34. Літературний процес 70-90-х рр. Хх ст. Чергові удари по українству з боку царського уряду Росії.

Цей період характеризується стагнацією в культурі, обмеженням свободи слова й свободи творчості. Проте взірцем і прикладом для письменників сімдесятих років стали творчі постаті «шістдесятників», з вуст яких уперше після тривалого мовчання повноголосо пролунали космічні теми й національні — рівновеликі в сприйнятті кожного українця. Проте суспільний «застій» штучно обмежив коло творчих шукань літературної молоді. Набуток письменників 70-х рр. XX ст. засвідчує епохальність піднятих тем і своєрідність їх реалізації. Світовідчуття митців різниться, але спільним є намагання трансформувати болі й проблеми сучасності в національному руслі, підкреслити належність до української нації і показати, що багато з тих бід, які виникли сьогодні, пов'язані з нашим минулим. їх можна розв'язати, стверджують письменники, тільки осмисливши, хто ми є на землі і який родовід успадковуємо.

^ Творчий доробок письменників, які прийшли в українську літературу у 80-х рр. XX ст. Саме у вісімдесяті роки в літературу ввійшли насамперед поети-інтелектуали (Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, «бабісти» (від «Бу-Ба-Бу» — буфонада, балаган, бурлеск) Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак.Творчість письменників цього періоду засвідчила існування спільного європейського культурного середовища, що сформувалося із середини 80-х і до сьогодні. Літературні твори, що з'являються з-під пера сучасних письменників, відрізняються політекстуальністю, внутрішньою глибиною, багатоплановою образністю, своєрідністю художнього світу Театральність світовідчуття, сприйняття себе якщо не актором, то людиною, яка мистецьки грає на сцен: життя, характерні для головних героїв творів цієї доби. Позитив і негатив утрачають чіткість обрисів і вимірів, а життя постає в усій своїй складності й суперечливості — так, як це і є насправді. Узагалі, правда, істина — це передусім внутрішнє сприйняття людини, а вже потім суспільна категорія, — стверджує сучасна література.

^ Творчий доробок письменників, які прийшли в українську літературу в 90-х рр. XX ст.

Літературний процес дев'яностих років — надзвичайно різноманітний і багатогранний. Найяскравішими фігурами літератури дев'яностих залишалися представники попередніх поколінь. Вони становили основу цієї літератури, згодом донаснажену яскравими експериментаторськими постатями Є. Пашковського, С. Процюка, О. Ульяненка...З другої половини 80-х років українська література розпочинає новий етап свого розвитку. У мистецтві з'являються постаті (Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Олександр Ірванець, Василь Герасим'юк, Юрій Покальчук, Оксана Забужко та багато інших), що не бажають миритися з пануванням «єдино правильного» напрямку — соціалістичного реалізму, та свій протест і виклик вони виявляють в епатажних формах. Їх творчість відрізняється від попередніх літературних здобутків українських митців принциповою, межовою переоцінкою суспільних і особистісних атрибутів, посиленою увагою до психологічного світу особистості, експериментуванням щодо форми художнього твору, підкреслено вільним поводженням з мовою як з матеріалом художнього тексту.Експериментаторство стає провідним напрямком творчої діяльності письменників — кожен підсвідомо прагне сказати своє слово в літературі сучасної доби і вважає, що традиційні форми та засоби для цього неприйнятні.Поети-модерністи 80-х проголосили абсолютну творчу свободу митця, його незалежність від будь-якої ідеології та офіціозу. Модерна лірика наполегливо й безкомпромісно звільнялась від суспільної заангажованості, рішуче відкидає псевдокультурну проблематику. Пріоритетного значення набувають суто естетичні критерії та моральні цінності. Молоде покоління звертається до заборонених соцреалізмом проблем (історична пам'ять, національна свідомість), переосмислюються багатющі джерела фольклору, міфології, Біблії.

Основними тенденціями у розвитку сучасної поезії є осмислення історичних аналогій з пекучими проблемами сучасності (Василь Герасим'юк), синтез української міфології та християнської етики Іван Малкович), недоторканість духовних святинь українського національного світогляду (Юрій Андрухович), несподівані асоціації в поетичному мисленні, авангардна версифікаційна техніка (Ігор Римарук), нові тематичні обрії: зображення нелегкого морального вибору сучасного громадянина, суперечлива тема війни в Афганістані (Василь Слапчук), очищення мистецького руху від гальмівних тенденцій через «сміхову культуру», певний літературний епатаж, карикатурність (Олександр Ірванець). Українська література від середини 80-х -90-х років і до сьогодні — це художній масив, що продовжує формуватися, її репрезентують творчі особистості, створене якими важко порівнювати або зіставляти, настільки воно різниться за стилем, використаними художніми засобами, способом мислення та відтворення дійсності. Та незважаючи на протилежність пошуків і одиничних міні-успіхів, українська література сучасної доби ще не набула того світового резонансу, на який вона заслуговує в контексті здобутків попередніх епох. З чим прийдуть на літературний олімп сучасні українські письменники, чи стануть вони всесвітньо відомими, — питання, що має розв'язати час. У літературних текстах сьогодення художня реальність постає такою ж різноманітною, як і справжня. У цьому й полягає непересічне значення цих творів.

У кризові періоди історії мистецтва, чим позначилися 80-90-ті роки двадцятого століття, традиційні напрями й стилі переживають вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існують за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, замикаючись на власних канонічних зразках. Тому особливо важливою у подоланні таких кризових явищ є роль авангардних тенденцій у мистецтві. Таким чином, можна говорити про дискурс модернізму та неомодернізму в українській літературі новітніх часів. Поняття «дискурс» визначають мовленість між митцями про ієрархію певних цінностей, світоглядних пріоритетів, символів мистецьких образів. Дискурс модернізму та неомодернізму в сучасній українській літературі об'єднав більшість літераторів України, які мислять крізь естетичну настанову «примату форми над змістом» і відходять від канонів псевдокласичної оповідальності. На відміну від модерністського дискурсу 20-30-х років минулого століття неомодернізм утверджувався у ситуації конфронтації не з класичною оповідною практикою у мистецтві слова, а в перебігу ідеологічного протистояння з мистецьким офіціозом, що обслуговував тоталітаризм. Цей напрям був остаточно «оформлений» у творчості «вісімдесятників»: І. Римарука, М.Рябчука, В.Герасим'юка, І.Малковича, О.Забужко,В. Неборака, Ю.Покальчука, С.Жадана, Ю.Андруховича, І.Лучука, Н.Бічуї, Б.Жолдака, О.Ірванця, В.Цибулька, В.Слапчука. Можна також стверджувати, що в українській літературі наприкінці XX ст. родився стиль необароко, головні ресурси якого - це «полівалетнтність» суспільства (максимально широкий перелік «виборів» - способу життя, його якості, еталонів поведінки); потужні внутрішні авторські саморефлексії; нашарування «колишнього» сюжету на сприйняття й бачення сучасної людини. Зразком необарокового синтезу в літературі останнього часу є угрупування «Бу-Ба-Бу» (БУрлеск, БАлаган, БУфонада), представлене постатями Юрія Андрухо-ча, Віктора Неборака, Олександра Ірванця.

До авангардних угрупувань у літературі останніх літ належить також «ЛуГоСад», до складу якого входять Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. В останні роки були упорядковані й видані такі антології сучасної української поезії:

1) «Вісімдесятпики. Антологія нової української поезії»: (1990). упорядкована і видана І.Римаруком. До неї увійшли поезії Ю.Андруховича, Н.Білоцерківець, В.Герасим'юка, П.Гірника, І.Малковича, В.Неборака, О.Ірванця, В.Цибулька, Т. Федька та ін.

2) «Молоде вино» (1994)- Упорядники: М.Розумний та С. Руденко. До антології увійшли твори 20-ти поетів, серед яких – І. Андрусяк, Ю.Бедрик, С.Жадан.

3) «Поза десятники» (1999) та «Позадесятники-2» (2000) Упорядник О.Гордон. До антологічного списку залучено П. Вольвача, С.Процюка, В.Слапчука, І.Павлюка.

Помітним журнальним проектом сучасного українського літературного процесу є літературно-мистецький журнал, заснований у 1990 році, - «Світовид». Видається Київською організацією Спілки письменників України, Спілкою театральних діячів України та Нью-Йоркською групою. Щомісячним часописом незалежної української думки, який друкує матеріали з літератури, мистецтва, суспільного життя, є часопис «Сучасність».