Регіональна економіка. книжка

125

міжнародний, ніж у внутрішньонаціональний поділ праці. Також все більше значення мають внутрішньофірмові потоки фінансів і інвестицій, створення допоміжної інфраструктури. Цілі підрозділи переселяються в інші країни на велику відстань від центру прийняття корпоративних рішень [10]. Посилення процесів міжнародної інтеграції, все більша відкритість національних економік можуть призвести до виникнення нових, поки ще непередбачених форм територіальної організації.

У пострадянських країнах в економічному районуванні слід враховувати не лише можливості формування таких компаній і фірм, а також наявність на території регіону підприємств різних форм власності (державної,

акціонерної, приватної, з участю іноземного капіталу та ін.) і нових для нас форм організації виробництва (холдингів, спільних підприємств, фінансово-

промислових груп та ін.).

4. За метою формування. Певна частина економічних регіонів формується, що називається “з нуля”. Це не означає, що їх розвиток починається на зовсім неосвоєних територіях. Територія може бути і старою,

історично відомою, але знаходиться у стані соціально-економічного занепаду, тому і виникає потреба її оновлення – створення нових видів виробництва, реконструкція старих, розвиток інфраструктури тощо. Такі регіони називають проблемними (депресивними, відсталими тощо). До них включають також райони екологічного лиха, райони, що постраждали внаслідок стихійних і техногенних катастроф. Подолання кризових

ситуацій часто вимагає повної реконструкції їх господарства.

Ще одним різновидом таких територій є регіони піонерного освоєння,

які розвивають з метою освоєння цінних природних ресурсів, розміщених зазвичай в екстремальних природних умовах – високогір’ях, пустелях,

джунглях, тайзі, північних районах з суворим кліматом тощо. Освоєння

“диких” територій вимагає спеціальної організації і методів будівництва, а

також господарської діяльності (наприклад, впровадження вахтового методу праці).

126

Для ефективного вирішення питань розвитку проблемних територій виробляють цільові комплексні програми і тому такі регіони часто називають програмними. Не слід їх мішати зі звичайними регіонами, що підлягають чинному державному територіальному плануванню, наприклад, з

адміністративними областями України, для яких постійно (в строки,

встановленні законом) розробляють програми соціально-економічного розвитку. Проблемні і піонерні регіони, як правило, не пов’язані із системою планувальних територіально-адміністративних одиниць і мають чітку,

кінцеву мету реалізації програми.

До програмних регіонів належать також райони, основою розвитку яких стає не лише реформування економіки, а й зміни у системі самоорганізації території, наприклад, розвиток самоврядування шляхом демократизації громадських суспільств, федералізація та інші форми надання більшої самостійності регіонам, автономізація з метою вирішення національно-

етнічних і релігійних проблем тощо. Найяскравішим зразком таких територій є єврорегіони.

Програми розвитку також розробляють для спеціальних економічних

зон.

5. За формою спеціального інвестування та надання пільг. Території,

яким надаються пільги у сфері інвестування, оподаткування, діяльності банкової, митної та інших фінансово-економічних систем, називаються спеціальними або вільними економічними зонами. Вони створюються з метою залучення капіталу для того, що б підштовхнути розвиток економіки регіону або цілої країни. Особливе значення вони мають для розвитку:

маленьких (за розмірами) країн з вузькою господарською спеціалізацією;

відсталих і старопромислових регіонів; припортових і прикордонних територій; центрів науково-технічних досліджень; туристичних та інших комплексів. Для таких територій встановлюються спеціальні кордони,

державою чи регіональною владою виробляються особливий тимчасовий статут і програми розвитку.

127

6. За іншими ознаками. Різноманіття типів регіонів можна визначати також за рівнем їх економічного розвитку (розвинені і відсталі, депресивні регіони), за ступенем інвестиційного ризику і привабливості, за характером спеціалізації, за ступенем комплексності господарства регіону, за рівнем ефективності використання ресурсного потенціалу – сукупності природного,

трудового, економічного, науково-технічного та багатьма іншими ознаками і чинниками розвитку.

Нові концепції регіонів

У теорії регіональної економіки останнім часом з’явилися нові концепції, які в цивілізованих країнах відображають сучасні тенденції посилення регіоналізму – устремління регіонів до політичної і економічної самостійності.

Поділ регіонів за суттю і змістом їх внутрішньої структури. У

світовій регіональній науці найбільш розповсюдженні чотири парадигми регіонів:

1. Регіон як квазідержава являє собою відносно уособлену підсистему держави і національної економіки. У більшості країн регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали центру.

