Регіональна економіка. книжка

115

Деколи районами називають також неекономічні утворення, наприклад адміністративний, міський, сільськогосподарський райони тощо. Тому дехто вважає, що економічний регіон є більш науковим терміном, ніж економічний район. На нашу думку, це не має принципового значення, головне не плутати науковий і побутовий рівні використання слів-термінів.

Адміністративно-територіальний поділ і його одиниці (в Україні – адміністративні райони, області, АР Крим, міста обласного і республіканського підпорядкування) часто використовують для визначення таких економічних регіонів, як, наприклад, обласний економічний регіон,

адміністративний економічний регіон та ін. Тобто поняття економічного районування ототожнюють з адміністративно-територіальним поділом. Як правило, це спостерігається у сфері регіональної політики і управління і подібну термінологію використовують переважно управлінці. Але економічне районування і адміністративно-територіальний поділ це категорії різних таксономічних рівнів.

Адміністративно-територіальний поділ залежить від характеру влади і системи державного управління, що сформувалися в країні. Цей процес суб’єктивний, ним керують конкретні люди, тому він часто може бути продиктований звичайним свавіллям (що було характерно, наприклад, для сталінських часів). Напроти, процес формування економічних регіонів проходить об’єктивно протягом десятків років. Отже, кордони адміністративно-територіальних одиниць і економічних регіонів (районів) не обов’язково повинні співпадати.

Адміністративно-територіальний поділ в країнах з нестабільним розвитком (наприклад, у пострадянських країнах порівняно з консервативною Західною Європою) часто змінюється з приходом кардинально нової форми влади. Так, в Україні у 2005 р. спостерігалася спроба повної зміни регіональної системи управління і самоврядування.

Проте населення її абсолютно не сприйняло завдяки побоюванню отримати чергову владну несправедливість. З огляду на доцільність ця реформа

116

необхідна, бо стара система адміністративного поділу не відповідає сучасним вимогам формування ринкової економіки і демократичного устрою суспільства, але для збереження громадського спокою і стабільності її впровадження ліпше відкласти до найкращих часів.

Але виділення економічних регіонів – це не тільки процес задоволення допитливості науковця, а й пошук конструктивних рішень по вдосконаленню управління розвитком регіонів. Отже, повністю ігнорувати чинний адміністративно-територіальний устрій країни неможливо, тому в економічному районуванні деколи доводиться поступатися науковими принципами. Але слід пам’ятати про те, що, коли мова йде про обласні та інші подібні адміністративні економічні регіони, їх виділення є умовним і вони являють собою штучно створені наукові категорії.

В ідеалі адміністративно-територіальний поділ (як система управління економікою регіонів) і економічне районування (виділення регіональних економічних систем) повинні співпадати. Лише такий варіант дозволяє ефективно організувати соціально-економічний розвиток регіонів, що і є головним завданням регіональної економіки. Так, наприклад, в США для виконання програм розвитку відсталих регіонів адміністративно-

територіальний поділ не змінюють, але створюють спеціальні органи влади

(адміністрації з виконання програм), особливо для територій, межі яких не співпадають з адміністративно-територіальними одиницями. Прикладом можна вважати програму “Освоєння і розвитку ресурсів долини ріки Теннессі”, що бере свій початок ще з часів правління Ф. Рузвельта і діє до тепер. Її оцінюють як найкращій у світі зразок ефективної регіональної політики, а досвід вивчають в американських університетах і бізнес-центрах.

Суть поняття “економічний регіон”. Попередній огляд теоретичних положень регіональної економіки дозволяє дати уточнене і доповнене визначення економічного регіону (району).

117

Економічний регіон (район) – це 1) невід’ємна частка загального єдиного економічного простору країни або світу (світової економіки), яка має свої межі й унікальне географічне положення;

2) територія, що має спільність природних, соціально-економічних,

національно-культурних та інших умов розвитку; 3) територіально-господарське утворення системного характеру,

між складовими якого внутрішні зв’язки тісніші, ніж зовнішні.

Економічні регіони відрізняються за спеціалізацією, рівнем та умовами розвитку, масштабами території, формами організації господарства,

механізмами управляння їх розвитком та іншими ознаками. Не існує однакових, можуть бути лише схожі економічні регіони.

Економічні регіони формуються як результат територіального поділу праці.

