28. Провідні мотиви, народнопісенна основа образності поезії ю.Федьковича.

Літературна спадщина минулого, якою сьогодні по праву пишається український народ, багата й різноманітна. Вона представлена художніми творами Котляревського й Квітки-Основ'яненка, Шевченка й Марка Вовчка, Шашкевича й Франка, Лесі Українки і Гра-бовського, Панаса Мирного й Коцюбинського. Серед них посів своє місце і син буковинського краю, самобутній поет, прозаїк, драматург Юрій Федькович. За чарівну силу поетичного слова, глибоку правдивість і справжню народність, за беззавітну любов до народу й жагучу ненависть до всіх його поневолювачів, за святу віру у велику долю, яка жде його народ, Іван Франко назвав Ю. Федьковича «буковинським соловієм, найбільшим поетом зеленої Буковини», «буковинським Кобзарем».

Федькович справді був талановитим поетом і прозаїком, тематичні обрії творчості якого безмежно різноманітні. У ранніх його поезіях окремилось кілька тем, до яких поет потім не раз повертатиметься. Одна з них — «жовнірська» тема. Сумовитий настрій, навіяний розставанням з усім дорогим, туга за рідним краєм, мотив передсмертного прощання з матір'ю і смерті на полі бою домінують у поезіях «Нічліг», «Виправа в поле», «У Вероні», «Під Маджентов». І тематикою, і поетичною формою ці поезії, як і інші, дуже близькі до ліричних народних пісень, іцо забезпечило їм широку популярність. У ранній поезії Ю. Федьковича розробляється також тема народного співця, зокрема, у віршах «На день добрий», «Оекресни, Воян!». Соціально-викривальна спрямованість творчості поета посилюється й розвивається в його першій збірці «Поезії Йосифа Федьковича». У вірші цієї збірки «Пречиста діво, радуйся, Маріє!» виразно звучить бого-борський мотив, оскільки автор вражений навколишнім горем, стражданням удів і сиріт. Провідна тема збірки — трагічна доля солдата австрійської армії. Героєм Ю. Федьковича є сільський хлопець, насильно взятий до війська. У віршах збірки розкривається вся безвихідь життя молодого рекрута чи то на варті, чи в арешті, залишаючись на самоті, він віддається своїм тужливим думам, спогадам і мріям. Він читає невеселий лист від старенької матері і зважується на дезертирство, щоб хоч чимось допомогти їй, хоч би нарубати дров.

Трагізм становища рекрута в австрійській армії посилюється спогадами про рідний край, майстерно переданими у віршах «Вечір на Підгір'ю», «Сонні мари» . Згадує поет повсякчас і про історичне минуле України. У поезії «Україна» він висловлює свої патріотичні почуття, любов до рідної Буковини й України в цілому. В інших творах яскраво постає тема визвольної боротьби українського народу. Зокрема, ми бачимо розвиток цієї теми у творі «Лук'ян Кобилиця». Також важливою темою поетичних творів Ю. Федьковича булакритика псевдодемократизму і псевдопат-ріотизму галицьких народовців, які навіть зважувалися фальсифікувати образ великого Шевченка. Це перш за все спостерігаємо в поминальних творах на честь Кобзаря.

Другу поетичну збірку поет написав, живучи в Коломиї, тому її прийнято називати коломийською. До перлин цієї збірки належать поема «Дезертир» та вірш «На могилі мого брата Михайла Дучака у Заставні». Поему «Дезертир» І. Франко назвав «короною всієї поетичної творчості Федьковича». Крізь увесь твір проходить тема трагічної долі наймита-сироти, який став дезертиром, щоб врятувати свою родину від голодної смерті. Цей образ завершив собою попередні творчі шукання поета у відтворенні страшної правди австрійського панування на західноукраїнських землях. Після цієї збірки поет надрукував у пресі кілька поезій, які означили новий період у його творчості. Серед поетичного доробку Федьковича цього періоду помітно виділяється цикл громадсько-політичної лірики «З окрушків». Своє слово викривача соціальної неправди, гноблення, поневолення поет спрямовує проти українського ліберального панства, проти місцевих панів «і таких, що небо на грейцарі розпродують». Поет висловлює віру в неминучість розправи народу з гнобителями.