Пожвавлюються процеси децентралізації або федералізації країн. Наприклад,

у Бельгії створенні нові федерації. Дуже цікаві тенденції спостерігаються у Великій Британії (питання самостійності Північної Ірландії, Шотландії),

Іспанії та ін.

Об’єктом дослідження в цьому разі є удосконалення механізму взаємодії загальнодержавної і регіональної влад, форм міжрегіональних економічних відносин.

2. Регіон як квазікорпорація. За цією якістю регіон є великим суб’єктом власності (регіональної і муніципальної) і економічної діяльності. Регіону треба управляти своєю власністю, вступати у стосунки з іншими регіонами і країнами. Йому треба захищати власну торговельну марку, боротися за вищий інвестиційний і підприємницький рейтинги, за трансферти та

128

економічні пільги тощо. Тобто регіон є учасником конкурентної боротьби на ринках товарів, капіталу, праці і взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями.

3. Регіон як ринок. Вплив регіону як квазідержави і квазікорпорації сприяє зближенню ринкових ареалів із межами регіонів. Нині виникає нова наука – регіональне ринкознавство. Такий підхід до регіону акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) і

особливостях регіональних ринків товарів, послуг, праці, кредитно-

фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань тощо.

Три розглянуті парадигми об’єднуються між собою через пошук компромісних рішень взаємодії ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю у регіоні.

4. Регіон як соціум. У цьому аспекті на першій план виступають інтереси різних груп населення у сфері освіти, охорони здоров’я, культури,

охорони навколишнього середовища та проблем розселення [3, 70].

Поняття про економічні кластери. За М. Портером, кластер – це

“сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній,

спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм відповідних галузей, а також організацій, пов’язаних з їх діяльністю (наприклад,

університетів, агентств із стандартизації, торговельних об’єднань) в певних областях, що конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”

[14].

Ще раніше А. Маршалл визначив три основні ознаки таких локальних концентрацій спеціалізованої діяльності у термінах концепції зовнішніх економік (External Economies): наявність доступної кваліфікованої праці;

зростання обслуговуючих і допоміжних галузей; спеціалізація різних фірм на певних стадіях і сегментах виробничого процесу. М. Портер доповнив ці характеристики ще чотирма поняттями: характером стратегій фірм і міжфірмової конкуренції в країні; факторними умовами (витратами на постачання природних ресурсів, дешевою некваліфікованою працею

129

порівняно із знаннями, прогресивними технологіями); умовами попиту на продукцію; наявністю споріднених і обслуговуючих галузей, що стимулюють кооперування.

Крім розглянутих тут визначень кластеру, нині пропонується ще досить багато інших. Однозначного поняття “кластеру” поки ще не існує, тому часто використовують таку термінологію:

індустріальні райони;

нові індустріальні місця;

територіальні виробничі комплекси;

неомаршалловські вузли;

регіональне інноваційне середовище;

сітьові області;

регіони, що навчаються.

Хоча ці категорії за змістом відрізняються одна від другої, деколи їх застосовують як рівнозначні.

Відрізняють дві основних форми кластерів: промислові (за функціями) і

регіональні (за єдністю економічного простору). Промисловий кластер

фокусується на конкуренції в середині сектора (галузі). Він складається з чинних об’єктів, ресурсів і видів діяльності, які об’єднуються разом для розвитку, виробництва, продажу товарів і послуг. Промисловий кластер, як правило, не прив’язаний до будь-якого урбанізованого ареалу і може охоплювати значну територію регіону або країни. У вітчизняній науці це відповідає галузевим (міжгалузевим) економічним районам. Але в умовах ринкової економіки, з огляду на форми організації виробництва і власності,

промисловий кластер може відповідати великій багатофункціональній компанії, холдингу, концерну, ТНК, іншій формі міжфірмових об’єднань,

складові елементи яких розміщені розпорошено на великій за площею території.

Регіональний кластер – це просторова агломерація схожої і взаємопов’язаної економічної діяльності, яка формує основу місцевого

130

середовища, сприяє перепливу знань, стимулює різні форми навчання і адаптації. Такі кластери звичайно складаються з малих і середніх підприємств. Центральний елемент їх успіху зосереджений у силі соціального капіталу і географічній близькості. Фірми в них менше пов’язані між собою, ніж у промисловому кластері. У вітчизняній науці регіональним кластерам відповідають економічні райони (точніше малі їх форми – економічні підрайони і мікрорайони, локальні ТВК) [9, 102–123].

