Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)

51

2.3. Піднесення й розквіт Київської Русі

(кінець X — середина XI ст.)

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча пев­ ний час політична ситуація на Русі залишалася стабіль­ ною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володимиром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конфлікт між древлянським князем Оле­ гом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для про­ тистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який по­ лював у древлянських лісах і тим порушив права феодаль­ ної власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту бу­ ло питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святослава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володимир покидає Новгород і тікає за море. Однак від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши в Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир уже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм во­ єводою Блудом, гине Ярополк і Володимир стає повно­ правним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу під­ несення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління держа­ вою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збиран­ ня навколо Києва слов'янських земель, Володимир вій­ ськовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування терито­ рії Київської держави. Саме в цей час остаточно визначи­ лися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бу­ гу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км , Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.

52	Київська Русь

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоп­ лення нових земель поступаються місцем захисту влас­ них кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою залежав від успіхів та невдач у протистоянні з кочовницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печенігами, про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покла­ дався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Рос­ тавицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської держав­ ності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кіль­ ка реформ.

Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало лікві­ дації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату роби­ ли владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську вла­ ду, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залеж­ ні від нього місцеві правителі, передавалися дванадця­ тьом синам князя, великокнязівським посадникам та на­ ближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племін­ ної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньорусь­ кого суспільства прийшов територіальний поділ, що є одні­ єю з основних ознак сформованої державності.

Військова реформа була спрямована як на посилен­ ня обороноздатності країни, так і на зміцнення особис­ тої влади великого князя. її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Воло­ димир активно роздавав «мужам лучшим» земельні во­ лодіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні

Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)

53

рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

, Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій дер­ жаві в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховно­ го божества Перуна цілому пантеону богів підкорених пле­ мен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотвор­ чий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому на­ прикінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровади­ ти християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя містить і зап­ ровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016).

Незважаючи на те, що Володимир був сильним і во­ йовничим правителем, у відносинах з сусідніми держава­ ми він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику динас­ тичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Чис­ ленні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що в князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дру­ жин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб сво­ єрідною печаткою укладеного ним політичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пож­ вавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Ки­ ївською Руссю і Священною Римською імперією було укла­ дено угоду. Налагодження у 90-х роках X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала роз­ ширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмар­ ними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоць­ ку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тисячі гри-

54	Київська Русь

вень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготов­ ки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступа­ ється місцем енергійним намаганням завоювати велико­ княжий стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбив­ чого протистояння загинули Борис, Гліб, Святополк, Свя­ тослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте йо­ го влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під містом Лиственом від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, братам вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуумвірат, поділили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чернігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, «самовладцем Руської землі».

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час най­ вищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Ру­ сі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продов­ ження справи Володимира — посилення єдності, центра­ лізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-за- войовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівни- ком, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збі­ гом обставин: по-перше, у князя був уроджений підви­ вих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спро­ щеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних терито­ рій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній полі­ тиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів дер­ жави. Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відій­ шли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь на­ самперед піклувався про безпеку південних рубежів Ру­ сі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудо­ вана вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і

Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)

55

фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні еко­ номічні та культурні центри, а Юр'єв, названий христи­ янським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром пра­ вославної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на­ род мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньо­ вічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константино­ поль. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зрос­ тає. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важ­ ливе місце в міжнародній політиці київського князя ві­ дігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладан­ ня вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпе­ ратора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою поль­ ського князя Казимира, Святослав — з онукою німецько­ го цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генрі­ ха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби бу­ ли характерною рисою міжнародної політики середньо­ віччя, але масштаби, різновекторність і значимість укла­ дених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня роз­ будова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створен­ ня першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні фе­ одальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. приз­ начає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

56	Київська Русь

Іларіон (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і полі­ тичний діяч, філософ і оратор. Автор «Слова про закон і благодать» (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером кня­ зівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд­ рого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загальноруські митрополити без погодження з константинопольським пат­ ріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­ сій, незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер, за іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона, поселився в Ки­ єво-Печерському монастирі й став автором так званого Печорсь­ кого літопису 1073і.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Ки­ їв. Площа міста порівняно з добою Володимира збіль­ шилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярос­ лав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин­ цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Нама­ гаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусо­ биць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську дер­ жаву між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Воло- димир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смер­ ті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, да­ вало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки ко­ жен з нащадків мав шанс правити в Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Ки­ ївської Русі були: завершення формування території дер­ жави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втри­ мання під контролем; злам сепаратизму місцевої племін­ ної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства тери­ торіальним; активна реформаторська діяльність великих

біографічні довідки складені на основі матеріалів, вміще­ них у таких довідкових виданнях: Довідник з історії Укра­ їни в трьох томах. — К., 1993—1995, Т. 1, 2.; Історія Укра­ їни в особах: IX—XVIII ст. — К., 1993; Історія України в особах: XIX—XX ст. — К., 1995; Малий словник історії України. — К., 1997 та ін.

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)

57

князів; запровадження та поширення державної консолі­ дуючої ідеології — християнства; поява писаного коди­ фікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання ци­ вілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

2.4. Політична роздрібненість Київської Русі

(кінець XI — середина XIII ст.)

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Муд­ рий. З цього моменту починається зміна форми правлін­ ня в Давньоруській державі: одноосібна монархія посту­ пово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіс­ нував майже двадцять років, але бурхливий розвиток фе­ одалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої зе­ мельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підри­ вали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призве­ ла до захоплення кочівниками Переяславщини, повстан­ ня киян проти Ізяслава та різкого загострення супереч­ ностей між тріумвірами.

Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридич­ них норм «Правду Ярославичів» — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зай­ няв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крап­ ку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073—1093 pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав, 1078— 1093 pp. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули чис­ ленні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби

58	Київська Русь

княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати не­ гативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Во­ лодимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі похо­ ди на половців, активна законодавча діяльність (розроб­ ка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували ста­ новище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вда­ лося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самос­ тійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Черні- гово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утво­ рилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на почат­ ку XIII ст. сягала вже 50.

Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, за­ лежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуже­ ним апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величез­ ній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут про­ живало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — лит­ ва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоюван­ ня нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату цент­ ральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що ство­

рювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних від-

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)

59

носин сприяли появі та зміцненню великого землеволо­ діння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння поси­ лило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самос­ тійності та політичної відокремленості давньоруських зе­ мель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різ­ ними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель бо­ ярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було по­ над 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню централь­ ної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дру­ жину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчу­ вала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та по­ літичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадко­ ємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принци­ пів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «го­ ризонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті пред­ ставників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступа­ ти за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від бать­ ка до сина). Паралельне існування, зміщення та накла­ дання цих двох принципів, на думку вчених, були причи­ ною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояс­ нити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин то­ що, слід визнати, що неврегульованість питання про го­ ловний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.

60	Київська Русь

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засо­ бом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київсь­ кий стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому ко­ жен із князів після оволодіння великокнязівським прес­ толом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцент­ рової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівсь­ кої влади, була суттю міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий за­ непад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочо­ вища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Кас­ пійського морів. Крім того, серйозного удару транзит­ ній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подія­ ми світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Ві­ зантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкри­ ли для італійських, французьких та німецьких міст мор­ ський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Ки­ їв залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спри­ чинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі сер­ йозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володи- мир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Зав­ дяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джере­ лом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печені­ гів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 pp. здійснили 12 великих напа­ дів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних похо­ дів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад ЗО разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тен­ денція. Саме в цей час відбулося остаточне формуван-