Регіональна економіка. книжка
.pdf215
більше утверджуються такі акціонерно-комерційні банки, як Приватбанк,
Надра Банк та інші, що мають відділення та філії як в обласних центрах, так і в містах обласного підпорядкування.
Однією з особливостей функціонування національної банківської системи є висока концентрація банківського капіталу. Зокрема, більше половини капіталу зосереджено в 20 найбільших банках. Особливе місце в банківській системі займають системоутворюючі банки, такі як Райффайзен Банк Аваль,
Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк та УкрСиббанк. Найбільшу кількість філій в Україні мають Промінвестбанк і Ощадбанк України, що пов'язано з історичними особливостями їх утворення.
Розглядаючи фінансову діяльність акціонерних комерційних банків в областях, слід відзначити, що практично всі вони є філіалами столичних банків,
а це пов'язано з відпливом грошових ресурсів з регіонів; причому такий процес двобічний. Великі банки, які раніше були державними і яким дісталась значна кількість підприємств держсектора, для кредитування отримують ресурси від головних контор. На виплату відсотків за користування цими ресурсами направляється чимала частка прибутку, частина якого осідає в Києві.
Недавно створені комерційні банки майже не мають таких підкріплень.
Вони вдаються до залучення максимальної кількості місцевих ресурсів по вкладах населення і депозитах підприємств. Залучені кошти направляються знову ж таки не на розвиток регіонів, в яких вони створені, а в ті області, де значно вища потреба в кредитних ресурсах і вищі відсотки за їх використання.
Крім того, будь-яка філія банку зобов'язана частину отриманого від діяльності прибутку направляти вищому органові, що знову ж таки знижує кредитні вкладення регіонів.
Іншою проблемою кредитної системи є те, що практично немає інвестиційних вкладів з боку нових комерційних банків у виробничі галузі. Це пов'язано з тим, що довгострокові кредити є низькорентабельними вкладами.
Отже, слід відзначити, що найвигіднішими є організація і розвиток системи незалежних місцевих комерційних банків.
216
Регіональні цінні папери і фондові ринки. Одним із джерел формування фінансових ресурсів регіонів можуть бути регіональні ринки цінних паперів і фондові ринки. Ринок цінних паперів – це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів
– документів, що підтверджують майнове право та право власності на підставі їх надання [4; 478].
Ринок цінних паперів сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, структурній перебудові економік, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищення достатку кожної людини шляхом володіння і вільного розпорядження цінними паперами.
За допомогою цінних паперів формуються фондові ринки. До складу інструментів фондового ринку входять:
акції (за їх допомогою формується статутний фонд підприємства);
облігації підприємств (кошти від їх розміщення можуть спрямовуватися як на формування основних, так і оборотних активів підприємства);
облігації державної позики та казначейські зобов’язання (через їх реалізацію відбувається «деформування» державного і місцевих бюджетів). Що стосується інших цінних паперів (векселі, ощадні та
депозитні сертифікати, похідні цінні папери), особливо це стосується боргових зобов’язань, то вони обертаються на ринку цінних паперів.
Обсяги продажу цінних паперів у 2006 році становили 1582 тис. штук,
внаслідок цього сума коштів, залучених до бюджету, 1320 млн. грн. [12; 57].
Фондовий ринок є сегментом ринку цінних паперів, хоча і доволі вагомим. В
той час ринок цінних паперів є частиною фінансового ринку країни.
В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії свого становлення.
Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю,
чесністю та порядком. Основними принципами функціонування ринку цінних паперів є: цілісність, централізація, прозорість, відповідність ринку.
У розвинутих країнах ступінь централізації та жорсткість державного регулювання ринку цінних паперів коливається між двома моделями:
217
Перша модель – регулювання фондового ринку зосереджується переважно у державних органах, і лише невелика частина повноважень щодо нагляду, контролю, встановлення обов’язкових правил поведінки передається державою самоврядним організаціям професійних учасників ринку (Найбільш виражена у Франції) [3; 226].