Наступною була збірка «Дикі думи», яку поет вважав «поетичною автобіографією». Поділивши весь матеріал на шість тематичних циклів — «НеДуг», «Ліпше», «Здоров», «У світ!», «Домів», «Під міров» — автор майстерно з'єднав їх наскрізною ліричною темою «диких» і «чорних» дум про щастя й долю рідного народу, про високе покликання народного співця. По-етично-філософськими роздумами про сутність життя, минуле і сучасне слов'янського народу сповнений ліричний герой циклу Марко. Поет глибоко розкриває його внутрішній світ. Він показує цього гуцульського легеня, співця, кобзаря людиною з напруженим духовним життям, багатою уявою, вразливими й,глибокими почуттями. Отже, ми бачимо, що, незважаючи не тематичне різноманіття, у поезії Ю. Федьковича можна визначити кілька провідних, домінуючих тем. Це, перш за все, «жовнірська» тематика, яка є найяскравішою в поетичній творчості митця, а також тематика громадсько-викривальна.

Мова поезій Ю. Федьковича — це мова простого буковинського народу, до якого віні звертає свій ніжний, гнівний і співчутливий голос. Тому популярність його творів була й залишається надзвичайною. Юрій Федькович пройшов складний шлях поетичного розвитку. Бували на цьому шляху етапи творчого злету й спаду. Давалися взнаки суперечності світогляду поета, зумовлені обставинами суспільного й особистого життя, однак не це визначило провідну тенденцію поетичного розвитку буковинського співця. Високе звання народного поета Федькович завоював своїми поезіями «жовнірського циклу», суспільно-громадською лірикою, поемами «Дезертир», «Лук'ян Кобилиця», політично викривальною поезією останніх років.

Інонаціональні мотиви поезії Юрія Федьковича

Розвиток українського письменства Буковини відбувався у взаємодії самобутніх національних особливостей та інтернаціональних рис, засвоєних у процесі взаємозв'язків із літературним життям інших народів, передусім сусідніх.

Хоча у недержавний період на шляху спілкування народів та їх літератур було багато перепон, проте цей закономірний об'єктивний процес розвивався за висхідною лінією. Прогресивне письменство буковинського краю – невід’ємна частина загальноукраїнського культурного масиву, живлячись життєдайними соками з Наддніпрянської України – поезії Т.Шевченка, прози Г.Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка – водночас активно відображало життя народів-сусідів, ніколи не втрачаючи при цьому своїх національних коренів. Тому літературна розробка інонаціональної тематики, як одна з головних форм взаємодії між письменством народів світу, посідає особливо важливе місце в українській класичній поезії.

Як відомо, Й.-В.Гете вважав світову літературу не сукупністю національних, а площиною їх взаємних зустрічей. Т.Шевченко, Ю.Федькович, І.Франко, М.Старицький, П.Грабовський, Леся Українка та ін. абсорбували із світової літератури те, що найбільше відповідало внутрішнім потребам розвитку власної, було конгеніальним до їхньої творчої особистості, сприяючи цим зміцненню літературних зв’язків України зі світом.

Поетичний обшар видатного письменника характеризується, зокрема, свідомим розширенням сфери естетичного освоєння дійсності, тематичних меж рідного письменства, що виявилось у звертанні буковинського Кобзаря до інонаціональних тем, мотивів і образів. Твори Ю.Федьковича на інонаціональну тематику, що принагідно аналізувались у монографіях М.Пазяка (“Юрій Федькович і народна творчість”. – К., 1974), М.Шалати (“Юрій Федькович”. – К., 1984) та ін., – одна з головних ланок у системі зв’язків поета з культурою, літературою та фольклором народів світу. Ці зв’язки виявлялися також в особистих контактах Ю.Федьковича з інонаціональним – переважно німецьким – культурним середовищем (насамперед, слід назвати імена Рудольфа Роткеля та Ернста Нойбауера). Це було спричинено спочатку своєрідними буковинськими умовами, а згодом – прагненням ознайомити німецькомовного читача із життям, побутом, культурою і фольклором краю через власну німецькомовну творчість: Федьковичу належать близько 85-ти, написаних німецькою, художніх і публіцистичних творів, що мали певний резонанс у демократичних кіл австрійської і німецької громадськості та одержали позитивні відгуки у німецькій критиці. Відомі виступи Ю.Федьковича на сторінках чернівецької німецькомовної періодики (газета “Sonntagsblatt der Bukowina” та на шпальтах віденського журналу “Ruthenische Revue” – “Ukrainische Rundschau”). Не можна не згадати також впливу на ранні твори письменника, зокрема поетичні, зразків німецької романтичної літератури.