Проблеми типології регіонів

Вище розглянуті форми існування економічних регіонів показують наскільки різноманітними можуть бути підходи щодо їх класифікації. В

середині кожного виду (класу) регіонів можна виділити ще й окремі їх типи,

які відображають відповідний ранг і характер розвитку регіонів. Наприклад, є

декілька форм спеціальних економічних зон; проблемні регіони поділяються за рівнем і специфікою їх відсталості; інвестиційні регіони – за ступенем привабливості тощо.

Як правило, типологію регіонів можна провести значно точніше за допомогою кількісних методів дослідження. Так, наприклад, рівень економічного розвитку регіонів достатньо легко визначається показником ВВП на душу населення. Рівень екологічного неблагополуччя можна визначити модулем техногенного навантаження (обсяг викидів і відходів, що припадає на одиницю площі регіону). Гіршою є ситуація, коли типологія здійснюється за якісними ознаками, що не піддаються кількісному виміру. У

таких випадках правильність типологізації залежить від досвіду, наукової інтуїції і знань дослідника. Але загалом класифікація і типологія економічних регіонів залежать у першу чергу від мети, а у другу – від методів дослідження.

Урегіональному аналізі використовують переважно досвід,

напрацьований регіональною наукою високорозвинених країн із урахуванням

“місцевих” особливостей.

131

4.4. Структура економічного регіону

Складові економічного регіону: природа – господарство – населення.

Основою економічного простору регіону є його господарства (сукупність усіх галузей виробничої і невиробничої діяльності), але воно формується у природному середовищі і існує завдяки і для населення. Природа у цій тріаді є первинною, історично вона виникла раніше і не підпорядковується законам існування суспільства. Розвиток господарства в значній мірі залежить від природних умов і ресурсів. Усі найновіші технології, коли розглянути увесь ланцюжок зв’язків від кінцевої продукції до первинної сировини, також беруть свій початок у природному середовищі.

Господарська діяльність переважно негативно впливає на природу, яка в свою чергу через зворотну дію погіршує функціонування господарства і життя населення. Людина як біологічний об’єкт залежить від природи, а як частина суспільства – від економічних і соціальних законів. Отже, тріада

“природа – господарство – населення” є триєдиною, взаємозалежною,

суперечливою, найскладнішою системою, протиріччя існування якої повністю подолати неможливо. У зв’язку з цим економічні регіони не можна розглядати лише як економічні об’єкти, ізольовано від їх суспільних і природних аспектів функціонування.

Кожен економічний регіон є неповторним, тому що на його території діє своя унікальна система “природа – господарство – населення”. Регіон можна уявити у вигляді мережі (схеми) природних об’єктів, на яку накладається мережа (схема) розселення і мережа (схема) техногенних (господарських)

об’єктів.

Природна мережа представлена різноманітними природними комплексами (ландшафтами) і географічними об’єктами. Частина з них залишається відносно “дикою” – малоосвоєною. Це – “вікна” біосфери [17, 147]. Інша територія зайнята антропогенними (зміненими діяльністю людини) ландшафтами, одні з яких трансформовані мало (рекреаційні, лісо- і

132

сільськогосподарські території), другі – кардинально (від територій селищ до територій міст, агломерацій). Існують й повністю знищені природні комплекси – “бедленди” техногенного походження (кар’єри, відвали,

засолені, еродовані території та ін).

Система розселення складається із селитебної території (земля, що зайнята під житлові будинки, двори, вулиці, сквери, присадибні ділянки тощо) – від хутора до високоурбанізованої зони. Схема розміщення господарства переважно співпадає із схемою розселення і разом вони утворюють мережу згустків (центрів, ядер – різного рангу) населення,

промисловості, інфраструктури, тобто формують “техногенні” зони. Між ними розташовані “коридори” (транспортні шляхи та інші комунікації).

Перехідні (між техногенними зонами і біосферними вікнами) території також частково зберігають природну складову регіону.

Для більш ефективного функціонування системи “природа – господарство – населення” слід створити ще й “зелені коридори” між об’єктами дикої природи з метою її збереження. Вони повинні проходити і через освоєнні території. Така захисна система організації простору була досліджена і запропонована відомим російським географом Б.Б. Родоманом,

якій назвав її “поляризованим ландшафтом” [12].

