Регіональна економіка. книжка

135

Третій рівень галузевої структури регіону становлять додаткові і обслуговуючі галузі. Їх називають додатковими по відношенню до галузей спеціалізації, але їх значення може бути великим, тому що вони зазвичай забезпечують основні потреби населення. До них, у першу чергу, належать підприємства окремих видів харчової промисловості. В сучасних умовах глобалізації і нових технологій проблем із завезенням продукції широкого вжитку не виникає, але попит на свіжу, вироблену без консервантів продукцію залишається високим. Тому, місцеве виробництво свіжої молочної, м’ясної, хлібобулочної, окремих видів кондитерської продукції,

овочів і фруктів завжди буде актуальним. У другу чергу, неможливо обійтися також без забезпечення населення водою, теплом, деякими іншими видами виробництва і послуг, що переважно продукуються на місцевому рівні.

До додаткових галузей можна віднести й такі підприємства, створення яких зумовлено не стільки економічними чинниками, скільки необхідністю забезпечення населення роботою. Поступово вони можуть перетворитися на галузі спеціалізації. Чинник дешевої робочої сили є нині одним із найвпливовіших щодо виникнення трудомістких виробництв (переважно легкої промисловості, виробництва побутової техніки та ін.).

Існують і такі додаткові галузі, поява яких може бути викликана наявністю в регіоні сприятливих чинник розвитку. Але обсяги виробництва недостатні або невигідні для вивозу продукції за межі регіону і в змозі забезпечувати лише внутрішні потреби.

Не слід також виключати наявності в регіоні виробництв, виникнення яких неможливо пояснити об’єктивними чинниками. Це частіше за все викликане впливом суб’єктивного людського чинника (характером влади і тому подібним).

Немаловажну роль у формуванні економіки регіону відіграє виробнича і соціальна інфраструктура. Об’єкти виробничої інфраструктури (транспорт,

зв’язок, інженерні комунікації – водо- і теплопостачання, постачання електроенергії та ін.) обслуговують потреби промислового і

136

сільськогосподарського виробництва. Соціальна інфраструктура (транспорт,

зв’язок, навчально-виховні, медичні заклади, торгівля, сфера комунально-

побутових послуг та ін.) обслуговують щоденні потреби населення.

Об’єкти інфраструктури регіону на рівні країни самі складають окремі галузі господарства виробничої і невиробничої сфер – транспортний комплекс, науково-освітня і медична галузі та ін. Слід підкреслити, що, за зарубіжною класифікацією господарської діяльності, всі галузі економіки,

крім промисловості і сільського господарства (разом з мисливським, рибним і лісовим господарством), належать до інфраструктури, у тому числі будівельний, транспортний та інші комплекси, які, за радянською класифікацією, відносились до виробничої сфери діяльності.

Стан інфраструктури у постіндустріальній стадії розвитку країн стає найвагомішим фактором соціально-економічного зростання і починає безпосередньо впливати на появу нових видів господарської діяльності, отже,

викликає так званий “мультиплікаційний” ефект зростання економіки (за концепцією Ш. Перру). У пострадянських країнах, де інфраструктура особливо соціальна розвивалась за остаточним принципом, низький її рівень гальмує залучення іноземних інвестицій і загальний економічний розвиток.

Спеціалізація, комплексність, ефективність економічного регіону.

Спеціалізація регіону залежить від сукупності сприятливих соціально-

економічних, природних, історичних та інших умов і факторів розвитку.

Вона може бути вузькою (представленою малою кількістю галузей) і

широкою (представленою значним різноманіттям виробництв і послуг), що зумовлене як специфікою факторів розвитку, так й ступенем відкритості економіки (інтегрованістю регіону в національну і світову економіку).

Спеціалізація регіону відображає його народногосподарські функції.

Спеціалізація регіону та її ефективність обчислюється із допомогою спеціальних таблиць і коефіцієнтів. У табличному методі враховують частку галузі у загальному обсязі виробництва в регіоні, а також її ранг (місце, яке займає галузь серед інших). Коефіцієнти спеціалізації відображають рівень

137

концентрації галузі порівняно із іншими галузями в регіоні, або той же галуззю в країні. Розрахункові формули наведені у розділі 1.3, де розглядаються методи аналізу соціально-економічного розвитку регіонів.

Комплексність регіону відображає ступень завершеності усієї господарської системи, пропорційності співвідношень між усіма ланками господарства, а також рівень використання природно-ресурсного, трудового і економічного потенціалів.