Іншою важливою формою ідейно-художньої реалізації зв’язків Ю.Федьковича із світовою літературою були, поряд з освоєнням інонаціональних мотивів і образів, переспіви, вільні переклади та перероблення поезій, драм і казок Гете, Шіллера, Уланда, Гейне, Тегнера, Шекспіра, Раупаха, Готшаля, Андерсена, Гауфа і братів Грімм, які наполовину являються оригінальними творами Ю.Федьковича.

Зв’язки Ю.Федьковича із зарубіжною літературою, інонаціональна тематика його творчості випливали також із світоглядних позицій митця-інтернаціоналіста, який щиро шанував інші народи і їхні культурні надбання. Чужий національному герметизмові і всілякій загумінковості, письменник-демократ широко залучав до своєї творчості життя інших народів, як об’єкт художнього зображення. Так у віршах і поемах “Волошин”, “Циганка”, ”Воля не бранка: панна та й циганка”, “Ніч в Яссах” та ін. із симпатією змальовано волохів, угрів, циган, висловлено захоплення “красними співанками в Молдові” тощо. В одному з кращих творів цієї групи - поемі “Волошин” зображення кохання українки Катерини і волошина Манолія набуває концептуального характеру, символізує єднання народів-братів.

Водночас у віршах “До наших румунізаторів”, “Сучава”, “Страж на Русі” (як полемічна відповідь на поширювану в австрійській армії пісню ”Die Wacht am Rhein” німецького поета М.Шнекенбюргера), поемі “Лук’ян Кобилиця”, що містить, зокрема, ідею солідарності гуцульського повстання з угорською революцією, Ю.Федькович гнівно виступив проти австрійського ярма, австро-німецької рекрутчини, всіх “цивілізаторів куцих”.

Значна частина творів поета, яким притаманні інонаціональні мотиви, породжена його десятилітньою службою в австрійській армії, участю в італійському поході 1859 р. У віршах “Товариші”, “Лист”, “Відправа”, “Флояра” та ін., поемах “Новобранчик”, “Дезертир”, “Пуга”, що мають тематично-образні аналогії у творчості А.Могильницького (“Русин-вояк”) і С.Воробкевича (“В Італії”), “оспівував він так, як ніхто інший” (І.Франко) долю жовніра, його загибель на чужині. І хоча місце дії у цих творах індивідуалізоване (“Під Маджентов”, “У Вероні”, “Під Кастенедолев”), у зелених гаях Італії, порослих українськими “кучерявов черемшинов”, яворами і калиною, в її “шовкових травах-зелених муравах” та “полях романових” впізнається не стільки, власне, італійський пейзаж, опоетизований згодом Лесею Українкою, О.Олесем, Н.Кибальчич, А.Бобенком чи П.Карманським у ліриці й М. Коцюбинським у прозі, скільки – за законами поетичної транспозиції – найрідніша для автора зелена Буковина.

У генетично пов’язаних із цією тематичною групою віршах “Баркарола” і “Сонні мари” Італія постає вже не як синонім чужини, де лягли голови “буковинські парубочі”, а як об’єкт естетичного замилування. Імпульсом для написання цих творів, як і оповідання “Таліянка”, стали згадки поета про одноденне перебування 24 квітня 1859 року в “гордому Венедику”, краса якого вразила його надовго.

Поезія “Сонні мари”, що містить перший в українській літературі малюнок урбаністичного пейзажу Венеції, постала, за свідченням автора, у листі до А.Кобилянського від 24 вересня 1861 р., як “пролог до романсів “Довбуш”, котрі я на спосіб Гердерового “Сіда” хотів укласти” (Федькович Ю. Твори : В 2-х т. – К.: Держлітвидав України, 1960. – Т.2. – с.390. Посилаючись на це видання далі, зазначаємо в дужках у тексті том римськими і сторінку арабськими цифрами.). В експозиційній частині твору подано вечірній пейзаж Венеції, що приваблює своєю елегійною настроєністю, народнопісенним звучанням, чіткістю ритмічномелодійного малюнку, розмаїтістю римування:

У синє море сонце вже потало,

І всюди мирно, всюди тихо стало,

Лиш з дому Марка дзвони в складних струнах

Пустили голос срібний по лагунах...

(І, 55).

У третій строфі вірша розповідач висловлює щире співчуття всім “струдженим, бідним” венеціанцям, бажає їм “милого спочинку”. Тут, побіля “палацу з ясного мармуру”, де колись жили дожі, розповідач раптом почув голос трембіти як уособлення рідного краю, і полинув думкою від “цариці морів” до “цариці Підгір’я” – Чорногори. Ю.Федькович вдається до своєрідного поетичного накладання згадок про Україну на італійські враження, підкреслюючи цим тугу за рідним краєм (подібний прийом синестезії використали згодом Леся Українка – “Дим”, К.Білиловський – “З Альпів”, А.Бобенко – “В Італії”).