4.2. Територіальний поділ праці і територіальна організація

господарства

Суть і форми суспільного поділу праці. Поділ праці – базова категорія суспільства. Із ускладненням розвитку суспільства поступово ускладнюється й поділ праці, загальною умовою існування якого є об’єктивна нерівність суб’єктів і об’єктів суспільного відтворювання: природи, спроможностей і потреб людини, видів діяльності. Найстарішим є природний поділ праці – за віком (дитяча праця і поняття працездатного віку) і статтю (жіноча і чоловіча праця) людей, їх фізичними та інтелектуальними можливостями (поділ на мисливців, знахарів, вождів), кровно-родовою приналежністю до відповідних соціальних груп (наприклад, кастовий поділ праці в Індії).

На більш високому рівні розвитку людства починається процес розподілу функцій в суспільстві, що викликає формування суспільного поділу праці (СПП). Виокремлюються розпорядницькі і виконавчі, виробничі і невиробничі функції. Із ускладненням виробничої діяльності з’являються

функціональний, професійний і технологічний (технічний) поділи праці.

118

Апофеозом поділу останнього стали конвеєри. З розвитком промисловості формувалися нові види спеціалізації – цехова, заводська, галузева тощо.

Спеціалізація – це не лише сам процес поділу (диференціації) праці, а й результат цього процесу (спеціалізовані підприємства, їх об’єднання в галузеві, міжгалузеві комплекси). Виділяють наступні форми спеціалізації

підприємств – предметну (випуск готових виробів, по-детальну,

технологічну), територіальну. Територіальна спеціалізація підприємства відображає його розташування на певній території.

Поряд із спеціалізацією (диференціацією) виникає кооперування

(інтеграція) – процес встановлення виробничих, економічних,

організаційних та інших зв’язків між різними видами діяльності і підприємствами. Спеціалізація і кооперування два протилежних (поділ і об’єднання), але взаємозалежних процеси, окреме існування яких немає змісту (сенсу). Ще одним видом інтеграційних процесів слід назвати

комбінування – процес локалізації на одному підприємстві різних технологічно послідовних і додаткових стадій виробництва. Останні, як правило, пов’язані із переробкою відходів і побічної продукції основного виробництва. Найяскравішими прикладами комбінування є металургійні і хімічні комбінати. Комбінування може бути й просторовим, у цьому випадку воно співпадає з комплексоутворенням.

Спеціалізацію, кооперування і комбінування називають формами суспільної організації праці (ФСОП). До них додають також концентрацію

(розмір, обсяг) виробництва, яка буває агрегатною, заводською,

організаційно-управлінською, територіальною тощо. Перші три ФСОП відображають якісну (суттєву) сторону виробничого процесу, концентрація – його кількісні характеристики. Концентрація може мати і регіональні ознаки.

Суть існування ФСОП – ріст продуктивності і економічної

ефективності виробництва за рахунок економії і удосконалення праці.

Диференціація суспільного поділу праці і далі буде поглиблюватися, що

призведе до подальшого ускладнення її наукової класифікації.

119

Поняття про територіальний поділ праці (ТПП). Територіальний поділ праці, з одного боку, є невід’ємним проявом (видом) суспільного поділу і організації праці, тобто він складається із всіх вищерозглянутих його форм і елементів. Але, з другого боку, він має й власні риси формування,

оскільки його утворення зумовлене різноманітністю природних, соціально-

економічних та інших умов кожної території окремо. Отже, ТПП відображає регіональні особливості географічного і соціально-економічного простору.

Обов’язковою умовою існування ТПП, як і СПП, є встановлення економічних зв’язків (зв’язків з кооперування) між регіонами, тобто, ТПП за своєю суттю є територіальною організацією праці (ТОП), або

господарства (ТОГ).

Всі форми суспільної організації праці мають специфічний прояв через форми територіальної організації праці. Територіальна спеціалізація

(спеціалізація регіонів) – це не простий набір окремих видів виробництва та послуг у регіоні, викликаний сприятливими факторами і умовами розвитку.

Під спеціалізацією регіонів розуміють такий обсяг виробництва та послуг,

який задовольняє не тільки внутрішнє споживання, але вивозиться за межі регіону (продукція), або обслуговує потреби у послугах інших регіонів.

Територіальна концентрація – це скупчення на території господарської діяльності, що викликає агломераційний (або мультиплікаційний) ефект зростання виробництва. На цій основі побудована теорія полюсів зростання Ш. Перру. Але надмірна територіальна концентрація може призвести до негативного ефекту – погіршення екологічного стану довкілля, недостатнього розвитку інфраструктури регіону, чим, наприклад відрізнялася радянська планова економіка, в якій виробництво розвивалось на шкоду соціальним і екологічним потребам населення. Таку надконцентрацію прийнято називати

гігантоманією.

Розвиток територіального кооперування і комбінування в середині регіону сприяє комплексній організації господарства, оскільки формує

120

районні територіально-виробничі комплекси, які М.М. Колосовський називав

“районними комбінатами”.

Поряд з терміном ТПП у вітчизняній науці часто використовують поняття “географічного поділу праці” (ГПП), яке було запропоноване відомим радянським економіко-географом М.М. Баранським. Обидва поняття співпадають за змістом, коли під економічним регіоном розуміють будь-який економічний простір (за масштабами площі та внутрішнім складом елементів господарювання). У випадку ототожнення економічного регіону з економіко-

географічним районом термін ТПП використовують безпосередньо для даної ситуації, а ГПП – для інших ареалів економічного простору.

Існують також поняття “міжрайонного (міжрегіонального) поділу праці” і “міжнародного географічного поділу праці” (“міжнародного

поділу праці”). На нашу думку, вони є уточненням загального територіального або географічного поділу праці для конкретних об’єктів дослідження – економічних районів (регіонів) і країн (регіонів) світу.

Поняття про територіальну організацію господарства та її форми.

Територіальна організація господарства (ТОГ) є результатом і проявом територіального поділу праці (або ТОП) і складається із територіальних процесів і територіальних структур. Територіальні процеси ідентифікуються як явища територіальної диференціації (спеціалізації) і інтеграції

(кооперування і комбінування), територіальної концентрації, суть яких була розглянута вище.

До того слід ще додати деякі зауваження з приводу концентрації виробництва. Безумовно, що вона має значний економічний ефект, крім випадків гігантоманії. Але немаловажну економічну роль грають середні і малі підприємства та фірми, які є більш гнучкішими щодо змін ринкового попиту і можуть швидко перебудуватися і перепрофілюватися на інше виробництво (економічні втрати при цьому будуть мінімальними, порівняно з підприємствами-гігантами). Вони також є більш вигідними для виробництва унікальної, дорогої продукції, переважно у сфері високих

121

технології. Надзвичайно ефективна їх діяльність у малому бізнесі інфраструктурного призначення.

Наслідком територіальних процесів є формування територіальних структур – територіальних господарських поєднань підприємств та інших об’єктів господарювання, поєднаних між собою різними формами зв’язків. В

принципі існує лише дві таких форми: угрупування і комплекс. Групове локальне розміщення підприємств дає економію витрат за рахунок спільного використанні природних ресурсів, населення, інфраструктури тощо.

Комплексне розміщення підприємств сприяє виникненню ще одного додаткового економічного ефекту за рахунок встановлення тісних виробничих зв’язків між підприємствами, які зменшують витрати на постачання сировини і матеріалів з інших регіонів, утилізацію відходів,

оскільки продукцію або відходи одного виробництва переробляють інші підприємства-сусіди. Таку форму розміщення називають територіально-

виробничим комплексом. Більш точною слід вважати назву територіально-

господарський комплекс, оскільки ТВК складається не лише з об’єктів виробничої, а й всіх інших форм людської діяльності.

Форми ТОГ мають різний таксономічний прояв. В економічній географії і науці про РПС було прийнято виділяти такі форми територіальної організації промисловості:

промисловий пункт – одне спеціалізоване підприємство з інфраструктурою і підприємствами, що обслуговують потреби населення (рівень невеликого населеного пункту);

промисловий центр – два і більше спеціалізованих підприємств, не пов’язаних між собою виробничими зв’язками, що відповідає груповій формі розміщення (рівень міста);

промисловий вузол –– два і більше спеціалізованих підприємств,

переважно пов’язаних між собою виробничими зв’язками, що

122

відповідає комплексній формі розміщення – локальному ТВК (рівень

міста, агломерації);

промисловий район – територія з великою концентрацією промисловості – промисловий ТВК (рівень великої агломерації, області,

економічного району, можливо й сукупності економічних районів;

промислова зона – сукупність суміжних промислових районів – зональний ТВК (рівень великої частини країни, урбанізованої зони типа

мегалополіса).

Крім промислових виділяють також спеціальні форми територіальної організації для сільського, лісового господарств, гірничодобувної промисловості, рекреаційного комплексу.