Ідеальна комплексність зумовлює повну стабілізацію системи на певному рівні розвитку, коли повністю відсутні диспропорції у територіальній і галузевій структурі, системі “природа – господарство – населення” регіону. Це передбачає також повну замкнутість, ізольованість регіональної системи. В реальному житті це абсолютно неможливе, крім занедбаних, покинутих людиною територій (але подібна ситуація може бути лише тимчасовим періодом в історії розвитку регіону). Тому економіка регіону, як правило, постійно еволюціонує: зростає, стабілізується, занепадає,

знову зростає і так далі. Всі елементи регіональної системи також розвиваються із різною швидкістю і кожен з них то випереджає, то відстає один від другого. Отже, гармонійний стан регіональних систем – це лише той ідеал, до якого слід наближатися.

Для регіональних досліджень використовують низку формул, що визначають комплексність та її ефективність, і які детально розглянуті у розділі 1.3. Ці формули зазвичай відображають тільки окремі сторони комплексної територіальної і галузевої організації регіону, тому що універсальна формула поки ще не знайдена.

Ефективність регіонального розвитку. Економічний регіон за своїм змістом є найскладнішою багатоелементною системою із заплутаними (часто невизначеними) внутрішніми і зовнішніми зв’язками, тому визначення ефективності його розвитку є важкою проблемою.

У таких ускладнених системах простіше обрахувати ефективність функціонування їх окремих складових. Але просте сумування окремих

138

ефектів не завжди ідентичне сумарному загальному ефекту всієї системи, що підтверджує концепція оптимуму за Парето. Наприклад, ефективність існування біоти повністю суперечить ефективності функціонування господарських комплексів. Те, що корисне для господарства, може бути смертельним для екосистем і навпаки. Науково-технічний прогрес також

часто не співпадає з інтересами соціуму.

Отже, будь-які розрахунки ефективності, як правило, є умовними. Ми в змозі розрахувати лише незначну частку повного ефекту, переважно економічного, який зазвичай піддається примітивному обчисленню.

Соціальні ефекти визначаються показниками рівня життя населення,

індексами людського розвитку, які не можуть повністю відобразити дійсну якість життя. Екологічну ефективність (вірніше соціально-економічну ефективність природоохоронних заходів) розрахувати ще складніше. Слід відзначити, що поняття ефективності в природі не існує. Ми лише оцінюємо зворотну дію природи, що викликана негативним техногенним впливом людської діяльності на неї, тобто по суті справи оцінюємо недоліки власного

господарювання.

Загалом регіональна ефективність визначається за методами і принцами оцінки звичайної економічної ефективності виробництва, наприклад, за максимумом сумарних доходів (прибутків), або мінімумом витрат; за показниками ефективності інвестицій, рентабельності; за ступенем власного

самозабезпечення фінансами та ін.

Існують також й узагальнені, пристосовані для регіонального виміру,

формули, наприклад, порівняльна оцінка загальної ефективності

регіонального комплексу

n		E	ip		,
Езр =
i 1		Eik

де Езр – відносний показник загальної ефективності господарства району; Eip

– показник (індекс) ефективності і-й галузі в регіоні; Eik – показник (індекс)

139

ефективності і-й галузі в країні; n – кількість галузей. Індекси галузевої ефективності визначаються за формулами:

Еір = Dip ;

Bip

Еік = Dik ,

Bik

де Еір – ефективність і-ї галузі в регіоні; Dір – прибуток (дохід, валова,

або товарна продукція, чиста продукція) і-ї галузі в регіоні; Віk – витрати

(кількість зайнятих, виробничі фонди, поточні, капітальні, приведені витрати) на виробництво і-ї галузі в регіоні;

Еік – ефективність і-ї галузі в країні; Dik – прибуток (дохід, валова або товарна продукція, чиста продукція) і-ї галузі в країні; Вік – витрати (кількість зайнятих, виробничі фонди, поточні, капітальні, приведені витрати) на виробництво і-ї галузі в країні.

За своїм змістом ці формули відповідають порівняльному оцінюванню продуктивності праці, рентабельності, ефективності капітальних вкладень,

абсолютної ефективності в галузі на рівні регіону і в галузі на рівні країни.

В оцінці ефективності необхідно також навчитися враховувати екологічні втрати регіону.