Лірична кантилена (за визначенням М.Шалати) “Баркарола” позначена демократичною спрямованістю, овіяна духом італійського народного мелосу і буковинських співанок, ритміка, поетика і пісенні інтонації яких майстерно сполучені в єдине ідейно-художнє ціле. До фольклорних зразків поезію Федьковича наближує діалогічна побудова, співучість, зображально-виражальні засоби, портрет “красної як сонце” мадонни. Художню форму твору, автор якого прагнув, за словами І.Франка, “віддати гармонію, милозвучність та трохи театральний сентименталізм венецьких веслярських співанок” (Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. – К., 1964. – С. 218.), характеризують емоційно-експресивна виразність, пластичність вислову, невимушеність вірша, довершеність звукопису (алітерація на “л” і “р”):

Сонце заходить, лідо леліє,

У сріблі луни лагуна мріє,

А гондоліре, кращий Аполла,

Пустився барков долів на море...

(І, 356).

Поєднані з патріотичними інтернаціональні мотиви звучать у віршах “З-під юга”, “У світ!”, “Туркиня” та баладах “Киртчалі”, “Празник у Такові” і “Сербські ваї”, написаних внаслідок зацікавлення Ю.Федьковичем історією, літературою і фольклором південно слов’янських народів, співчуття до їхньої героїчної боротьби проти турецького поневолення.

Як свідчать мемуарні матеріали, поет ще в юні роки висловлювався з великою симпатією про Сербію та її волелюбний народ, твердив навіть, що його батько з роду сербів (Див.: Маковей О. Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича. – Львів, 191І, с.75.). Відомо також, що Ю.Федькович був добре обізнаний і високо оцінював збірки Вука Караджича, був знайомий з перекладами сербських пісень М.Шашкевича і Я.Головацького. У листі до Д.Танячкевича (квітень 1865 р.) він віддає перевагу сербському епосу перед “Творами Оссіана” Д.Макферсона, зазначаючи при цьому: “Марко Кралевич сто раз кращий! Або перевід сербських пісень Тальві; що то за краса! Без їх, мабіть, слов’янського духа годі й поняти” (II, 427).

Лаконічна поезія-експромт “З-під юга” в алегоричних образах вітру з-під юга, грому з хмари відтворює сподівання слов’янських народів на знесення турецької кормиги. Наростаюча градація риторичних запитань (“Та коли вже, о южане, він обсушить ваші рани?”) одержує відповідь у репліці-заклику южанина: “Почато: до брані!”, що перегукується з ідейним змістом і закличними назвами поезій М.Старицького “До броні!” та “На прю!”.

Вірш “З-під юга” в ідейно-тематичному плані немов продовжується поезією “У світ!”, в якій у формі діалогу батька з сином відтворюється прагнення гуцульського легеня їхати на Дунай бити турка разом із сербськими братами, поетизується життя південних слов’ян.

Із цими поезіями Ю.Федьковича співзвучні його героїко-романтичні балади, основою для написання яких стало поєднання літературних (повість М.Чайковського “Kirdzali” і праця німецького історика Л. фон Ранке “Geschichte der Serbischen Revolution”) та фольклорних (мотиви сербохорватських пісень із збірки Тальві) джерел.

У баладі “Киртчалі” автор на тлі рабського становища болгар під п’ятою турецької деспотії (“Шабельками турки дзвонять, а болгари кайданами”) змальовує фатальне кохання співця Киртчалі (Поширену думку про історичність цієї постаті спростував І.Франко.) до доньки баші Селіми. Любовна колізія набуває гостро драматичного звучання, підпорядковується мотиву гіркого каяття зрадника: юнак, засліплений чарами Селіми, зраджує повстанців і вбиває не башу, а побратимів. Поет наближає цей сюжет, що має аналогії у творчості романтиків, “Тарасі Бульбі” Гоголя тощо, до українського ґрунту. З цією метою він висвітлює події у стилі народної лірики, називає Киртчалі козаком, малює портрет Селіми в дусі українського мелосу, вдається до фольклорної числової символіки (“три набої”, “кервей ріки в три погої”).

Балада “Празник у Такові”, в центрі якої повстання сербів у 1815 р., точніше підготовка до нього, побудована за принципом контрастного протиставлення славного минулого сербського краю сучасному пануванню “диби та кайданів”. У творі уславлюються патріотизм і мужність борців за свободу Марка Королевича, Кара Дьордія (про нього Ю.Федькович мав намір написати драму) та керівника повстання “красного” Милоша Обреновича, змальованого також у “Піснях західних слов’ян” О.Пушкіна. Для цієї, як і для інших балад, властиве поєднання образних засобів українського і південно слов’янського народного епосу, емоційно-піднесене, героїчне звучання:

“Нині мем вмирати,

Або розіб’єм турка кайданами.

Най хто веде нас!”

(І, 129).

Написана під враженням подій визвольної війни балканських слов’ян проти турків у 1875-1876 рр., балада “Сербські ваї” є переробленням “Празника у Такові”. Втім, це фактично новий твір. По-іншому, зокрема, змальовано слов’янську дійсність: якщо в останньому творі наголошується, що у сербському краї “вже давно не чути Ані боянів, ні шездари нути...”, то у “Сербських ваях” акцентується волелюбність народу: “бояни, пісні, нути” не “заніміли”, чути “Кобзарів та срібні струни, Та шаблюки дамашкові, Та рицарські горді думи” про “Лазоря та Марка”. Відтворюючи боротьбу сербів, які, подібно до Шевченкових гайдамаків, освячують шаблі, Ю.Федькович вдається до образності і поетики українського народного епосу, фольклорних тропів гіперболічного характеру (порівняння “нарід... що то море”, метафора “земля застогнала”), намагається передати метричну структуру сербських дум – закінчений десятирець.

Для героїко-романтичних балад Ю.Федьковича, пов’язаних ним за принципом аналогії з визвольною боротьбою українського народу, притаманне засудження зрадництва і уславлення патріотизму та волелюбності, дещо українізований драматичний і динамічний сюжет, яскраво окреслені характери, емоційно-експресивна сила вислову.

Поетичні твори Ю.Федьковича на “слов’янську” тему займають почесне місце в типологічному ряді віршів і поем українських письменників про боротьбу слов’ян проти турків – С.Воробкевича (“З нещасної Болгарії”, “Братам-слов’янам”, “Драгоманка”, “Гостинець з Боснії”), Г.Воробкевича (“Проклята керниця”), К.Устияновича (“Над Дунаєм”), І.Франка (“Задунайська пісня”), І.Рудченка (“З сербського”), С.Руданського (“Сербська пісня”), Ф.Піскунова (“Герцоговинці”), Олени Пчілки (“На полі честі”), М.Старицького (“Поклик до братів-слов’ян”, “До броні!”, “На прю!”, “Слов’янська доля”, “До Дунаю”), М.Садовського (“Шипка”), К.Білиловського (“Год 1877” і “Розлука солдата”), Лесі Українки (“Віла-посестра”), В.Масляка (“Найда”) і М.Чернявського (“Балкани” і “Слов’янський заповіт”).

Таким чином, у поезії Ю.Федьковича на інонаціональну тематику відбилося його почуття патріотизму і національної гордості, поєднане з повагою до інших народів та їхніх культур, усвідомлення необхідності інтернаціонального єднання народів у боротьбі за національне визволення. Звернення “буковинського соловія” в поезії та художній прозі до інонаціональних мотивів і образів було виразом потреб внутрішнього розвитку і збагачення, розширення ідейно-тематичних та естетичних обріїв українського письменства, йшло поряд з іншими формами літературних взаємодій – насамперед вільними перекладами і переробленням внутрішньо близьких авторові творів митців інших національностей.

Інонаціональна тематика віршів, балад і поем Ю.Федьковича, що відбиває піднесення визвольних рухів XIX століття, – доказ не лише універсалізму письменника, але й свідчення його інтернаціоналістських позицій, як художника слова і мислителя. Твори Юрія Федьковича з життя інших народів, належать до гуманістичних і демократичних явищ мистецтва, дають підстави твердити: буковинський Кобзар прокладав “золоті мости зрозуміння й спочування” (І.Франко) між народами.1876 р. Ю. Федькович завершив поетичний цикл «Дикі думи», що являв собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії.

Головними темами його творчості є жойнірство, національно-визвольна боротьба народу, краса гуцульських звичаїв і проблема суспільної ролі поета і поезії.