Друга модель – максимально можливий обсяг повноважень передається самоврядним організаціям, значне місце в контролі займають не жорсткі нормативні приписи, а переговорний процес, індивідуальні узгодження з професійними учасниками ринку, і при цьому держава зберігає за собою основні контрольні функції, можливості в будь-який момент втрутитись у процес саморегулювання (характерна у Сполученому Королівстві).
Український ринок цінних паперів, незважаючи на його незначні обсяги,
має винятково складну та суперечливу структуру державних органів, що здійснюють його регулювання. Основні причини:
1)змішана (банківська і небанківська) модель ринку цінних паперів і як наслідок – Національний банк і небанківські державні органи в ролі регулюючих інстанцій;
2)масштабна приватизація, за якої значна частина державних підприємств перетворюється в акціонерні товариства, створюються інвестиційні фонди, здійснюється у великих масштабах первинне розміщення акцій приватизованих підприємств, що у свою чергу, викликає активне втручання в регулювання ринку цінних паперів Фонду державного майна України [3; 226].
Функції державного регулювання фондового ринку України розподілені між різними міністерствами та відомствами: – контрольні й регулятивні функції
здійснюють Фонд державного майна України, Національний банк України;
контрольні – Антимонопольний комітет України;
регулятивні – Міністерство юстиції, Міністерство економіки, Державна податкова інспекція та Державний митний комітет.
218
В Україні на даний час існує як мінімум три ринки цінних паперів: акції акціонерних товариств, що утворилися як класичні акціонерні товариства; акції приватизованих підприємств; державні цінні папери.
Законодавче регулювання роботи ринку цінних паперів у різних країнах відбувається по-різному, але його метою завжди було створення найбільш сприятливих умов для інвесторів та емітентів. Загальні правила поведінки на ринку цінних паперів сформульовані у міжнародних стандартах за торгівельними системами, клірингу та розрахунками за цінними паперами. На жаль в Україні відсутні безпосередньо регіональні фондові ринки, які могли би стати вагомим чинником розвитку економіки регіонів.
Діяльність на українському ринку цінних паперів регулюють такі законодавчі акти: Закон України «Про цінні папери та фондову біржу»
(18.06.1991 р.), «Про депозитарій»; Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» (19.02.1991 р.), «Концепція функціонування і розвитку фондового ринку в Україні» затверджена Кабінетом Міністрів у 1994 р.
Стратегічне планування регіонального розвитку. Основні завдання регіонального планування полягають у забезпеченні оптимального розвитку народного господарства регіонів в єдиному господарському комплексі держави;
вдосконаленні, спеціалізації територій; установленні оптимальних пропорцій;
ефективному використанні трудових і природних ресурсів та виробничих потужностей; раціоналізації розміщення продуктивних сил. Стратегічне планування регіонального розвитку включає такі стадії:
розробки концепції регіонального розвитку;
обґрунтування важливих пропорцій;
формування системи цільових програм.
Генеральною цілю стратегії соціально-економічного розвитку регіону є орієнтація на діяльність в напрямку стабілізації і підвищення якості життя населення на основі підвищення ефективності економіки і забезпечення додаткових надходжень в бюджети всіх рівнів за рахунок активізації інноваційних і інвестиційних процесі.
219
Стратегія соціально-економічного розвитку регіону визначає зміст основних напрямів діяльності органів місцевого самоврядування:
управління соціально-економічним розвитком;
управління бюджетом і фінансами;
управління економікою і підприємництвом;
управління майном і землею;
управління зовнішньоекономічною діяльністю;
охорону навколишнього середовища.
Концепція соціально-економічного розвитку регіону – це ціле
направлений комплексний документ, який включає систему найважливішої політики розвитку регіону в стратегічній перспективі на основі необхідної і достатньо економічної самостійності (стратегічні пріоритети, цілі, пропорції і механізми).
