Регіональна економіка. книжка

235

використовують систему загальноекономічних показників, які характеризують рівні регіонального господарського розвитку. Ця система дає змогу ранжувати області й райони за рівнем економічного розвитку,

виявляти причини відставання окремих регіонів. Такими показниками є:

розподіл національного багатства, виробництва сукупного суспільного продукту та національного доходу по регіонах;

розвиток основних галузей матеріального виробництва промисловості,

сільського господарства і транспорту;

використання трудових ресурсів.

Статистика ще не обліковує створеного по областях та економічних районах національного доходу. Цей показник, зазвичай, можна було б використовувати для зіставлення рівнів економічного розвитку.

Важливим завданням науки нині є розроблення показників для виявлення конкретної залежності між рівнем економічного розвитку та рівнем спеціалізації, комплексності, станом розвитку виробничої і соціальної інфраструктури як у районах, так і між районами на різних стадіях господарського розвитку.

Аналіз рівня життя людей має певні особливості. Насамперед слід враховувати відмінності в умовах життя населення, спричинені природними,

національними та соціально-економічними чинниками. Для цього треба знати сьогоднішні й перспективні потреби населення окремих регіонів,

особливості способу життя людей різних районів країни. З цією метою розробляють науково обґрунтовані норми споживання матеріальних благ і послуг, складають раціональний бюджет цього споживання, який відображує ці потреби на перспективу. Рівень задоволення потреб населення визначають як співвідношення фактично досягнутого рівня споживання матеріальних і духовних благ з раціональними нормами споживання, розрахованими для населення певного регіону. Крім того, треба враховувати конкретні умови життя людей, які визначають характер споживання матеріальних і духовних благ. Ці відмінності відображують специфіку споживання матеріальних благ

236

міським і сільським населенням, їх доступність (віддаленість населених пунктів від великих міст).

Рівень життя характеризується рядом синтетичних показників, до яких належать: фонд споживання у використовуваному національному доході,

реальні доходи населення, номінальна заробітна плата робітників і службовців, реальна заробітна плата робітників і службовців, доходи селян від особистого господарства, суспільні фонди споживання, обсяг роздрібного товарообороту.

Для визначення тенденції рівня життя порівнюють розміри й динаміку споживання продуктів харчування та непродовольчих товарів, житлових і комунально-побутових послуг, а також послуг транспорту, зв'язку,

соціально-культурної сфери, умов відпочинку та праці тощо.

Міжнародна статистика розраховує показник життєвого рівня за валовим внутрішнім продуктом (ВВП) або валовим національним продуктом

(ВНП) на душу населення. За цим показником Україна значно відставала від розвинених країн ще до проведення реформ. Так, у 1990 р. ВВП в Україні становив $ 5560 на душу населення, тоді як у високорозвинених країнах світу він був у 3–4 рази більшим і становив: у Великобританії – $14637; Канаді – $20783; Німеччині – $19183; США – $ 20630; Франції – $17061; Швеції – $22360; Японії – $23305.

Упродовж останніх років в Україні істотно змінилися структура й розміри грошових доходів населення. У структурі грошових доходів зберігається тенденція до зниження в доходах частки заробітної плати. Якщо в 1990 р. вона становила 70,9% заробітної плати 1985 р. (1985 р. = 100%), то в

2006 р. – лише 42,7%. Дохід на душу населення в 2006 р. дорівнював 7936,5

грн.

Співвідношення між найвищими та найнижчими рівнями заробітної плати на галузевому рівні становило 6 разів, на регіональному – 2,7 раза.

237

Падіння реальної заробітної плати призвело до того, що вона в Україні не забезпечує навіть простого відтворення робочої сили, не кажучи вже про виконання нею функції стимулювання.

Разом з тим у структурі грошових доходів зростає частка інших доходів, які перебувають у “тіні” й не оподатковуються.

Найвідчутнішими наслідками зниження реальних доходів і платоспроможного попиту населення є зниження обсягів споживання продуктів харчування, погіршення його структури, якості та асортименту, що призводить до скорочення тривалості життя населення.

Падіння індексу людського розвитку спричинилося, крім зростання бідності, зниженням рівня освіти, несприятливою екологічною ситуацією,

погіршенням стану здоров’я та скороченням тривалості життя населення. За останні роки зниження людського потенціалу держави зумовило від’ємний приріст населення та відтік висококваліфікованих спеціалістів.

Національний склад населення

Національну структуру населення найкраще простежити згідно переписів населення. За даними Всеукраїнського перепису населення, який було проведено в грудні 2001 р., на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей. Дані щодо найбільш численних національностей, які мешкають в Україні, наведено в таблиці (додаток 7).

Рис. 4. Частка українців серед населення різних регіонів України

238

239

Понад 7,5 млн. українців мешкають у близькому і майже 4 млн. – у

далекому зарубіжжі. Українці майже рівномірно розміщені на території України. В областях Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька),

Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Чернігівська),

Прикарпаття (Івано-Франківська, Львівська), Центральній частині

(Кіровоградська, Черкаська, Полтавська) вони становлять більше 90%

населення. Значно менше українців у національному складі населення східних та південних областей, де завжди був високим приплив мігрантів з інших регіонів колишнього СРСР. Особливо мала частка українців в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (24,3 та 22,4% відповідно).

Серед національних меншин перше місце посідають росіяни. Вони в Україні почали оселюватися ще з XV ст. Найбільша їх частка в м. Севастополі (71,6%), АР Крим (58,3%), Луганській (39,0%), Донецькій

(38,2%), Харківській (25,6%), Запорізькій (24,7%) та Одеській (20,7%)

областях. Найнижча їх частка в західних областях України (від 1,2 до 3,6%).

Другою за чисельністю національною меншиною в Україні є білоруси.

Найбільше їх проживає в Донецькій та Дніпропетровській областях та АР Крим (більше третини всіх білорусів України).

Найбільше молдаван проживає в прикордонних з Молдавією областях України – Одеській та Чернівецькій областях (47,8 та 26,0% молдаван України відповідно).

Від 1989 по 2001 рік найбільше зросла чисельність кримських татар, які після проголошення Україною незалежності отримали можливість повернутися на свої старі місця проживання в АР Крим. Зараз їх чисельність досягла майже ¼ мільйона осіб.

Болгари проживають компактно на території Одеської та Запорізької областей, поляки в областях давньої осілості (на Волині, Поділлі, в Галичині,

зокрема у Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях). 96,7% угорців проживає в Закарпатській області; 97,1% румун в Чернівецькій та Закарпатській областях.

240

Євреї з’явилися в Україні ще за часів Київської держави. Вони прибували сюди з кримських, грецьких колоній та хазарських областей.

Сьогодні понад 15% євреїв проживає в м. Києві, значна кількість їх в Одеській, Дніпропетровській та Харківській. Однак, від часу останнього перепису чисельність євреїв в Україні значно скоротилась, що пов’язано з їх масовим виїздом на свою прабатьківщину – Ізраїль. В результаті цього євреї займають зараз одинадцяте місце серед усіх національностей України – проти четвертого у 1989 р.

Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року (додаток 8). Російську мову визначили як рідну 29,6%

населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4% і становила 2,9%.

Міське і сільське розселення

Для характеристики розміщення населення використовують поняття

“розселення”. Розрізняють розселення міське і сільське. Основними чинниками розселення, а також його інтенсивності й напрямів є соціально-

економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні й демографічні. Природні чинники позначаються на процесі розселення внаслідок регіональних відмінностей природного середовища (поверхні,

клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.). Регіональне розселення, крім того, залежить від інтенсивності та напрямів постійних і маятникових переміщень населення.

В Україні існує єдина система розселення, основу якої становлять адміністративно-, виробничота культурно-побутові передумови й чинники.

Виділяють регіональні (Центральна, Західна, Північно-Східна і Південна, а

іноді Подільська) й обласні (всього 24) системи розселення. Останні являють собою сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і керованих ними. Виділяють ще локальні системи у межах областей:

241

міжрайонні, кущові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових,

адміністративних та родинних зв'язків.

Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об’єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв’язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, демографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін.

Залежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв’язків і чинників формуються різні типи систем розселення. В особливостях розселення виявляються просторові закономірності життя суспільства.

Міське розселення. На розміщення населення, в тому числі міського,

на території України впливають три основні чинники, найважливішим з яких є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, від якого залежать виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. В усіх міських поселеннях України проживає 68,0% усього її населення.