Темі жовнірства присвятив Ю. Федькович твори «Дезертир», «Марш на Італію», «Товариші», «Золотий лев», «Новобранчик», «В арешті». Будучи солдатом цісарської армії упродовж десяти років, Ю. Федькович добре знав побут солдатів, їх настрої під час військових дій, походів, особливо, коли вони були далеко під дому, на чужій землі. Його герої тужать за рідною домівкою, сумують за коханими, шкодують за марно втраченими роками, засуджують жорстокість офіцерів.

Знав письменник і психологію рекрутів, які залишили дома свої сім'ї. Проблему-рекрутчини поет бачив зсередини: очима матері-вдови, яка намагалася з усієї сили заробити золотого лева, щоб відкупити сина від війська («Золотий лев»), очима закоханої дівчини, яка прощається із своїм коханням («Рожа»), очима сиріт, дружин, матерів:

У вірші «Шельвах» йдеться про юного жовніра, що годинами мусить вистоювати у морозну ніч на вахті в тонкій солдатській куртці. Від холоду «серце в грудях мліє».

Тема рекрутчини знаходить свій розвиток у поемі Федьковича «Новобранчик» (1662). Автор виступає не лише проти рекрутчини, а й проти суспільного ладу, який її породив. Поема свідчила про те, що автор підносився до осуду австро-угорської реакційної системи і пропагував революційні ідеї.

У збірці «Поезії» поет вдається до художнього узагальнення в поданні картин тогочасної дійсності. У вірші «Пречиста діво, радуйся, Маріє!» автор на тлі прекрасної буковинської природи відтворює жахливі картини людських страждань: молодий жовнір лежить розстріляний, бо не хотів убивати інших людей, удова з дитям сидить під чужим тином, сироту багач цькує собаками. Після кожної сцени рефреном звучать саркастичні слова: «Пречиста діво, радуйся, Маріє!»

Ще однією тематичною групою віршів та поем Ю. Федьковича є твори, присвячені національно-визвольній боротьбі та народним ватажкам — Олексі Довбушу («Довбуш»), Юрію Гінді («Стрілецька пригода» та «Юрій Гінда»), Лук'янові Кобилиці («Лук'ян Кобилиця»), .

Популярним героєм поезії буковинського Кобзаря є Олекса Довбуш. Автор у баладі «Довбуш* доводить, що ватажок опришків та його друзі — не розбійники, а народні месники, наділені глибокими людськими почуттями. Значної уваги надає Федько-вич коханню Довбуща до Дзвінки, яке, зрештою, приводить героя до загибелі. Героїчно-романтичний образ народного месника перегукується з фольклорними мотивами. Поет мав намір створити цілий цикл віршів про Довбуша, але зміг реалізувати свій задум лише частково.

60-ті роки це роки поглиблення демократичного світобачення поета. Його ідейне зростання засвідчила поема «Лук'ян Кобилиця».

Це твір про ще одного народного ватажка. Поема містить відвертий заклик до боротьби (громадою підійматися за прадідівську правду).

Революційний пафос, викривальний дух поеми, спрямованої проти цісарського режиму, підняли поета на найвищий щабель визнання.

Важливими критеріями цінності художніх творів Федькович вважав їх демократизм, ідейність, народність. Саме тому буковинський співець ввернувся до творчості Тараса Шевченка. Великий Кобзар став для нього духовним поводирем, літературним учителем, що відкрив усьому світові красу українського поетичного слова. У Шевченка буковинський поет вчився громадянської мужності, патріотизму, поетичній майстерності.

Зазнавши великого впливу Кобзаря, Юрій Федькович задумує присвятити йому ряд поезій. Свій задум поет реалізує лите частково. Найвідоміиіа з написаних — поезія «Нива».

У цій поезії автор називає себе наслідувачем життя і творчості Кобзаря. Він, як і Шевченко, служить трьом ідеалам: Вірі, Надії і Любові. Звертаючись до свого духовного батька, поет висловлює сподівання, що зародила його власна «нива на співацьку славу». Ну, а «женчикам», себто читачам, — із палат, і з хат — є що читати.

Федькович у кращому розумінні наслідує Шевченка і у вірші «Думи мої», сподіваючись, що і його твори читатимуть і сприйматимуть по всій Україні.

До третьої тематичної групи поетичних творів Юрія Федьковича належать ті вірші, в яких автор порушує проблему суспільної ролі поета і поезії. Сюди належать звернення до староруського автора, співця-дружинника — «Оскресни, Бонне», «Осьмий поменник Тарасові Шевченкові», два «Посланія на Україну» (задум був написати 12 послань), «Нива», «До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемоші в Розстоках» та інші.