Уструктуру концепції розвитку регіону повинні входити такі розділи:
соціальна; екологічна ; структурна ; аграрна політика;
регіональна науково-інноваційна політика; політика розвитку важливих комплексів спеціалізації і розвитку продуктивних сил; політика розвитку системи розселення; підготовки трудових ресурсів і зайнятості;
розвитку виробничої інфраструктури; ринкової інфраструктури;
інвестиційна та зовнішньоекономічна політика;
антимонопольна; фінансово-бюджетна і податкова; регіонально-кредитна політика і розвиток банківської системи;
політика розвитку відносин власності.
Отже, концепція регіонального розвитку визначає важливі структурні зміни в процесах соціально-економічного розвитку у формі важливих пріоритетів, цілей, і забезпечує їх реалізацію економічних і організаційно-
правових механізмів. На основі концепції регіону формується стратегічна комплексна програма соціально-економічного розвитку, яка включає систему взаємопов’язаних цільових програм. Процес формування стратегії соціально-
економічного розвитку регіонів, є одним із найважливіших напрямків діяльності виконавчих і законодавчих органів влади на всіх рівнях.
220
Прогнозування регіонального розвитку. Важливою складовою механізму державної регіональної економічної політики є прогнозування як з'єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою.
Прогноз – це науково обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Він має імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на систему кількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому.
Регіональне прогнозування за останні 30-40 років досягло неймовірно великих масштабів. Складаються прогнози і програми розвитку регіонів як на
національному (у межах країни), так і на міжнародному рівні (СЕЗ,
єврорегіони та ін) із залученням іноземного капіталу. На макрорівні прогнози розробляються для країни в цілому. Вони можуть бути галузевими,
проблемними, комплексними.
Відповідно до Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" (2000 р.), в
усіх адміністративно-територіальних одиницях розробляються прогнози соціально-економічного розвитку терміном на 5 років та програми економічного і соціального розвитку терміном на 1 рік.
У прогнозі економічного та соціального розвитку регіонів
відображаються [15; 380]:
1.Аналіз та оцінка соціально-економічного розвитку регіону за попередній період, визначення тенденцій і проблем розвитку економіки і соціальної сфери.
2.Стан використання економічного потенціалу регіону, екологічна ситуація.
3.Прогноз кон'юнктури на регіональних ринках основних видів товарів і послуг.
4.Напрями вирішення проблем соціально-економічного розвитку регіону.
221
5.Цілі та пріоритети регіонального розвитку, заходи з їх досягнення.
6.Основні показники соціально-економічного розвитку.
7.Висновки щодо тенденцій розвитку економіки регіону на середньотерміновий період.
Базою прогнозування соціально-економічного розвитку регіону є система досягнутих макроекономічних показників, державні соціальні стандарти і нормативи забезпеченості населення, національно-етнічні особливості регіону,
характеристика розвитку соціальної інфраструктури, можливості потенційних інвесторів та інвестиційна привабливість регіону.
Регіональне прогнозування базується на таких принципах:
системності; багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань;
єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу;
оптимального поєднання різних підходів і методів; ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-
економічних завдань;
агрегованості основних індикаторів і показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду, послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.
Розробка системи прогнозів розвитку економіки регіонів відбувається у
кілька етапів. На першому етапі здійснюється комплексний аналіз і система-
тизація регіональних та міжрегіональних проблем розвитку : підвищення рівня життя населення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення;
екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів;
удосконалення територіальної спеціалізації.
На другому етапі здійснюється побудова «дерева цілей», яке ґрунтується на їхньому чіткому ранжуванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ресурсів. Виділяються часткові цілі із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв'язок системи цілей на різних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.
На третьому етапі формулюються обмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобів досягнення поставлених
222
цілей. Першочергово реалізуються цілі і проекти, які не потребують значних капітальних вкладень.
На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем.
Сценарій являє собою загальну модель, яка описує не тільки очікувані результати тих чи інших перетворень, а й визначає необхідні ресурси для їх досягнення.
Принципи вироблення програм, мета і механізми реалізації програм.