Система “ядро – периферія” регіону розглядає диференціацію території регіону за ступенем її освоєння.

Економічний простір регіону – нерівномірний. В ньому виділяють

“ядро” – територію, де сконцентровані промисловість, населення,

інфраструктура регіону, і, до якої тяжіють всі інші промислові, транспортні,

інфраструктурні вузли, центри і пункти району. Як правило, ядром виступає або багатофункціональний адміністративний центр, або економічно високорозвинене місто, агломерація. Може існувати й декілька ядер регіону,

між якими встановлюється відповідна ієрархія підпорядкованості, а також – тісні транспортні та інші зв’язки, які поєднують територію в спільний

133

економічний простір. Такі регіони називають “вузловими” (центральними,

поляризованими).

Слабо освоєна територія регіону (це можуть бути й сільськогосподарські райони) становить його “периферію”, яку можна вважати резервом для подальшого розвитку. Між ядром і периферією знаходяться зони з перехідним характером розвитку економіки (див. модель Дж. Фридмана,

розділ 1.1).

Галузева структура регіону. Кожен економічний регіон представлений сукупністю підприємств різних галузей. Їх кількість і функціональна спрямованість залежать від факторів і умов розміщення, що мають переваги безпосередньо в цьому регіоні у порівнянні з іншими.

Як правило, набір і різноманітність галузей тим більша, чим вищий рівень розвитку регіону, чим багатогранніші спонукаючі умови розвитку.

Обмежений набір характерний для районів нового освоєння: спочатку виникають галузі економічно найвигідніші (переважно ресурсодобувні);

паралельно розвиваються інфраструктурні галузі і лише згодом інші галузі. У

кожному регіоні галузі зазвичай представлені всіма секторами економіки:

первинним (гірничодобувна, лісова промисловість, сільське господарство),

вторинним (галузі обробної промисловості), третинним (сфера послуг – виробнича і соціальна інфраструктура), четвертинним (науково-інформаційна сфера). Але співвідношення між секторами і сукупність галузей завжди є різним.

У нових (ресурсних) регіонах переважає первинний сектор, у старих – три інших, у високорозвинених регіонах – третинний і четвертинний сектора економіки. Третинний сектор обов’язково є в кожному регіоні, але диверсифікація і рівень його розвитку може сильно відрізнятися.

Зогляду на територіальну організацію господарства найбільше значення

вгалузевій структурі регіону мають комплексоутворюючі виробництва. Як правило, це – галузі спеціалізації, тобто ті види виробництва і послуг, обсяги

134

яких перевищують внутрішні потреби регіону (першій за значенням рівень

галузевої структури регіону). Серед них можна виділити наступні типи:

1.Галузі спеціалізації, продукція яких вивозиться за межі регіону.

2.Галузі спеціалізації продукції і послуг, продукція яких не вивозиться за межі регіону, але притягує до себе споживача. Наприклад, рекреаційні послуги не можна вивезти, але вони можуть залучити до регіону велику кількість відпочиваючих з інших районів і країн. Крім рекреаційних, це можуть бути транспортні послуги, наприклад, портове господарство,

транзитний трубопровідний транспорт та ін. У сфері виробництва такі випадки також можливі, наприклад, будівництво потужної електростанції може давати електроенергію на вивіз (передачу в інші регіони), а може сприяти виникненню поряд енергомістких підприємств.

3. Галузі спеціалізації, які представлені технологічно складними виробництвами, що охоплюють ряд послідовних, допоміжних і додаткових стадій. Наприклад, чорна і кольорова металургія, хімічна і лісопереробна промисловість, АПК тощо. Але такий варіант розвитку можливий лише при умові наявності сприятливих факторів розвитку для більшості стадій виробництва.

Серед галузей спеціалізації найбільше значення мають експортні галузі,

продукція яких вивозиться за межі країни, або надають послуги міжнародного значення. Наявність експортних галузей свідчить про те, що в районі ефективно використовуються регіональні факторні переваги, які дають можливість випускати продукцію і послуги, конкурентноспроможні на світовому ринку. Експортні галузі визначають ступінь інтеграції регіону у світову економіку і його обличчя в міжнародному поділі праці

Другим за значимістю рівнем галузевої структури регіону є допоміжні галузі, які забезпечують ефективне функціонування галузей спеціалізації.

Вони можуть виробляти сировину, матеріали, енергію і паливо,

комплектуючи деталі, транспортні послуги, послуги зі зберігання продукції та ін.