4.5. Проблемні регіони та їх типологія

Проблемними називають такі регіони, у розвитку яких виникає низка несприятливих обставин постійного або тимчасового характеру: занепад економіки, соціально-політичні і етнічні конфлікти, масштабні техногенні аварії або стихійні природні явища тощо. Необхідність, деколи негайна,

розв’язання цих проблем викликає розробку спеціальних програм розвитку,

тому часто такі регіони називають програмними. Одним із найскладніших

140

питань є визначення критеріїв (показників) проблемності і меж цих територій.

Поняття про проблемні регіони. Проблемними регіонами називаються території з особливими аномаліями розвитку і необов’язково, щоб вони були дуже великими (рівня економічного району, області). Це можуть бути й окремі населенні пункти, інші локальні об’єкти. Природно-географічні об’єкти (наприклад, басейни річок), зони техногенних аварій (наприклад,

Чорнобильська) також відносяться до проблемних територій.

За О.Г. Гранбергом, “конструктивний зміст поняття “проблемний регіон” – територія, яка не в змозі самостійно вирішити свої соціально-

економічні проблеми (або реалізувати свій високій потенціал) і вимагає активної підтримки із боку держави. Основні якісні ознаки таких регіонів: 1)

особлива гострота (критичність) поширення тієї чи іншої значної проблеми,

що створює загрозу соціально-економічній ситуації в країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі; 2) наявність ресурсного потенціалу

(виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання якого принципово важливе для національної економіки; 3) незвичайність геополітичного і геоекономічного положення регіону з огляду на стратегічні інтереси країни” [4, 45].

В умовах кризових явищ на пострадянському просторі необхідно виділяти невелику кількість таких регіонів, щоби мати реальні шанси

(потрібний обсяг фінансових, матеріальних та інших ресурсів) на подолання негативної ситуації. В Україні, наприклад, заявлено, що вся її територія є зоною екологічного лиха. Можливо, що так воно і є, але для реального розв’язання екологічних проблем треба відокремити лише території з найкритичнішим станом довкілля і дійсно почати на них щось робити.

Розпорошення дефіцитних ресурсів на велику кількість об’єктів ніколи не дасть швидкого позитивного результату.

Регіональна економіка виділяє наступні типи проблемних регіонів:

слаборозвинені (відсталі), депресивні, зони екологічного лиха, території з

141

екстремальними природними умовами (північні райони, пустелі, високогір’я,

сейсмічні зони, джунглі тощо) та ін.

Типи проблемних регіонів. Критерії їх визначення. При виділенні проблемних регіонів використовують два основних підходи. Перший складається із оцінки ступеня кризової ситуації, наприклад, це райони з глибоким постійно діючим економічним занепадом, конфліктні території,

регіони стихійних і техногенних катастроф. У другому – виділяють головні об’єкти державної регіональної політики, наприклад, відсталі, прикордонні,

старопромислові регіони, райони нового освоєння.

Слаборозвинені (відсталі) регіони – території, що мають традиційно низькій (порівняно із іншими регіонами країни) рівень економічного розвитку і життя населення. Для них характерні стагнація, або занепад економіки, низький рівень науково-технічного прогресу, панування відсталих екстенсивних технологій, підвищена бідність населення, здебільшого важка криміногенна ситуація, можливі етнічні, релігійні та інші конфлікти. Що цікаво, у високорозвинених країнах таких регіонів може бути більше, ніж у слаборозвинених країнах, всю територію яких можна віднести до відсталої і де регіональні відмінності невиразні.

Депресивні регіони відрізняються від слаборозвинених тим, що вони, як правило, раніше були високорозвиненими, але в умовах науково-технічного прогресу почали відставати у своєму розвитку. Для них також характерні нижчі за середні по країні показники соціально-економічного розвитку,

технологічна відсталість. Проте вони накопичили значний виробничий потенціал, мають досить розвинену інфраструктуру, якісні трудові ресурси.

Отже, завдяки більшому потенціалу вони мають ліпші шанси виходу із кризового стану. Основною проблемою для них є необхідність структурної трансформації і модернізації економіки. Зміст поняття “депресивні регіони” загалом співпадає з категорією “старопромислових районів”, а “слаборозвинені регіони” – з периферійними ареалами регіону.

142

Набір показників соціально-економічного розвитку, за якими визначають слаборозвинені і депресивні регіони, в різних країнах відрізняється як за їх кількістю, так й за якісними ознаками. В Україні за критерії їх оцінювання пропонується прийняти методи, що вироблені у європейському регіоналізмі.

