттєвої рівноваги, оскільки остання є онтоло гічною основою життєздатності форм організації та упорядкування люд ських взаємовідносин. Первісна «зрів нялівка» була несправедливою насам перед по відношенню до тих, чий вне сок у спільний добробут був більшим, що стримувало розвиток продуктив них сил як засобів забезпечення відносної незалежності людства від природної стихії; відповідно, не дося галася необхідна для самозбереження цієї форми організації людських від носин рівновага природного та су спільного буття. Антагоністичний прогрес, як відомо, стимулював могут ній сплеск розвитку засобів встанов лення такої рівноваги, однак це було

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

зроблено ціною порушення балансу між ступенями суспільної свободи представників різних соціальних груп (так що прагнення «справедливої сво боди» одних здійснювалося за раху нок її несправедливої втрати іншими); нарешті, здобутки матеріально тех нічного прогресу стали засобами ре алізації не лише гуманних цілей та іде алів, а їхнє вторгнення в природний баланс призвело до виникнення сут тєвих екопроблем. Тим самим сучас ний етап історії поставлений перед он тологічним вибором: або й надалі дес табілізувати людську цивілізацію поглибленням згаданих вище дисба лансів, або сприяти встановленню справедливої рівноваги прав і свобод усіх членів суспільства, котра, вва жаємо, має сприяти подальшому роз виткові людства значно більшою мі рою, ніж будь яка «несправедливість заради прогресу». З другого боку, «справедливість може сприяти про гресові лише у тому випадку, якщо во на ставиться вище усіляких прогре систських поривань і відправляється владою як її найперший моральний обов’язок. Що ж до прогресу, то творча ініціатива маси людей у процесі діяль ності «за правилами», не стримувана та не витрачувана даремно на подо лання непередбачених перешкод, сама забезпечить цей прогрес» [9, 293–294].

1.Алексеев С. С. Право : опыт комплексного исследования. — М., 1999. — 712 с.

2.Васильчук В. О. Формальна та реальна справедливість у концепції прав людини // Проблеми філософії права. — 2003. — Т. І. — С. 154–156.

3.Гвоздік О. І. Онтологія розуму та раціональність філософського світогляду // Філософські проJ блеми гуманітарних наук. — 2006. — № 8–9. — С. 134–141.

4.Горбатенко В. П. Справедливість як соціальноJправова цінність // Проблеми філософії права. — 2003. — Т. І. — С. 150–153.

5.Кант И. Метафизика нравов // Соч. : в 6 т. — М., 1966. — Т. 4. — Ч. 2. — 634 с.

6.Козловський А. А. Справедливість як гносеологічний принцип права // Ерліхівський збірник. — 2002. — Вип. 3. — С. 5–13.

7.Кравченко Л. В. Справедливість як вибір. — К., 1998. — 188 с.

8.Ллойд Д. Идея права. — М., 2002. — 415 с.

9.Максимов С. И. Правовая реальность : опыт философского осмысления. — Харьков, 2002. — 328 с.

10.Ролз Дж. Теорія справедливості. — К., 2001. — 822 с.

11.Kaufmann A. Rechtsphilosophie im Wandel : Stationeneines Weges. — Frankfurt a. M. — 1972. — 296 s.

218

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

СУСПІЛЬНОБУТТЄВА РІВНОВАГА ТА ОНТОЛОГІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Цимбалюк М. М. Суспільнобуттєва рівновага та онтологія справедливості Анотація. Основна ідея статті полягає у тому, що об’єктивізація уявлень про критерії спра

ведливості передбачає їх узгодження з чинниками суспільнобуттєвої рівноваги як онтологічної основи життєздатності форм упорядкування людських взаємовідносин.

Ключові слова: правова справедливість, правова онтологія, рівновага у суспільному бутті.

Цымбалюк М. М. Равновесие социального бытия и онтология справедливости Аннотация. Основная идея статьи состоит в том, что объективизация представлений о кри

териях справедливости предполагает их согласование с условиями равновесия социального бытия как онтологической основы жизнеспособности форм упорядочения человеческих взаи моотношений.

Ключевые слова: правовая справедливость, правовая онтология, равновесие в социаль ном бытии.

Tsymbaliuk M. Social being balance and ontology of fairness

Annotation. The main idea of this article is that the objectivization of views on justice criteria implies their correspondence with the conditions of social being equilibrium as a viability base of human relations ordering.

Key words: legal justice, legal ontology, equilibrium in social being.

Пропонується видання:

Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права : слов. — К., 2003. — 408 с.

Словник містить понад 500 статей персональноJбіографічного і катеJ горіального характеру, що розкривають різні аспекти загальних суперечностей між нормативністю і свободою, законом і злочином. Загальнофілософські, соціологічні та психологічні поняття подані в контексті правової інтерпреJ тації.

Розрахований на студентів, аспірантів, викладачів юридичних, філософJ ських, соціологічних, психологічних та інших гуманітарних факультетів, а також усіх, хто цікавиться проблемами розвитку філософськоJправової думки.

Замовляйте видання за телефоном: 0(44) 537 51 11

або електронною поштою: [e-mail] http://shop.inyure.kiev.ua

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

219

РЕФОРМАЦІЯ ГАЛУЗЕЙ ТА ІНСТИТУТІВ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА НА ЗАСАДАХ ІНТЕГРАЛЬНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ

І. ТІМУШ

кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільного права і процесу

(Національна академія внутрішніх справ)

Аналогічно тому, як немає і не мо же бути єдиної наукової теорії, що охоплювала б своєю пред

метністю тотальність світобуття, а є численна множина відносно самостій них наукових галузей, теорій, кон цепцій тощо, кожна з яких хоча і має свій специфічний предмет та методо логічний інструментарій, однак все ж орієнтується на певні узагальнені кри терії науковості (без узгодженості з якими жодна з них не була б прийнят ною навіть на гіпотетичному рівні), так само і система права не може бути зведеною до певної єдиної та одно рідної системи норм, що здатна була б ефективно регулювати будь які фор ми суспільних відносин, проте кожна з таких нормативних конструкцій має відповідати статусу дійсно правової інституції (тобто бути адекватною ре зультуючим суспільним уявленням про справедливу належність).

Водночас, як відомо, подібні уяв лення (як, власне, і будь які інші) ма ють конкретно історичний, ціннісно релевантний, а тому досить мобільний та відносний характер, що спонукає до інтегрування юридичної догматики та правової теорії з дослідженнями ди

© І. Тімуш, 2011

наміки суспільно правової реальності та аксіологічних вимірів права. Адже спричинювані зазначеною динамікою зрушення у сфері правоосмислення як такого призводять до цілком зрозу мілих суперечностей у контексті сис теми правової нормативності й, таким чином, потребують відповідних рефор мацій в усіх її галузевих та інсти туційних складових.

Оскільки становлення права як суспільно регулятивного інституту формується разом із генезою цивілі зації та притаманних їй форм держав ності, у своєму традиційному ро зумінні право асоціюється насамперед з його публічним характером — за гальнообов’язковістю, офіційністю, централізованістю, імперативністю, державними інтересами тощо. Разом із тим, перш ніж право набуло такої «класичної» форми його реалізації та усвідомлення, воно спочатку було не розривно пов’язане з повсякденними індивідуально суб’єктивними інтере сами (як це, скажімо, мало місце в си стемі римського права, котре було здебільшого приватним). «Яким би це не здавалося несподіваним, — пише С. Алексєєв, — для права як явища ци

220

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •