Регіональна економіка. книжка

155

переростати в іншу фазу розвитку, коли під контроль однієї країни підпадають ключеві підприємства чи галузі іншої держави. Наслідком таких

“зовнішньоекономічних війн” стає поступове “відторгнення” галузей від національної економіки країни і, як завершальний удар, перекачування національного доходу (“кредитний удар”) в іншу країну.

Регіональні торговельні союзи, за думкою Світової торгівельної організації (СОТ), послабляють механізми регулювання міжнародної торгівлі, гальмують процеси глобальної економічної інтеграції. Але СОТ послідовно розробляє нові принципи єдиних світових правил формування торговельних блоків і вважає, що глобальну зону вільної торгівлі можна створити у 2020 р. [6].

Інноваційні зони. В умовах трансформації світової економіки від постіндустріального до інформаційного суспільства значущість науково-

технічного прогресу (інновацій) стає вирішальним чинником розвитку.

Країни і регіони, які не враховують цього факту, можуть залишитися на узбіччі світового прогресу і не зможуть інтегруватися у світову економічну систему. Сьогодення вимагає нових економічних ресурсів: знань,

неординарних здібностей і навичок, котрі роблять можливими появу і розповсюдження нових прогресивних технологій, нової продукції і послуг.

Термін “інновації” вперше був використаний ще на початок ХХ ст.

австрійським економістом Й. Шумпетером для досліджень впливу науково-

технічних, технологічних і організаційних нововведень на динаміку економічного зростання у рамках теорії циклів. Нині вже зрозуміло, що інновації шляхом впливу на життєвий цикл продукту викликають еволюцію галузей, регіонів, ринкових структур, підвищують їх здатність щодо виживання у міжнародній конкуренції.

Фундаментом впровадження інновацій в інформаційну епоху є

інноваційне середовище – “специфічна сукупність відносин виробництва і менеджменту, яка підтримує культуру праці та інструментальні цілі,

спрямовані на генерування нового знання, нових процесів і нових продуктів.

156

Специфіку інноваційного середовища визначає її спроможність генерувати синергію, тобто додаткову вартість отримують не із кумулятивного ефекту елементів середовище, але із їх взаємодії”. Стійкість інноваційної активності залежить від сучасної інформаційної та фінансової підтримки, що надають державні або регіональні інститути і організаційні структури, а також від зовнішніх (іноземних) учасників, які мають акції, або зацікавлені у виробництві і реалізації продукції відповідних підприємств [8].

Відрізняють три основних типа інноваційних зон: інноваційні центри і інкубатори, науково-технологічні парки і технополіси.

Інноваційні центри і інкубатори – це центри підтримки малого інноваційного підприємництва, де створюється сприятливе середовище для підготовки кадрів нових вітчизняних конкурентоспроможних фірм,

надаються фонди венчурного (ризикового) капіталу. За джерелами фінансування інкубатори поділяються на державні, університетські,

корпоративні і приватні. Середній термін перебування в інкубаторі нових фірм становить від одного до двох років.

Науково-технологічні парки – це територіальна група фірм з невеликими масштабами виробництва, що діють на основі використання науково-технічних розробок місцевого технічного університету або дослідницького центру. Тут концентруються компанії, що спеціалізуються на впровадженні високих технологій, створюються нові фірми, які покидають парк через 3–5 років. Видів таких парків багато, але переважають наукові

(дослідницькі) і технологічні (виробничі) парки.

Технополіси – найперспективніша форма інтелектуалізації господарства,

організації регіональних науково-виробничих комплексів. Як правило, це – нові міста, де співіснують промислові, науково-дослідні, селитебні і рекреаційні зони. Технополіси виступають плацдармами нових технологій [5, 304–306].

Інноваційні зони вперше почали розвиватися у США і європейських країнах в 50–70-ті роки ХХ ст. Друга хвиля з’явилася в Японії, Сінгапурі,

157

Китаї та інших регіонах Східної і Південно-Східної Азії. В колишньому Радянському Союзі найбільш розвиненими були закриті містечка ВПК

(наприклад, Арзамас біля Горького) і наукові міста-супутники Москви

(наприклад, Троїцьк, Пущіно, Зеленоград) та інших великих міст.

Найвідомишими у світі є “Силіконова (Кремнієва) долина” біля Сан-

Франциско, “Шосе 128” біля Бостона (на базі Массачусетського технологічного і Гарвардського університетів) у США, інноваційна зона Кембріджського університету у Великій Британії, Мюнхенський і Гейдельберзький технополіси у Німеччині, науковий центр “Цукуба” під Токіо і “Технополіс” у промисловому коридорі Токіо-Нагоя-Осака-Кобе у Японії, науково-технологічні парки Тайбею (Тайвань) і Сінгапуру та ін.

Для України формування інноваційних зон, на нашу думку, є

обов’язковою умовою зростання економічного і культурного розвитку країни. У іншому випадку роль України в інтеграційних процесах може залишитися на рівні сировинного, сільськогосподарського і рекреаційного придатку світової економіки.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Визначте суть і відмінності понять про територію, район, регіон,

таксони і економічний простір.

2.Проаналізуйте зміст поняття економічний регіон.

3.Дослідіть залежність між видами територіального поділу праці і формами територіальної організації господарства.

4.Визначте суть поняття “комплексне розміщення господарства”.

5.Охарактеризуйте основні види економічних регіонів, у т.ч. сучасні їх концепції.

6.Проаналізуйте суть поняття про економічні регіональні кластери.

7.Визначте основні складові елементи економічних регіонів і співвідношення між ними.

158

8.Проаналізуйте суть системи “ядро – периферія” регіону.

9.Охарактеризуйте види проблемних регіонів та визначте особливості їх розвитку.

10.Дайте характеристику основних видів СЕЗ і напрямків їх діяльності.

11.Проаналізуйте роль інноваційних зон для зростання економіки.

Рекомендована і використана література

1.Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: Понятийнотерминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

2.Географический энциклопедический словарь. Понятия и термины / Гл. ред. А.Ф. Трешников. – М.: Сов. Энциклопедия, 1988. – 432 с.

3.Гранберг А. Учебник “Основы региональной экономики”: о структуре, методологии и содержании // Российский экономический журнал. – 2000. –

№10. – С. 61–74.

4.Гранберг А. Учебник “Основы региональной экономики”: о структуре, методологии и содержании // Российский экономический журнал. – 2000. –

№11–12. – С. 38–50.

5.Дергачев В.А. Геоекономика (Современная геополітика). Учебник для вузов. – К.: ВИРА-Р, 2002. – 512 с.

6.Доступний з: Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Регионализм в международной торговле / www.rsuh.ru

7.Доступний з: Где на Руси жить хорошо // Коммерсантъ. – 01.12.2003. – http://www.kommersant.ru

8.Доступний з: Ермаков Е.А. Инновационная составляющая интеграционных процессов: региональный аспект // Региональная экономика и управление: Электронный научный журнал. – 2007. – Апрель 13. / http://region.mcnip.ru /modules.php?name=News&file =article&sid=100

9.Доступний з: Марков Л.С. Экономические кластеры: понятия и характерные черты // Актуальные проблемы социально-экономического

159

развития: взгляд молодых ученых: Сб. научн. тр. / Под ред. В.Е.

Селиверстова, В.М. Марковой, Е.С. Гвоздевой. Разд. 1. – Новосибирск:

ИЭОПП СО РАН, 2005. – С. 102–123.

http://econom.nsc.ru/ieie/smu/conference/articles/%D0%9C%D0%B0%D1%80%

D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%9B%D0%A1.dos

10.Доступний з: http://georgievsk.rsuh.ru/print.html?id=54668

11.Доступний з: http://www.legality.kiev.ua/ilp/docs/DRAFT_LAWS/3025.

HTML

12.Доступний з: http://www.urbanecomics.ru

13.Доступний з: www.rsuh.ru

14.Портер М.Э. Конкуренция: Пер. с англ. – М.: Издательский дом

“Вильямс”, 2001.

15. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник /

За ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. – К.: Т-во

“Знання, КОО, 2004. – 350 с.

16.Сіваченко І.Ю., Кухарська Н.О., Левицький М.А. Вільні економічні зони. Навч. посібник. – К.: Дакор; Алеута, 2001. – 480 с.

17.Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. –

Одеса: Астропринт, 2001. – 560 с.

18. Шаблій О.І. Основи загальної суспільної географії. Підручник Львів.

нац. ун-ту. - Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003.

160

Розділ 5. Економічне районування та територіальна

організація господарства

5.1. Економічне районування: поняття, суть, види і основні ознаки.

Економічне районування розглядається в першу чергу як метод науко-

вого дослідження, що використовується для оптимізації територіальної орга-

нізації господарства. Суть економічного районування полягає в науково об-

ґрунтованому поділі праці на окремі таксони, виходячи з об’єктивної зако-

номірності територіального поділу праці, комплексного розвитку господарс-

тва та пропорційного розміщення продуктивних сил. Найбільш поширене ви-

значення економічного району є економічно цілісна частина території країни,

яка характеризується такими ознаками, як спеціалізація і комплексність гос-

подарства.

Науково обґрунтоване економічне районування в першу чергу сприя-

тиме економії суспільних витрат і як наслідок прискоренню вирішення соці-

ально економічних проблем в регіонах.

Варто підкреслити, що економічне районування має не тільки пізнава-

льне значення, але й практичне. Останнє заключається в тому, що економічне районування є основою районного планування, вироблення державної регіо-

нальної економічної політики, вдосконалення спеціалізації і комплексного розвитку господарства регіонів, основою прогнозування розвитку регіонів на перспективу.

Основними видами економічного районування є галузеве і інтегральне.

Інтегральне районування відрізняється від галузевого тим, що воно охоплює все господарство, як єдине ціле. Галузеве районування передбачає врахуван-

ня інтересів лише однієї або декількох галузей (металургійний район, агроп-

ромисловий комплекс). Серед галузевих виділяють райони за:

сукупністю природних умов і ресурсів;

демографічними ознаками (природним рухом населення, особливостя-

ми формування і використання трудових ресурсів);

161

сукупністю промислових, аграрних, транспортних і будівельних об’єктів;

сукупністю об’єктів невиробничої сфери (освіта, культура, рекреація).

Окремим видом районування є міжгалузеве. В результаті міжгалузево-

го районування виділяють міжгалузеві комплекси, що є складними багатога-

лузевими формуваннями, які об’єднуються завдяки тісним міжгалузевим зв’язком і спільністю території.

На сьогодні, як галузеве, так і інтегральне районування, має враховува-

ти екологічні та соціальні проблеми кожного регіону. В умовах трансформа-

ційних процесів в економіці нашої держави, зміни форм власності, особливо-

стей інвестиційної політики, економічне районування має сприяти прискоре-

ному розвитку економіки відсталих, депресивних регіонів, за рахунок ком-

плексного розвитку їх господарства. Останнє передбачає розвиток нових га-

лузей економіки, створення нових робочих місць, підвищення добробуту на-

селення.

Головними ознаками економічного району є спеціалізація і комплекс-

ність господарства та наявністю крупного центра, який виконує консолідую-

чу роль у формуванні інтегральних районів. Такі центри в багатьох наукових дослідженнях ще називаються ядром.

Результатом економічного районування є виділення економічних райо-

нів, яке є об’єктивним процесом, що ґрунтується на територіальному поділі праці і проявляється в спеціалізації окремих територій держави на виробниц-

тві певних видів продукції і послуг. Певну роль в утворенні економічних ра-

йонів відіграють природні умови і ресурси, але ця роль не є визначальною.

5.2. Принципи і чинники економічного районування.

Принципи – це керівні положення, які використовуються в процесі економічного районування, тобто виділення мережі економічних районів.

162

Найважливішими принципами економічного районування є економіч-

ний і адміністративно-територіальний. В умовах багатонаціональної держави необхідно враховувати і національний принцип.

Економічний принцип вимагає розглядати економічний район як спеці-

алізовану територіальну частину національної економіки, що має галузі зага-

льнодержавної спеціалізації, які доповнюються допоміжними і обслуговую-

чими виробництвами. Згідно цього принципу спеціалізацію району визнача-

ють галузі в яких найменші затрати сировини, робочої сили і витрати на дос-

тавку готової продукції до споживача в межах держави. В ринкових умовах при визначенні ефективності спеціалізації пріоритетними є показники: при-

бутковість, рентабельність, окупність затрат.

Адміністративно-територіальний принцип полягає в досягненні єдності економічного районування і територіально-адміністративного устрою країни.

Цей принцип особливо важливий в контексті розвитку місцевого самовряду-

вання, оскільки підвищується роль органів місцевого самоврядування і міс-

цевих органів державної влади в розвитку економіки окремих регіонів, їх са-

мостійного розвитку.

Національний принцип вимагає врахування інтересів національних меншин, їх менталітету, історичних особливостей розвитку, традицій, звичаїв у прийнятті рішень щодо розвитку окремих галузей і виробництв.

Автори навчального підручника “Регіональна економіка” виділяють та-

кі принципи економічного районування:

принцип об’єктивної територіальної цілісності;

принцип єдності спеціалізації і комплексності;

принцип тяжіння в інтегральному районуванні;

принцип перспективності або конструктивності;

урахування історико-географічних особливостей українських земель,

національного і етнічного складу населення;

збереження єдності локальних систем розселення;

163

 врахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій.

Чинники районоутворення – умови і ресурси, що впливають на процес утворення економічних районів, їх структуру, межі і функціонування госпо-

дарства:

природні умови і ресурси, які відіграють опосередковану роль у галузе-

вому та інтегральному районуванні. В окремих районах природокорис-

тування виступає базою розвитку галузей спеціалізації;

природні чинники формування трудового потенціалу. Трудодефіцит-

ність і трудонадлишковість важливі чинники, що впливають не тільки на формування галузевої структури, але й визначають соціально-

економічну ситуацію в регіоні;

соціально-економічна ситуація, що формує інвестиційний клімат та ін-

вестиційну привабливість району;

науково-технічний потенціал, який може служити основою формування інвестиційних технологій в районі і істотно впливати на формування галузевої структури господарства;

мережа транспортних комунікацій, яка може служити основою форму-

вання як внутрірайонних так і міжрайонних економічних зв’язків.

Формування мережі економічних районів є завданням не тільки науки,

але й практики. Реалізація наукових ідей щодо економічного районування може відбуватися лише при підтримці органів державної влади шляхом фор-

мування відповідної нормативно-правової бази.

5.3. Еволюція економічного районування. Інтегральне районування.

Теорія економічного районування набрала особливої актуальності вже в перші роки радянської влади, оскільки розміри території колишнього СРСР вимагали диференційованого підходу щодо визначення пріоритетних регіо-

нів першочергового освоєння. Так в 1921 р. комісія Держплану Росії під кері-

вництвом І.Г. Александрова поділила тогочасну Російську федерацію на еко-

164

номічні райони. Територія України була поділена на два великі економічні райони: Південний гірничо-металургійний з центром в м. Харкові і Південно-

Західний з центром в м. Києві. Однак, пізніше виявилося, що такий поділ України був невдалим і дальше Україна розглядалася в Держплані СРСР як єдиний економічний район.

Фактично районування України відбулося в післявоєнні роки. В 1952 р.

колективом вчених під керівництвом академіка К. Воблого територію Украї-

ни було поділено на п’ять економічних районів: Центральний, Південно-

Східний, Південно-Західний, Північно-Східний і Західний.

У 1957 р. в колишньому СРСР був здійснений перехід до управління економікою за територіальним принципом. В той час Україну було поділено на 11 економічних адміністративних районів. Однак ця реформа себе не оправдала і вже в 1962 р. економічно адміністративні райони були укруплені,

а їх кількість була зведена до 7, які отримали назву підрайонів трьох великих економічних районів: Донецько-Придніпровський, Південний і Південно-

Західний.

Проблеми районування території України досліджувалися ще в ХІХ столітті О. Радищевим, К. Арсеньєвим, П. Семеновим-Тяньшанським, Д. Ме-

нделєєвим. Вже в довоєнні і післявоєнні роки методологічні основи економі-

чного районування заклали російські вчені М.М. Колосовський, М.М. Баран-

ський, Ю.Ч. Саушкін, А.М. Колотієвський, а також відомі українські вчені М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, В.А. Поповкін, О.І. Шаблій.

Заслуговують уваги і визнання праці українських вчених С. Рудницького, В.

Садовського, А. Синявського, які працювали в довоєнні роки в Україні і за її межами.

Новий етап в економічному районуванні України почався в 90 роках ХХ століття, після розпаду СРСР і трансформаційними процесами в економі-

ці.

Набуття Україною незалежності відбулося в умовах трансформації га-

лузевої структури її господарського комплексу, зміною форм власності, спа-