Слаборозвинений регіон – це територія з рівнем розвитку промислового виробництва значно нижчим, ніж у середньому по країні. В Україні до них належать області з переважно агропромисловим напрямом розвитку,

наприклад, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька та ін.

Депресивний регіон є промислово розвиненою територією (область або її частка, чи міста та їх сукупність), кризовий стан якої є виявом структурної кризи економіки та нерівномірності розвитку промислового виробництва за галузями та регіонами країни. Такий тип регіону характеризується порівняно високим економічним потенціалом, значною питомою вагою промисловості у структурі господарства, відносно високою кваліфікацією трудових ресурсів.

Але внаслідок низької конкурентоспроможності профілюючих галузей,

руйнування виробничих зв’язків, переорієнтації стратегічного курсу розвитку

(наприклад, колишнього військово-промислового комплексу), що зазвичай характерно для пострадянського простору, ці регіони тепер відрізняються глибоким занепадом виробництва, високим безробіттям (переважно структурним), малою інвестиційною активністю, низьким рівнем фінансово-

бюджетного забезпечення і реальних доходів населення, його різким соціальним розшаруванням [13].

До депресивних регіонів можна віднести монофункціональні малі й середні міста, промислові вузли, де зосереджені підприємства гірничодобувної (наприклад, шахтні містечка Донбасу) та інших галузей промисловості, майбутній розвиток яких є проблематичним. Зупинка підприємства (воно, як правило, одне у містечку) спричиняє повну деградацію подібних населених пунктів.

В Україні через ще не подолану загальну економічну кризу до депресивних регіонів можна віднести надто велику кількість не тільки

143

окремих населених пунктів, а й цілих областей. У зв’язку з такою багатоадресністю негативних соціально-економічних явищ потрібна сукупність жорстких критеріїв для оцінювання рівнів розвитку регіонів,

оскільки держава не в змозі надати відповідну допомогу усім слаборозвиненим об’єктам. Нині в Україні є гостра необхідність в законах щодо стимулювання розвитку депресивних регіонів, за яким виділятимуться типи таких регіонів і встановлюватимуться вимоги щодо оцінки стану їх розвитку. Передбачається державна підтримка таким типам депресивних регіонів:

з низьким рівнем розвитку (1) (це зазвичай великі адміністративно-

територіальні одиниці – області та ін.);

які переживають значні структурні зміни (2) (переважно адміністративні райони та міста) і поділяються: на промислові: (2а) (де частка зайнятих у промисловості перевищує частку зайнятих у сільському господарстві); аграрні (2б) (де частка зайнятих у сільському господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості); міста обласного значення (2в).

Депресивні територій визначають шляхом моніторингу показників розвитку регіону, в результаті якого їм законодавчо надається статус депресивного (з визначенням терміну, на який він надається; інструментів державного стимулювання його розвитку; співвідношення державних,

регіональних та інших фінансових ресурсів, що спрямовуються на виконання програми подолання стану депресивності; переліку показників, які визначатимуть результативність виконання програми; порядку здійснення щорічного контролю за виконанням запланованих заходів); укладання спеціальної угоди між регіоном і державою як гарантом виконання програми розвитку.

Показники, за якими здійснюється визначення депресивних

територій:

144

для регіонів першого типу (1) – за валовою доданою вартістю на душу населення, яка обчислюється як середня за п’ять попередніх років;

другого типу (2):

для промислових районів (2а) – за рівнем безробіття, за методологією МОП (вищим за середній по Україні та за середній по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років), часткою зайнятих у промисловості (вищою за середню по Україні та за середню по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років), темпами зростання у промисловому виробництві (нижчими за середні по Україні та за середні по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років);

для аграрних районів (2б) – за щільністю населення (нижчою за середній рівень по Україні та за середню по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років), рівнем зайнятості у сільському господарстві (вищим за середній по Україні та по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років), рівнем депопуляції населення (вищим за середній по Україні та за середній по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років);

для міст обласного значення (3б) – за рівнем безробіття, за методологією МОП (вищим за середній по Україні та за середній по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років); часткою довготривалого безробіття (вищою за середню по Україні та за середню по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років), рівнем середньої заробітної плати (нижчим за середній по Україні та по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років), рівнем злочинності серед населення (кількістю злочинів на 1000 осіб) (вищим за середній по Україні та за середній по даній групі регіонів упродовж останніх трьох років) [11].

На наш погляд, запропонованих показників аналізу рівня депресії може бути замало. Наприклад, у Росії розглядається можливість впровадження від кількох до сотень показників регіонального розвитку. Потрібно науково