Нині в Україні є 457 міст (у т.ч. 178 – республіканського та обласного значення) і 885 селищ міського типу. Між цими видами міських поселень існує істотна відмінність. Місто – це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а

його населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють на економічні (промислові, транспортні, торгово-

розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культурницькі, рекреаційні тощо). Часто міста виконують якусь одну функцію, тому їх називають

монофункціональними. Проте найчастіше вони є поліфункціональними.

Найгустіша мережа міст у Донецькій (52), Львівській (44), Луганській

(37), Київській (25) та Дніпропетровській (20) областях. Найменше їх у Миколаївській та Херсонській (по 9 у кожній), Житомирській, Закарпатській,

Рівненській і Чернівецькій (по 11) областях.

242

Більшість міських жителів припадає на так звані селища міського типу

– проміжну між містом і селом ланку поселень. Розміщуються вони навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв. У них мешкають дві та більше тисяч, переважно робітників і службовців, членів їхніх сімей.

Розрізняють селища міського типу індустріальні, агропромислові,

сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. В 2006 р. їх у країні було 885, або 66,2% загальної кількості всіх міських поселень України, проте проживало в них тільки 12,6% загальної кількості міського населення.

В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. осіб),

середні (50–100 тис. осіб), великі (100–500 тис. осіб), дуже великі (500 тис. – 1 млн. осіб), міста-мільйонери (понад 1 млн. осіб).

Найчисельніша група – малі міста (до яких належать і селища міського типу). Із загальної кількості міст (1342) вони становлять 1240, проте в них проживає всього 32% міського населення України. Середніх міст 56 (в

них мешкає 11,1% міського населення), великих – 37 (26,3% міських жителів), дуже великих – 5 (8,5% мешканців). У містах-мільйонерах

проживає 22,1% міського населення. Отже, у великих, дуже великих і містах-

мільйонерах проживає 56,9% міського населення України.

До міст-мільйонерів належать Київ (2,693 млн. осіб), Харків (1,463

млн.). Трохи більше як 1 млн. осіб у містах Дніпропетровську (1,047 млн.

осіб), Одесі (1,002 осіб). Дуже великими містами в Україні є: Донецьк (994

тис. осіб), Запоріжжя (795 тис. осіб), Львів (735 тис. осіб), Кривий Ріг (692

тис. осіб), Миколаїв (508 тис. осіб).

243

Рис. 5. Розселення населення на території України

Малі й середні міста, як правило, виконують адміністративні та торгово-розподільчі функції та є центрами областей і адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства

244

поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу й трудові ресурси навколишніх сільських місцевостей.

На сході України є низка великих міст, які обслуговують потужну промисловість Донбасу й Подніпров'я. Це – Горлівка, Єнакієве,

Костянтинівка, Алчевськ, Макіївка, Краматорськ. У них за останні 10 років чисельність населення зменшилася на 14%. Те саме сталося й у великих містах і містах-мільйонерах.

На півдні – міста Севастополь, Сімферополь, Керч та ін.

спеціалізуються на морському транспорті, курортно-рекреаційній галузі.

Існує пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною щільністю населення. В Україні високий рівень міського населення в областях:

Донецькій – 90,3% (щільність населення – 174,0 осіб/км2), Луганській –

86,4% (90 осіб/км2), Дніпропетровській – 83,4% (108 осіб/км2), Харківській –

79,3% (90 осіб/км2) та ін. Винятком є лише Запорізька область, яка має досить високу частку міського населення (76,2%) при невеликій щільності населення (68 осіб/км2).

В Україні 19 міських агломерацій – зосереджень функціонально пов'язаних між собою міських поселень, в яких сконцентровані потужні виробничий, культурний, освітній і торговий потенціали. Проте надмірна концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища: через надмірну концентрацію промисловості зменшуються рекреаційні зони, і

взагалі, вільні території для озеленення та ін. Моноцентричні агломерації

(міста Київ, Харків, Одеса, Львів) зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом, транспортом.

Біцентричні й поліцентричні міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії – Донецького та При-

дніпровського: Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська,

Горлівсько-Єнакіївська та ін.