До основних принципів регіонального програмування належать: висока цільова спрямованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріоритетів; узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів; перманентність розроблення програмних заходів; конкурсні умови формування програм; керованість і контроль за розробленням і реалізацією програми.
Регіональні програми класифікують таким чином:
за рівнем загальнодержавного, регіонального і місцевого значення;
за тривалістю довгострокові, середньострокові, короткострокові;
за змістом реалізованої проблеми – комплексні і функціональні;
за характером програмних заходів – освоєння нових територій,
подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.
Класифікація регіональних програм: програми соціально-економічного розвитку регіонів (для областей, міст та ін.); цільові комплексні програми
(проблемні програми для територій поза адміністративно-територіальним поділом). Нині вже розроблено проекти регіональних програм соціально-
економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля,
Причорномор'я, ведеться розроблення програми розвитку Придніпровського регіону.
Державні регіональні програми сприяють найповнішому узгодженню територіальних та галузевих інтересів, створюють реальні передумови для зближення та вирівнювання рівнів виробництва і споживання в усіх регіонах.
223
Підготовлені державні регіональні програми соціально-економічного розвитку схвалюються Кабінетом Міністрів України і стають складовими державної програми розвитку країни.
Програми соціально-економічного розвитку регіону обов'язково взаємоузгоджуються з проектом державного плану (програми) економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У цих програмах
відображаються:
аналіз та оцінка соціально-економічного розвитку за поточний період,
основні проблеми розвитку регіону;
основні показники економічного розвитку;
зведений план доходів соціального розвитку;
показники розвитку промисловості;
показники розвитку аграрного сектора;
капітальне будівництво;
регіональна інфраструктура;
трудові ресурси;
охорона природи і раціональне використання природних ресурсів;
рівень розвитку та економічна ефективність виробництва.
Державні регіональні програми розробляються з метою активізації господарської діяльності та розвитку ринкових відносин у регіонах;
забезпечення структурної перебудови господарських комплексів; вирішення проблем соціального характеру, пов'язаних із зайнятістю населення, розвитком соціальної інфраструктури; ліквідації локальних соціально-економічних криз;
створення умов для екологічної безпеки в регіоні тощо.
При плануванні розвитку регіонів використовуються державні регіональні цільові комплексні програми, реалізація яких досягається шляхом залучення у виробництво місцевих ресурсів, державних інвестицій,
позабюджетних коштів. Ці програми спрямовуються на розв'язання найважливіших регіональних проблем – фінансування будівництва та функціонування загальнонаціональних об'єктів культури, освіти, охорони здоров'я; забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів; надання
224
фінансової допомоги для прискорення реформування економіки регіону,
створення нових робочих місць тощо.
Питання і завдання для самоконтролю
1.Дайте визначення поняття “Державна регіональна економічна політика”.
2.Назвіть причини необхідності вироблення державної регіональної економічної політики.
3.Що і хто є об’єктами та суб’єктами державної регіональної економічної політики?
4.Яка мета державної регіональної економічної політики?
5.Перерахуйте принципи державної регіональної економічної політики.
6.Охарактеризуйте основні завдання державної регіональної економічної політики.
7.Які повноваження органів виконавчої влади у сфері управління економікою?
8.Які повноваження органів місцевого самоврядування у сфері управління економікою?
9.Розкрийте сутність механізму реалізації державної регіональної
економічної політики.
10.Охарактеризуйте основні складові механізму реалізації державної регіональної економічної політики.
11.Визначте суть поняття “фінансові ресурси” і “фінансові потоки” у
регіонах і дайте їх характеристику.
12.Розкрийте поняття “регіональні (місцеві) бюджети”, їх функції та завдання.
13.Визначте суть і принципи місцевого самоврядування. 14.Охарактеризуйте міжбюджетні відносини. Види трансфертів: субсидії,
дотації і субвенції.
15.Розкрийте сутність і принципи регіональної податкової політики.
16.Охарактеризуйте формування позабюджетних, валютних та інших цільових фондів місцевих органів влади.