Для економіки загалом виділялися інтегральні форми територіальної організації господарства:

економічні мікрорайони – ТВК декількох адміністративних районів

(частина області);

економічні підрайони – ТВК області, як складової економічного району (рівень області);

економічний район (великій економічний район) – ТВК (ТГК)

декількох суміжних областей (частина країни);

господарський комплекс країни – ТГК країни в цілому.

Урозвинених країнах переважає, як правило, регіональне планування розвитку проблемних територій. Однією із формалізованих версій територіальної організації господарства регіону стала модель “центр–

периферія” Дж. Фрідмана, яка дозволяє виділити ареали регіону з різними рівнями і перспективами розвитку.

4.3. Види економічних регіонів. Проблеми типології

До виділення економічних регіонів можна підходити з різних позицій залежно від мети і методології дослідження, тому різноманітність їх видів може бути необмеженою.

123

Традиційні види економічних регіонів

1. За масштабами території. Економічні регіони, як частка економічного простору, можуть займати різну площу – від малої (локальні ареали) до великомасштабної (частини світу). Це характерно для регіонів будь-якої форми і рангу. Наприклад, з метою вироблення програми розвитку проблемного містечка або іншого невеликого населеного пункту його територію можна розглядати як локальний економічний простір – економічний регіон. Для районного планування виділяють економічні мікрорайони – частини економічного простору області. Для розробки програм соціально-економічного розвитку областей України останні вважають економічними регіонами обласного рівня. Економіко-географічні райони також часто визнають за економічні регіони.

Окремі ареали розвитку і розміщення будь-якої галузі можна розглядати як галузеві економічні регіони у межах однієї країни, або цілого світу. Таким способом можна районувати й міжгалузеві комплекси. Території, які займають об’єкти великих компанії, також можуть становити економічні регіони як у масштабах країни, так і світу. Економічні регіони транснаціональних компаній (ТНК) за своїм профілем можуть бути як галузевими (спеціалізовані фірми), так і міжгалузевими (наприклад,

холдінгові компанії, промислово-фінансові групи, багатофункціональні організації).

Регіональні економічні об’єднання країн світу також формують власний економічний простір, якій можна вважатися великим економічним регіоном,

наприклад, територія Євросоюзу.

2. За внутрішнім складом господарства. За цією ознакою виділяють

галузеві (за галузевою класифікацією господарства), міжгалузеві (за об’єднанням подібних або взаємозалежних галузей), інтегральні (за сукупністю усіх об’єктів територіально-господарської системи) економічні

124

регіони. В останньому випадку розподіл на економічні регіони співпадає з економіко-географічним районуванням.

Внутрішня структура господарства регіонів може відрізнятися також набором видів діяльності, профілюючими галузями, пропорціями співвідношень між елементами галузевої та територіальної структур.

3. За формою власності і особливостями організації компаній. У

ринковій економіці найбільшу роль у формуванні економічного простору відіграють великі компанії і фірми (особливо ТНК), обсяги виробництва і доходів яких часто перевищують ВВП і держбюджети окремих країн. Тому інтерес до вивчення їх територіальної організації і формування економік

транснаціональних регіонів дуже великий.

До середини ХХ ст. у світі переважала міжгалузева спеціалізація, тобто торговельний обмін був представлений переважно готовою продукцією і сировиною. Науково-технічний прогрес, нові форми організації виробництва зумовили розвиток міжнародного поділу виробничого процесу переважно в середині самої фірми. Такий процес назвали фордизмом, оскільки він ґрунтується на випуску дешевої масової продукції через конвеєризацію виробництва і використовує малокваліфіковану працю. Великі компанії-

виробники почали відкривати свої філії у відсталих країнах, де є дешева робоча сила і зосереджений масовий споживач їх продукції. Отже, ТНК розміщують у слаборозвинених країнах базові і стандартизовані види виробництва, а в розвинених країнах залишають науково-дослідні і конструкторські види діяльності, а також розвиток високих технологій, що вимагає високої кваліфікації працівників.

Поступово фордизм змінив постфордизм – нова форма розміщення виробництва у постіндустріальному суспільстві, яка ґрунтується на гнучкому виробництві спеціалізованої дрібносерійної продукції для сегментованого ринку. Процес виробництва організують мережеві компанії, що охоплюють і малі, і середні підприємства. Такий спосіб організації викликав феноменальну ситуацію, коли регіон або компанія більше включені у